V
Коли я тепер мисленно перегортаю сторінку того часу, тоді мені здається, що з моєї історії вийшов би не зовсім поганий людський документ. І як я шкодую, що мені бракує тієї елементарної майстерності, якою обточують слова.
Отже, пройшло літо, прийшла осінь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тільки два чи три рази. Але й ці зустрічі були страшенно коротенькі.
Чаргар після тієї розмови, коли я пропонувала йому віддатись, якось замкнувся і, безперечно, запобігав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось і тому завжди була в стані якогось неясного передчуття.
Колись до мене підійшов діловод і, як завжди, почав зі мною загравати. Він питав мене, чому я не ходжу в міський парк.
— Так що,— сказав він,— мені дуже хотілося б пройтись із такою красунею по парку… біля бюсту Карла Маркса, припустім.
Я сказала, що взагалі рідко виходжу з дому, і, щоб якомога швидше відв’язатися від нього, подала йому для підпису папірець. Але діловод, очевидно, на цей раз не хотів кінчати розмови.
— А що ж ви робите після роботи? — спитав він.— Книжечки читаєте? Просвіщенське діло! Я теж люблю різні романси (він так і сказав “романси”) читати. Знаєте,— чомусь захоплено продовжував він,— ляжеш на ліжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякі пригоди.
Я рішуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспішаю, бо в мене лежить строчна праця. Тоді він знову почав запрошувати мене до парку…
— Нє,— говорив він.— їй-богу, прийдіть! Там, наприклад, увесь цвіт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський ліс! (він так і сказав “Бульйонський”). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комісар, з другого — ідуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника… Пам’ятаєте?
Мені раптом забилося серце. Кілька останніх днів я навіть спеціально блукала по городу з надією зустріти Чаргара. І тому, коли діловод сказав мені, що бачив його в міському саду, одразу ж рішила поїхати туди.
Як тільки смерклось, я негайно пішла до автобусної стоянки. Там сіла на шостий номер і за півгодини була вже біля входу в міський парк.
Стояла тепла й прозора осінь. По алеях шелестіли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, мені здалося, що йде частий дощ. Я тоді подивилась на небо — воно було криштально чисте, і його тиха бірюза ласкала мої очі. За парком, десь на польових гонах, співали дівчата. Я згадала нашу провінціальну дичавину й шведські могили. З-за дерев сходив місяць. Мене затривожило. Передчуття зустрічі з Чаргаром після довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами мені здавалось навіть, що цей вечір буде судним днем мого неспокійного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то мені цілком ясно, що в мені менше всього говорила самичка. Але в той вечір мені навіть приходила мисль, що хочу я одного: хочу віддатись художникові. Я хочу взяти його голову на свої коліна й ласкати її.
— Яка безумна радість,— навіть раз прошепотіла я,— бути рабою цією людини. Яке щастя лежати біля його ніг і почувати себе такою маленькою й нікчемною.
Мені тоді і в голову не приходило чогось вимагати від нього. Мені вже не потрібні були його тайники — так принаймні здалося мені того вечора. Я просто чекала Чаргара.
Тоді, як завжди було зі мною в такі хвилини, мені захотілося реготати й свистіти. Я свиснула. Потім вивернула свій капелюшок і вивернутим наділа його. Я пішла й сіла на стілець. До мене летіла тоска віолончелі: на обсерваторії стояв радіорупор, і це почалися вечорові концерти. Віолончель тоскувала над парком. Потім я зірвалась до виходу: мій терпець луснув — так я хотіла бачити Чаргара.
Але в цей момент із-за дерева виринула діловодова постать і зупинилась біля мене.
— Добрий вечір! — сказав він.
Я незадоволено відповіла. Кук сказав мені, що він уже давно шпацірує по алеях і зовсім не припускав, що й я тут. Потім він зробив мені руку калачиком і запропонував трохи поблукати з ним. Я хотіла відмовитись, але згадала нашу вранішню розмову й пішла: я боялась, щоб він мене не запідозрив що до Чаргара.
— Ви, наприклад, не думаєте виходити заміж? — раптом спитав діловод і подивився мені в очі.
— Це мені подобається,— іронічно сказала я.
— Що вам подобається? — не зрозумів мене Кук.
— А от те, що ви з місця в кар’єр приступили до діла.
— З місця в кар’єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати.
Кук грав олив’яними очима й так піжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсі втілення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архівна фігура, та ще й у великому городі.
Але довго тішитись із діловодом я, звичайно, не мала охоти, і в слідуючий момент він почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян і шукала серед них художника. Я вже проклинала діловода й шукала зачіпки якось одійти від нього.
— Ервика! — раптом крикнув Кук.
— Еврика! — поправила я його.
Він, мабуть, почервонів, бо йому заблищали очі. Кук одвернувся і змовк. Він був страшенно самолюбивий, і всякий казус, подібний до “ервики”, його страшенно хвилював. Тоді я, щоб зам’яти неловкий момент, спитала його:
— Ви, здається, хотіли мені щось сказати?
— Так, я вам хотів щось сказати,— ледве чутно промовив Кук.
— От скажіть мені, чому ви на мене розгнівались?
— Коли це я на вас розгнівалась? — здивовано спитала я.
— Тоді ж ото, як з “місця в кар’єр”. Ви, може, подумали, що я вас хочу по компрометувати (він так і сказав “покомпреметувати”)? Так це зовсім напрасно: Боже спаси,— і в думках не було!
— В чому справа? — занервувалась я.
— Ви, може, подумали,— сказав Кук,— що я насмішки строю над вами (він так і сказав “насмішки строю”): мовляв, не беруть її — от і не виходить заміж!
Я зареготала. І справді: як було не реготати? Ця мавпа не тільки була високого розуміння про себе, більше того: він хотів якось там співчувати мені!
— А може, ви мене візьмете за дружину? — іронічно запитала я. Діловод зам’явся: виходить, і ця мавпа не хотіла брати мене. Власне, цей уже не хотів мене брати за дружину.
— Не турбуйтеся, товаришу Кук,— сказала я.— То просто жарт, я не думаю виходити заміж.
Діловод одразу ж пояснів. Тоді я сказала Кукові, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу віддатись йому, бо мені скучно жити. Я хочу, щоб він заходив до мене на квартиру, і ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти міщанської сім’ї з геранню на етажерці. Навіщо, мовляв, це? Можна й так прожити.
Ми виходили в місячну полосу. Це було далеко від головного виходу, і городяни тут майже не зустрічались. Зрідка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалі кричав традиційний паровик голосно і протяжне. Падало листя, як тихий дощ.
Я подивилась на Кука: він тулився до мене і був блідий. З рота йому (можливо, це мені здалося) текла слина.
— Так що ви це правду говорите? — сказав він тремтячим голосом і змовк.
— Істинну правду! — сказала я.
Тоді він спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого — він мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зідхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на ці дні приїхала мати. Тоді ж я спитала, що ж робити? Діловод знову мовчав. Мені прийшла мисль і я кинула:
— А може, зараз підемо в кущі?
Він здригнув і погодився піти в кущі. Він іще щільніше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє ліве грудне яблуко. Я обережно відхилила йому руку. Потім діловод зупинився.
— От тільки я думаю,— сказав він,— скільки тепер аборт коштує?
— А вам це для чого? — спитала я.
Кук знову зам’явся… Тоді я зрозуміла його й кинула:
— Я з вас на аборт нічого не буду вимагати.
Діловод знову прояснів. Він із вдячністю подивився й ще щільніш притулився до мене. Тоді ми прискореним кроком пішли до кущів. Небо було таке прекрасне, а на душі мені лежав камінь. Я тоді вже забула про Чаргара, ніби й справді мене цікавив тільки Кук — цей діловод із мавпячою фізіономією.
Над парком тоскувала віолончель. Місяць стояв над гігантським дубом і байдуже продовжував свою гігантську путь. Я спокійно йшла поруч діловода, але тепер я не найду епітета тій бурі, що кипіла тоді в моїх грудях. Раптом я зупинилась:
— А знаєте що,— сказала я.— Аборта я не думаю робити!
— Як так? — зупинився й Кук.
— Дуже просто: я хочу народити дитину.
Діловод зам’явся. Я зрозуміла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Він не вісімнадцятилітній юнак і повинен знати, чим це пахне.
— Ви, мабуть, говорите про аліменти? — хутко зрозумів він.
— Так, я говорю про аліменти.
Тоді Кук свиснув і сказав розв’язне, що на таке діло він не хоче йти, бо це йому не по кишені, і він краще буде користуватись проститутками. Та не встиг він договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фізіономії. Кук зблід і стояв з опущеними очима.
Але я вже погасла. “За віщо я його вдарила?” — метнулося мені в голові, і моє серце занило. Справа в тому, що по суті на землі я не бачила винних, і справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нікчемною крапкою, що мені до болю шкода його стало. Тоді ледве чутно промовила:
— Пробачте мені, товаришу Кук. Що хочете робіть зі мною, але не гнівайтесь на мене!
— Нічого! Нічого! — говорив він.— Це залишиться між нами… Я не думаю віднімати у вас посади.
Він так і сказав “я не думаю віднімати у вас посади”. Я тільки це почула. Ця фраза, як ножем різонула мені в грудях, бо Кук так і не зрозумів мене.
…Діловод давно вже зник за деревами, а я стояла біля дуба на пустельній алеї й тупо дивилась у голубе небо.
