Микола Хвильовий – Повість про санаторійну зону

“Ясновельможному панові анархові. Дорогий і шановний революціонере! Я гадаю, що звернувся до вас у свій час. Добре знаючи ваше непевне, становище, спішу із своїм слушним листом. Дорогий товаришу й революціонере! Та пригода, що я для вас невідомий, що я для вас тільки загадкова особа, яка сховалася під анонімкою, можливо, ця пригода на момент затуманить вам мозок, і ви подумаєте: “Нісенітниця!”. Але я певний: це не надовго. Ви скоро найдете себе й зробите те, що я вам пораджу. Так слухайте ж, ясновельможний і дорогий революціонере! Це було, здається, напровесні нової героїчної ери. Саме в цей час у канцелярії якогось безбарвного губздраву метушився якийсь каплоухий секретар. І до цього секретаря брели натовпи людей дістати аудієнції: їм треба було попасти на ремонт. Мільйони, більйони, трильйони машиністок та інших “співчуваючих” державних діячів невимушено підкреслювали геніального Маркса та геніальну революцію. Проте тоді вже поганої хуртовини не було, а була прекрасна хуртовина під соусом дикого шовінізму та порнографії. Тоді по оселях ходили трубадури й натхненно співали про педерастію, гнилу проституцію й національний месіанізм. І це м’яко називалося утилізацією Маркса. І от тоді метранпаж такої-то друкарні, такої-то профспілки прийшов від консиліуму лікарів до губздраву й підійшов до машиністки. Ця ж, остання, допіру в секретарськім кабінеті розв’язала з секретарем полову проблему в світлі “співчуваючої етики”, здається, на канапі. І, здається, у неї горіли не то вуха, не то шия. Метранпаж сказав, щоб його направили в санаторій, і подав від консиліуму лікарів посвідчення. Машиністка сказала, щоб він звернувся до другої машиністки, але п’ята посилала до шостої. Тоді метранпаж пішов до секретаря. “На ремонт?” — спитав його секретар. “На ремонт”, — відважно відповів метранпаж. Тоді секретар сказав, щоб метранпаж прийшов завтра. А через місяць сказав: “Прийдіть у четвер”. Оце поки що і все, дорогий і ясновельможний революціонере! Тепер запитання: як рішити цей ребус, чи варт було метранпажеві домагатися санаторія, чи ні. Я гадаю, що ні, бо де ж тоді будете сидіти ви, ясновельможний анархе! Проте, метранпаж попав-таки в санаторій. І от він дивиться: санаторій стоїть над рікою. І от він бачить: це один із тих, що там на проселочній дорозі, де починаються степи, де колись глушили час джентельмени з города (звичайно, з проститутками, з коньяком, шампанським, з бенедиктином, з лікером: creme de vanille, creme cafe, creme de the (крем ванільний, крем кавовий, крем чайний — франц.), кюрасо і кюрасо з цитрон-меліс, шартрез), де били верцадла, щоб бити… Але кожна держава має свою термінологію, і санаторій теж. Отже, мертва лежанка — це та, що після обіду. Але для чого живуть під псевдонімом — невідомо! Наприклад, Майя. Це, здається, з індійських поем Рамаяна — богиня ілюзії… Ну, хіба ж таки можна назвати таким ім’ям недорізане порося? Так-то, дорогий революціонере! Коли метранпаж говорив із секретарем, вийшла помилка. Секретар зовсім не припускав, що цей метранпаж уміє думати й зовсім не з тих — a la бидло. Секретар зовсім не припускав, що метранпаж бачив, як у його канцелярії метушиться добродій, ім’я якому — натюрморт. А втім, цього листа пишу не я, а мій дружок, що конспіративно ходить до мене. Це, між іншим, дуже оригінальна особа: він нічим не уступає вам. Це, так би мовити, ваш двійник, різниця між вами тільки та, що мій дружок має інший темперамент, а можливо, його просто вкусила осіння муха. Проте, він все-таки — не ви. Зараз ця конспіративна особа відіграє в житті роль провінціального мефістофеля. Я гадаю, ця тимчасова посада до деякої міри має рацію на існування. Але, дорогий революціонере! Не подумайте, Боже спаси, що цей величезний вступ (може, більший від самого листа) не має ніякого відношення до того, що я вам зараз скажу. Про цей вступ ви не маєте права забувати (а ви, здається, забули, так, о мій прекрасний революціонере!). Але раніш, ніж дати обіцяну пораду, я вам дам декілька нескромних запитань. Скажіть, будь ласка, хто це там у вашому санаторії живе милостію “власть імущих”? Хто там у вас перецінює вартості ради свого прекрасного шлунку? О, ясновельможний революціонере! Дозвольте його поздравити! Певно, розум повинен керувати почуттям. Що толку з гарячковості, коли, припустимо, проти “рожна не попрьош”. Правда? І ваш перецінець вартостей, очевидно, добре засвоїв собі мудру формулу: “Проти рожна нє попрьош”. Це робить йому честь і показує, що він не з тих парвеню, які пильнують вискочити з свого природного оточення. Це робить йому честь. Як же, він тепер, слава Богу, живий і здоровий, чого й нам бажає від Господа Бога. Він, нарешті, зрозумів, що всі його утопії є плід його недозрілого розуму. І правда, які можуть бути утопії у відсталій економічно й політично країні? Це ж тільки імпресіоніст Бакунін міг мріяти про всесвітній бунт. Так-то, шановний революціонере! Я віддаю честь вашому перецінцеві вартостей за те, що він переборов авторитети і живе своїм власним розумом. Він, нарешті, зійшов на широкий шлях, і перед ним замаячили рожеві перспективи. Це вже не утопія, а те реальне, чого ми багато віків чекали. Я вітаю його від усієї душі… Але я бачу, що знову відійшов убік. Треба ж, нарешті, сказати, що я вам раджу, бо ж для цього, власне, і лист писано. Я вам раджу: жити, читати газети, журнали “Огоньок” тощо, любуватися прекрасними краєвидами з командної висоти, “кушати” борщ, котлети й т. п. От вам моя порада. Тільки попереджаю: ніколи не згадуйте свого минулого, в противному разі ви щось надумаєте. Що ви надумаєте, я, звичайно, знаю. Але я вам про це не скажу. Цілую ваші уста й бажаю цього: хай вам присниться сьогодні запашний апельсин. Ваш і т. д. Підпису не ставлю, бо все одно догадаєтесь, хто вам пише”.

Анарх ледве дочитав цей нервовий, розкиданий і нескладний лист. Похитуючись, він пішов до палати. І коли б хто-небудь побачив його в цей час, він, безперечно, здивувався б. Анарх був блідий, якось через міру зігнувся і йшов по коридору мов п’яний. В цей час у нього не було ні мислі, ні бажань, ніби все це перейшло в стан атрофії. Автор анонімного листа не тільки не ховав себе, але й всюди випирав свою особу, всюди підкреслював її. А втім, анарх про це не думав тоді. Він бачив тільки сірі стіни своєї палати, в яких стояла осінь, по яких ходили, проточившись крізь вікно, тіні сіверких вітерців із дальнього заріччя. Тільки це — більш нічого.

Того дня падала ртуть. І того ж дня анарх пізнав новий приступ душевної кризи. Мав бути остаточний перелом. Можливо, цей лист тільки прискорив його. До того ж і обставини складались так, що він не почув за цей час жодного бадьорого слова. Власне, раніш його розважала тільки Майя. Тепер же з Майєю творилося щось надто неладне. Тільки сестра та Хлоня не покидали його. Але розмови з останніми ні в якому і разі не могли його розважити. Хлоня остаточно поринув у зажуру. А сестра Катря, хоч і заспокоювала своїми чарівними жестами степової дівчини, але й вона була втіленою нудьгою.

Анарх був цілком самотній.

Сестра Катря декілька разів поривалася цього дня розпитати анарха про листи. Вона помітила, що саме з цього моменту він через міру знітився. Але сестра Катря боялась далеко залазити в анархове інтимне життя.

Того ж дня, коли падала ртуть, коли знову, ніби за тисячу верст, дзвенів лікарів сетер, а над санаторійною зоною йшли отари осінніх важких хмар, анарх почув якийсь шум біля веранди.

XVI

Стояв матовий дощуватий день. За рікою й далі брели важкі тумани. Анарх зійшов із ґанку й став біля клумби. І тоді ж до веранди підійшов санаторійний комендант. Він попередив хворих, щоб вони не хвилювались, коли почують постріли. Скоро з туману виринули стрільці: вони мешкали на санаторійній зоні для охорони майна.

Комендант розпитував хворих про ту людину, що стояла біля сараю й ніби когось вичікувала. Чи не знає хто-небудь, хто він такий? Чи нема в кого такого знайомого? Комендант бачить цю людину в кепі вже більше двох годин. Кепі то біля кухні вештається, то блукає чогось по доріжках.

— Це, може, ваш знайомий? — звернувся комендант до Карно.

— Мій? — кинув метранпаж. — Ви, очевидно, до мого знайомого ще не придивились.

Потім Карно казав, що його знайомий цілком доросла людина, а цей — не більше, як хлоп’я. Це просто помилка приймати цього кепі за його друга.

— Так? — спитав комендант.

— Так! — кинув Карно.

Ага! Тоді буде полювання за кепі. Комендант певний, що це ракло. Злодій просто вичікує випадку, щоб зірвати з койок застилкове приладдя.

Стрільці стали напоготові. І скоро почалось полювання за кепі. Розтялось декілька пострілів, і в тумані заметушились постаті. Але раптом усе замовкло, і тільки чути було, як по даху одноманітно відбиває дрібний дощ. Очевидно, стрільці зловили кепі й ведуть його до комендантської.

Скоро з туману виринув натовп, і люди підійшли до веранди. Кепі розгублено дивився на хворих і раз у раз озирався. Мовляв, у чому справа? Чому за ним стежать? Він же тілький звичайний обиватель, що шпацірує за городом! Крім того, він недоросла людина: йому всього п’ятнадцять років. Його мусять негайно відпустити, бо його на дорозі чекає мама: він шпацірує з мамою!

Ніхто, звичайно, не вірив кепі, бо ж він має надто виснажений вигляд. Кепі надто обірваний, як у нього очі бігають? Кепі треба негайно вирядити в міліцію: хай там виясняють, хто він такий!

Але кепі хвилювався:

— Почекайте, яке ви маєте право?

— А таке маємо право… — і комендант смикнув кепі за руку.

— Почекайте, ви, як бандити, напали на мене! Я обиватель із города!

Але хто наважиться повірити цьому? Кепі, безперечно, злодій! Це всі бачать, не тільки комендант. Кепі треба негайно вирядити в міліцію.

— Почекайте! — кричав той. — Нате мій паспорт! Я — обиватель Карасик!

Що таке? Паспорт? Ну, добре! Комендант візьме. Комендант почитає голосно! Але це не міняє справи… Ага, Абрум Карасик… Але це що?… Відкіля це?… З біржі?… Кепі безробітний?… Ну, тоді всі розуміють. Він, безперечно, злодій, і він напевно хотів зірвати застилкове приладдя.

За цей час туман розплився, і над санаторієм повисла осіння бездонна голубінь. Раптом спалахнули мовчазні трильйони голубого неба, і тільки темна полоска стояла на обрії: туман відпливав на утопічному аеро. Анарх подивився на захід: у порожнечі земної атмосфери над городом стояла гігантська повітряна куля — обсерваторія. Над аеродромом постав клекіт: то, мабуть, зірвався “Юнкерс”. Із сходу в безвість бігли пір’їнні памеги.

Анарх зійшов на доріжку й пішов туди, де стояв натовп. Кепі пручався й не хотів іти до комендантської. Мусили взяти його під руки й тягти. Але кепі рвонувся й вислизнув із рук. Тоді один стрілець підскочив до нього й розмахнувся:

— Ге-е-ех!

Удар був глухий — в спину.

Але в той же час другий удар у голову звалив стрільця з ніг: серед натовпу стояв блідий анарх, і на обличчі йому грала якась усмішка мало не з тваринним відтінком радості, наче цю сутичку саме для нього й розіграно.

Збитий із ніг стрілець підвівся й збентежено подивився на свого несподіваного ворога. Але й усі хворі також здивовано дивились на анарха. В перші хвилини всі розгубились. І тільки за якийсь час комендант зробив страшне обличчя й підскочив до кепі. Анарх і його відкинув сильним жестом на крок.

— Ну?

Голос анарха був надтріснутий, істеричний. В такі моменти виривається цілий потік слів, що за них ніколи не можна взяти відповідальності. Але анархові в цю мить вирвалось тільки “ну”.

Натовп мовчав, мовчав і анарх. І тільки коли над санаторійною зоною показався “Юнкерс”, анарх узяв за руку кепі й повів його через конторський плац на шосе. Ніхто з хворих не рухнувся. Тільки комендант крикнув анархові вслід, що він подасть рапорт на нього до головного лікаря.

Коли анарх вивів кепі на дорогу, побачив: недалеко стояла мініатюрна фігурка. То, очевидно, була мама кепі. Отже, кепі не збрехав.

— Живо! — кинув він руку кепі й зупинився.

Кепі побіг до мініатюрної фігурки, яка вже йшла йому назустріч. А коли кепі зійшовся з нею, мініатюрна фігурка, перекинувшись із кепі двома-трьома фразами, раптом повернулась і поспішно пішла до анарха. Це була мама кепі. Скоро він побачив виснажене обличчя обірваної єврейки. Вона була в лахміттях, однією рукою держала дитину, другою розмахувала, прохаючи почекати. Анарх пізнав її: цю єврейку він бачив у городі на бульварі Перемоги в присмерках міських вечорів. Вона завжди стояла з простягнутою рукою.

Єврейка підбігла до анарха й хутко заговорила тим типічним акцентом, що його чути в кварталах єврейської голоти:

— Каспатін, ві такой благой дело сдєлал. Я, каспатін, вас бгагадагю.

І, сказавши це, вона вклонилась анархові сливе до пояса й мовчки пішла.

Скоро дві постаті поспішно ступали по дорозі. І тільки коли вони зникли за експериментальною фермою, анарх, обгинаючи річні заводі, пішов до веранди.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Микола Хвильовий – Повість про санаторійну зону":
Залишити відповідь

Читати казку "Микола Хвильовий – Повість про санаторійну зону" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.