Карамазов обняв Ганну і став ласкати її. Він нарешті підтвердив її припущення. Записка, звичайно, від “тих же дам”. Але що ж тут такого? Тьотя Клава (він майже несвідомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аглаї) така собі міщаночка, і він це прекрасно розуміє. Чи, може, вона думає, що він все-таки закохається в неї? Тоді це зовсім несерйозно.
Ганні хутко забилось серце, і вона зупинила свій тривожний погляд на чоловікові.
— І ти це правду говориш? — спитала вона.
— Що з тобою, Ганнусько? — сказав Карамазов. — Яку це правду ти маєш на увазі?
— А от таку, — зітхнула Ганна. — Мені, Дімі, і в голову не приходило в чомусь серйозному запідозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовності.
— Ну, от уже й красномовність не подобається. Карамазов держав у зубах ніжно-смагляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Він зрозумів, що спросонку видав сам себе й що виправити вже не можна. І тому, коли Ганна вперто повторила своє запитання: “ти це правду говориш?”, у нім спалахнула злісіь.
— Ні, — різко сказав він. — Я брешу!
Ганна добре знала чоловіка і чекала такої відповіді. Але вона знала й те, що після таких вибухів він остаточно обезволюється.
— Ах, Дімі! Боже мій, Дімі! Що ти робиш із собою? Справа ж зовсім не в цих дачницях. Невже ти гадаєш, що я вже не вмію поважати себе?
Дмитрій слухав дружину й нічого не чув. В цей момент він і не міг чути, бо мислі й почуття раптом покинули його і він лежав мертвим шматом м’яса. Так із ним завжди бувало після сварки з Ганною.
— Ах, Дімі! Ти зовсім даремно так про мене думаєш. От познайом мене з цими дачницями, і я тобі доведу це… Ти обіцяєш познайомити?.. Ну?
— Я зроблю все… що хочеш, — сказав Дмитрій. — Тільки, будь ласка, вийди відціля.
Ганна не примусила довго прохати себе, і за якусь хвилину її вже не було в кімнаті. Тоді Карамазов вийняв із чемодана купальний костюм і, покликавши товариша Вовчика, пішов із ним до річки.
— Ти подивись на ці обличчя, що обминають нас, — сказав лінгвіст, посилаючи до ніг свого сетера. — Зверни увагу, як вони дивляться: їй-богу, як вороги. От психологія! Коли приїхав на відпочинок, то обов’язково пан.
— Вони, очевидно, мають рацію так думати.
— Так, по-твоєму, треба знищити всі будинки відпочинку?
— По-моєму, треба залишити цю тему, бо все одно з порожніх фраз ми не виберемось. Коли ці дикуни не хочуть вбачати в тобі трудової людини й не хочуть розуміти, що ця людина має право за якийсь рік чи то два роки відпочити один місяць, то твоє обурення проти них є цілком законне явище. Але, з другого боку, цілком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячі, по-друге, не всі ці тисячі уміють коректно поводитись із цими людьми й, по-третє, ми й справді в порівнянні з ними — пани.
— Словом, і тут тупик? — сказав товариш Вовчик.
— Що ти хочеш цим відзначити?
— Те хочу відзначити, що ти й справді трагічна фігура. Всюди ввижається тобі сама безвихідність.
— Очевидно, така вже вдача мені, — сказав Дмитрій і широко позіхнув.
Вони підходили до річки. На пристані суетились портовики і щось вигружали з підвод. Пароплава ще не було, не було й вітерця, так що ріка стояла як дзеркало. Ранок був винятковий: після дощів ночі стали холодніти, і холодок нічний затримувався на воді, аж поки сходило сонце.
— Ну, вже скоро почнемо полювати, — сказав товариш Вовчик і від задоволення крякнув.
Карамазов одв’язав свій каюк, і вони, відпливши сажнів три від берега, кинулись у воду.
І тоді ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився і побачив у купальних костюмах Аглаю і тьотю Клаву. Вони стояли на річному пляжі й готувались лізти в воду.
—Драстуйте, мої голуб’ятка! — закричав товариш Вовчик.
— Здоров був, голубе! — відповіла йому криком тьотя Клава.
Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати. Він наздогнав свій каюк і вліз у нього. Цілу ніч Аглая не давала йому спокою, цілу ніч він мріяв про зустріч із нею (наче він не бачився з нею сто років), і от на ранок він раптом зустрічає її в купальному костюмі. В ньому в перший раз прокинувся до неї справжній стривожений самець. Він безсоромно дивився на її таз, на її груди і ніяк не міг одірватись. Йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підпливти до флоберівських дам і жартуючи схопити в свої обійми Аглаю.
— Ану покажи, як ти плаваєш? — закричала Аглая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, ніби вона збиралась летіти до нього.
— Ah, mon Dіeu! que dіfes-vous la . —крикнув товариш Вовчик.
— І ти тут, mоn amі? І ти? Que vous etes aіmable de venіr me surprendre aіnsі .
— Але компенсація, мадмуазель. J’espere que vous me ferez І’amіtіe de dіner avec moі
— C’est une grave questіon quі demande reflexіon
— Будь ласка, подумайте. Бо я до обіду дістав прекрасного вина.
Товариш Вовчик уже сидів у каюку напроти Дмитрія і поволі гріб до пляжу.
— Ти знаєш, — сказав він, звертаючись до свого приятеля. — Я говорю про загадковість, що за неї сховались наші дами. її все-таки можна розшифрувати.
— Яким же це чином?
— Дуже просто, — тихенько засміявся лінгвіст. — Ми їх напоїмо добрим міцним вином — і вони нам усе розкажуть.
— Ти так думаєш?
— Я цього певний… Тим паче, що дами не від того, щоб колись із нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо мені й сказала, що вона хоче “кутнуть”.
Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотілось “розшифрувати”, як говорив товариш Вовчик, московських дам — ця загадковість із кожним днем його все менше й менше цікавила, — а тому, що сьогодні він побачив прекрасне Аглаїне тіло, тому, що йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п’янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місця для оргії.
— Я бачу, що ти поділяєш мою думку, — сказав товариш Вовчик.
— Я її цілком поділяю.
— Ну, так тоді допомагай мені, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам і сподіваюсь, що сьогодні вночі ми будемо з ними пиячити,
— Але де ж ми з ними зійдемось? — спитав Карамазов.
— Про це я вже подумав. Годині о восьмій ми сядемо в каюк, заберемо з собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навіть огнище розвести.
На Зелену Косу? Прекрасно. Як це він про неї не подумав. Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навіть можна буде й заночувати… саме в копицях сіна.
— Ти добре придумав, — сказав Карамазов. — Я з охотою підтримаю тебе.
Товариш Вовчик ще раз від задоволення крякнув і змовк: вони вже були біля флоберівських дам.
— Що ви там секретничаєте? — спитала тьотя Клава, коли каюк легко сів на пісок пляжу.
— Це я кажу Вовчикові, — знайшовся Дмитрій, — що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.
— Ти це серйозно говориш? — спитала Аглая, примружуючи очі.
— Цілком серйозно… і ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловіком тьоті Клави.
Аглая поспішила погодитись. Більше того: вона гадає, що треба це зробити сьогодні увечері.
— Тільки не сьогодні, — кинув товариш Вовчик і поінформував дам про свій план щодо випивки.
Дами план прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитися із Ганною.
— Чому це “перш за все”? — незадоволено спитав Дмитрій. — На цю історію ще буде час.
— Але й на випивку буде час, — уперто сказала Аглая. Вона так рішуче стояла на своєму, що за кілька хвилин Вовчик уже виходив із себе. Тоді дами несподівано почали вдягатись і демонстративно покинули пляж.
— І на чорта тобі треба було говорити про це знайомство? — незадоволено сказав лінгвіст.
Але Карамазов і сам проклинав себе за необачність. У всякому разі, друзі вже знали Аглаю і зрозуміли, що ніякої вечірки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дівчину.
VІ
Звести Аглаю з Ганною вдалось тільки на четвертий день після розмови на річному пляжі. Це трапилось увечері біля хвіртки, саме на тому місці, відкіля флоберівські дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустріч була холодна, і це особливо відчули Ганна.
— Чого це ви так цураєтесь громади? — спитала Аглая, беручи під руку дружину Карамазова.
— Відкіля це ви взяли? — в свою чергу підвела брови Ганна.
— От тобі й маєш! Скільки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулиці. Хіба це не замкнутість?
— Ганна страшенна індивідуалістка, — пожартував товариш Вовчик.
Тьотя Клава ні з того ні з сього засміялась, дрібненьким і негарним смішком.
— А я от думаю, що тут зовсім інша причина, — сказала Аглая. — Ти, Дімі, як думаєш?
Карамазов іздригнув. Він зовсім не чекав, що Аглая буде так фамільярно поводитись із ним у присутності Ганни.
— Я вас прослухав, — червоніючи сказав він. — Про що ви там?
— Цебто я? — Ну да, ви!
— Ти подумай, тьотю Клаво, — засміялась Аглая. — Він уже до мене звертається на “ви”.
— Ха, ха! — знову розсипалась дрібним і неприємним смішком друга флоберівська дама.
Утворилось ніякове становище. Таке ніякове, що навіть товариш Вовчик відчув це.
— Ви Дмитрія не зрозуміли, — раптом спокійним голосом сказала Ганна. — Він під цим “ви” мав на увазі й вас, і мене.
— Ти, Дімі, підтверджуєш це? — спитала Аглая і уважно, навіть з деякою повагою подивилась на Ганну.
— Звичайно, — зрушив плечима Дмитрій і вийняв Портсигара.
Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.
— Так от що, — сказала Аглая. — Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?.. Так би мовити, тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?
— Я тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? — спокійно спитала Ганна. :
— Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далі.
— Я вас так мало знаю, що вважати вас за міщан поки що не ризикую.
