IV
Глуха ніч. На віллі, на віллах, за віллами — темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тільки де-не-де прошелестить торішнє листя, трісне гілка: то закохані юнаки й коханки пізнали в урочистій задумі дерев радість великого таїнства.
Після шумного вечора не спалось. Лежали на свіжім запашнім сіні біля театру й дивилися в надмрійну безодню неба. Тип — із мадмуазель Арйон в кутку. Студент із Тонею за стіжком. Тільки окремо; до Сайрона фатально тулився пес. Хотів його потихеньку відштовхнути, але пудель не рухався. Нарешті Сайгор не витерпів і спитав:
— У вас він завше такий нав’язливий?
— Ви до мене?
— Так.
— Уявіть собі, сеньйоре: Дружок ніколи не забуває своїх друзів. Ви йому дали тільки три конфети, а він і досі охороняє вас… Поки образите.
— Да, цікавий пес.
Мадмуазель Арйон це подобалось — і вона ще розказувала про талановитого пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку він не рішався, бо це б значило викликати ще один “скандал”.
Хотів заснути й не міг: комарі дзижчали над вухом і палили руки й обличчя. Стихло. За стіжками важко дихала Тоня і щось незв’язно говорила. Студент мовчав. Зрідка верещала мадмуазель Арйон, і тоді незв’язно говорив тип.
— …Ви не спите?
Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Іще раз:
— Вам не холодно?
— Ні.
— Я думаю,— і засміялась.
— Що думаєте?
— Думаю — не холодно.
Несподівано фаркнуло: “ідіотка”. Потім рахував до сотні: заснути. Хотів, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, і інші баришні, що безцеремонними рухами в сіні чимсь щось тривожили. Просковзнула мисль — мабуть, від нуди — як клапоть туману: підлізти до Татьяни й навалитись, облапати її — один чорт, натякає ж сміхом!
Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.
Тоді Сайгор не витримав: підвівся й пішов повз стіжки. Але не пройшов і десяти-п’ятнадцяти кроків — почув голоси. Потім знайомий мотив: тихо співав Григорій. Зупинився.
Будьонновець на коні,
Комісар в кареті,
А бідненькі партизани
Сидять в очереті,-
вивів Григорій і стих. Сказав жіночий голос:
— Бач, і сам співаєш! Чого ж ти так за комісарів?
— Дурна! — відповів Григорій,— сам я і комісар, і камуніст.
— І камуніст?
— І камуніст,— роздратовано сказав Григорій і враз іще випалив: — Хіба агітнуть тебе? Га? Ну от говори: ти знаєш, що таке “чон”? Не знаєш? Ну й мовчи!.. Відкіля ти? З вілли? Видно, що від бариньки… Ех! Щоб бариня вгарєла… много сахара поєла… Держись! Ще раз агітну!
— Хі! Хі! Куди поліз? Ач, який! Спершу полапай як слід!
— Що там лапать? Не кадетка ж? Ні?
Далі Сайгор не чув. Прийшов і ліг на своє місце.
Зареготала мадмуазель Арйон і голосно сказала:
— Сеньйоре, не спите?
Відповіли: студент, Тоня, Татьяна — не спали. Сказав тип:
— Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазія. Сеньоре, айда на ставок купатися. Це ж прелість: купатись уночі.
Тільки Сайгор мовчав. Тоді підійшла до нього баришня Татьяна:
— Хіба ви не підете?
..Не думав, підвівся і взяв її під руку, потім інстинктивно нахабно прижав їй лікоть. Татьяна тягнула його: бігом! Побігли.
Зайшли всі в одну, здається, жіночу купальню. Тип роздягався поволі. Тоня прикривалася спідницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Арйон звернулася до типа:
— Вам подобається моє тіло? Ви бачите?
Тип іще сказав якусь банальність, а мадмуазель Арйон спитала:
— Парле ву франсе? — і з розльоту полетіла у воду.
Говорив тип:
— У вас, Татьяно, чудове тіло!
Студент захіхікав. Татьяна мовчала. Сайгор уп’явся очима в темряву, в тіло. І в ту ж хвилину відвернувся, мов спіймав себе на якомусь злочині. Потім і Татьяна з розльоту полетіла у воду. Купались: і студент, і Тоня, і тип.
Через півгодини вийшли з купальні. Сайгор взяв знову під руку Татьяну. Від неї пахло свіжим тілом, тому ще більше дурманило голову. Всі побігли вперед. Татьяна й Сайгор пішли через кручу.
Простори закутав темний серпанок ночі. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня сріблясте сковзалася до верболозів.
Коли звернули з доріжки, шелестіло листя. Обходили столітні дуби. Пролетів кажан, і обізвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, післяпетропавлівська темрява.
Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? І інстинктивно давив Татьянину руку — пухку, вище ліктя. Ішли до стіжків.
І тоді несподівано сказала Татьяна — і несподівано, ніби не вона, з легким відтінком болю:
— Думаю от про що: жила-була дівчина — це казка-бувальщина — росла, підросла, ходила в гімназію, училась, училась і ще училась. Нарешті вийшла з гімназії з золотою медаллю. І нарешті — стала машиністкою. Щаслива доля? Як ви гадаєте?
— Це ви про себе? — здивовано спитав, ніби машиністка не могла мати такого доступного минулого.
— Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? — І поспішно сказала: — Проте не треба. Це важке запитання — важко відповісти.
І тут же інстинктивно, як притискав, залишив її руку. Помовчали.
Заверещала мадмуазель Арйон.
Проходив тихий тепловій. І він, як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли нічні звуки, і невідомо ріс запашний дуб. Збігалися зорі на тайну вечерю, і нечутно зідхав зелений Оріон на голубиних гонах.
Росла ніч.
Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім надхнеyно молитися в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радісним зойком і положити в дуб шматок живого серця й струмок — від нього — диму, і знову впасти на землю, і крикнути збентежений крик.
За півверстви кричали сичі.
Од ставка запахло осокою.
Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціально підготовляючи розмову про кохання.
І Сайгор не міг не відчути це.
— От, скажімо, небо,— і Татьяна зідхнула.— Це ж дивне явище в житті людини. Але ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотні, тисячі, мільйони в темряві, і загубились сотні, тисячі, мільйони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини — небо?
Татьяна “дивне” вимовляла надто тепло й чітко.
А густа темрява вже непевно брела між дерев: незабаром із загірних гін фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком — рожевий чуйний, як сентиментальний юнак, і здивовано подивиться на світ повноросими очима.
— І от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто — людина,— Татьяна зупинилась.— Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. І думаю, що мислі на тему “людина”, поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні… Так от: загубилась людина в стосах паперу, і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе — взагалі.
Потім Татьяна скинулась.
— Проте, може, вам не цікаво? Воно й так: і справді, все це тільки інтелігентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пізнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: ніколи й дуже нудно.
Сайгор був здивований. І більше за все дивував цей тон — надто впевнений. І тут же відчув себе — не перед Татьяною, перед кимсь — не то винним за те, що досі не давив на сіні цю баришню, як тип мадмуазель Арйон, не то винним за щось інше.
І знову пізнав той надзвичайний біль, коли радість і жура сплітаються в єдину гармонію.
— Що ж ви мовчите?
Підходили до стіжка.
— Знаєте, по правді, ви мене трохи здивували,— просто несподівано для себе сказав Сайгор.
— Я цього не хотіла,— засміялась баришня Татьяна і, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала:
— Ну, ідіть до мене.
Потім розкидала біля себе сіно, очевидно готуючи для нього місце.
Мовчала.
Сайгор стояв і дивився на Татьяну.
Мовчала.
Тоді, не думаючи, ліг на своє попереднє місце.
Компанія рішила, мабуть, не спати всю ніч. Мадмуазель Арйон верещала, і по черзі запитували:
— Ви самотня? Ха! Ха!
— Я — самотня,— напівжартуючи, зідхала Татьяна. Тоді ж Сайгор знову примітив пуделя, який і тепер лежав біля його ніг. І тоді ж раптом рознервувався.
Від компанії кричали:
— Ви самотня?
— Я — самотня! — зідхала Татьяна.
Іще кричали сичі. Десь загавкав Марчик — дзвінко, як дзвоник. Зірвався метеор, помчав і в розпуці розбив собі голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути — не міг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.
— Чорт!
Сайгор якось похапцем підвівся й пішов скорим кроком від стіжків далі на дорогу.
Хто чорт — невідомо. І інстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брів пес.
— П’шов!
Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.
Цей ідіотський випадок із собакою підносив матеріаліста Сайгора тут, на порожній дорозі, в темну даль, на верхів’я фаталізму.
І це, звичайно, дратувало, і дратували згадки про сьогоднішній день; і резиденція юнаків, і порнографічні малюнки з купальні, і тип, і мадмуазель Айрон, і Татьяна, і запах жіночого тіла.
— П’шов!
Але пудель не відставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню — нічого не було. Згадав — щось забув дома, в городі.
На сході невідомо ріс день. Починався світлими стежками. Запахло ранком.
Ріс невідомо ранок. І впали на обрій бліді червінці. Кричали з сіл півні, і тремтіла, горіла буйна земля. Скоро зійде сонце, зазгучить проміння, і хтось упаде на землю, і хтось крикне збентежений крик. Назустріч пливли буйні трави й зелений океан дерев.
На другій верстві пудель нарешті відстав і повернувся на віллу. Сайгор подивився йому вслід: до болю хотілось розмозжити собачу голову.
І тільки на шостій верстві, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, ніч — там — і почервонів.
Перша вілла на узгір’ї майнула білим крилом і пропала за обрієм.
Сайгор, суворий і блідий, поспішав до города.
