Аглая підвелася з стільця, пішла до канапи й запалила папіроску.
— Ти хочеш сказати, — промовила вона, — що ти її ніколи не любив?
— Цього я не хочу говорити, бо це зовсім не так; я її сильно любив. Справа тут багато складніш. Тут… як би це сказати…
Він змовк і усміхнувся: йому й самому смішно стало, як важко вияснити цю родинну історію.
— Ну що ж далі? — засміялась Аглая. — Як же далі, мій глупенький хлопчику?
Карамазова раптом знервувала її фамільярність, і він різко сказав:
— Далі я одмовляюсь говорити.
— Який ти чудний, Дімі, — і Аглая подивилась на нього сумними очима, — і яка ти, мій глупиш, усе-таки нещасна людиьа… Так я зрозуміла тебе ще в нашу першу зустріч.
Дмитрій засміявся: йому страшенно подобається ця самовпевненість. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте він на неї не ображається. Вона може говорити ще щось і в цьому ж таки дусі.
— Я, звичайно, можу говорити, — спокійно сказала Аглая. — Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камінь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч, правду казати, я в тобі нічого не бачу ні від коси, ні від камня.
Остання її фраза гострим болем відгукнулася в його серці. Він нічого не має ні від коси, ні від камня? Він — той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує чи правду говорить? Карамазов розгубився і, як ображений хлопчисько, стояв перед Аглаєю:
— Що це значить?
— Це значить, — сказала Аглая, — що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила, — це раз. По-друге, цим мені хочеться сказати, що я тебе знаю не гірше, ніж ти сам себе знаєш.
— Що ж ти знаєш про мене? — майже з розпачем спитав Дмитрій і тут же відчув, що йому серце завмерло. — Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?
— На жаль, так, як сам ти себе вважав, — промовила вона.
Аглая бачила, як вражали Карамазова її слова, але на цей раз вона, очевидно, свідомо робила їх злими. Що її штовхало глузувати з нього? Жіноча помста за його обережне відношення до Ганни чи щось інше? В усякому разі, вона на цей раз дала собі волю. Вона на цей раз наговорила йому стільки неприємного, скільки від неї він ще ніколи не чув.
— Ти, Дмитрій Карамазов, — говорила вона, — страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти ніколи не довіряєш своїм силам… Цієї нової характеристики ти від мене, мабуть, не сподівався почути? Правда? Ти, Дмитрій Карамазов, любиш згадувати відвагу й волю, і ти, безперечно, відважний і маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, великий боягуз і страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрій Карамазов, вклоняєшся перед культурою, і ти, безперечно, культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, страшенний невіглас. Словом, ти, Дмитрій Карамазов, недоносок тридцятих років… бо й самі ці роки історик схарактеризує тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?
Йому ображаться, звичайно, нічого, хоч — правду кажучи — характеристика така ж жорстока, як і несподівана. Але він усе-таки не розуміє, навіщо вона? Чому Це їй прийшло в голову саме сьогодні говорити йому такі “компліменти”? Він ніяк не може цього втямити.
— Ти не розумієш? — сказала Аглая. — Шкода! А справа дуже проста. Милий мій, невже ти не розумієш?
Невже ти не розумієш, що я маю бажання покинути гру в темну?
— Тепер не розумію, що ти хочеш сказати цією “грою в темну”? — промовив Карамазов і відчув, як йому знову повертається колишній настрій. Він бадьоро подивився на неї і навіть спитав її, чи не знає вона, що це з ним. Що це трапилось із ним за якусь секунду?
— Я знаю, мій милий, — сказала Аглая, помітивши зміну настрою у свого співбесідника. — Але давай все-таки повернемось до твоїх фамільярних справ. Скажемо, так: коли ти зійшовся з Ганною? Ну, коротенько.
— Коли я зійшовся з Ганною?
Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрій зробив своє діло, й він несподівано навіть для самого себе почав. Він почав із того, що зустрівся він із своєю дружиною в обложенім місті, коли воно з тоскою дивилось на північ. Тоді стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардія відступала й, відступаючи, ледве стримувала полки переможця. Снились далекі дні минулого: й городовий на розі, й голий осінній парк, і якась музика в кіно — нудна й невесела. Він прийшов у чека. В той час там готувались до побігу. На підлозі валялись стоси папірців, ганчірок і білизни. Він зупинився біля дверей і дивився на баришень, що рились у барахлі, напихаючи ним свої саквояжі. Саме тоді до нього й підійшла Ганна (він потім узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притиснулась до дверей. Тоді він вийняв із кобури браунінга й підійшов до однієї скрині, де вовтузились барахольщики. Він вистрелив одній баришні в карк. Того ж дня чека розстріляла ще кількох мародерів, і того ж дня Ганна зійшлася з Дмитрієм.
— Це і все? — сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. — Ти скінчив свою історію?
— Мабуть, усе! — кинув Дмитрій, знову відчувша ? якусь ніяковість (“і справді, навіщо ця зайва одверітість?”).
— Коли все, то мені й цього досить… Я від тебе більше нічого не потребую.
— Ну, так як же: люблю я свою дружину чи ні? — вимушено усміхнувся Карамазов.
— Про це ти почуєш за якісь два-три тижні, — цілком серйозно сказала Аглая. — А поки що давай і справді перейдемо на іншу тему.
Вона взяла його голову й положила її на свої коліна. Карамазов здригнув: приїсний запах духів і троянд туманив йому мозок. Біла лапа південного сонця різала очі, й денна кімнатна тиша викликала млость. Дмитрій майже несподівано для себе почав обережно гладити Аглаїне коліно, й, можливо, тому, що вона ніяк не реагувала на це, він за кілька хвилин схопив в обійми її ноги й, тихо скрикнувши, вп’явся зубами в її м’яке тіло.
— Що з тобою? — суворо сказала Аглая і з силою відштовхнула його від себе. — Що з тобою, Дімі?
Карамазов підвівся. Він блукав розгубленими очима по стелі, й здавалось, що він от-от кинеться на підлогу й заб’ється в припадку епілепсії.
— Що з тобою, Дмитрій? — промовила Аглая вже ласкавим голосом. — Як ти зважився на такий вчинок?.. І до того з жінкою, що з нею порівняно так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала від тебе такої хоробрості!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведінки? Ну?.. Чого ж ти мовчиш?
— Пробач мені! — ледве промовив Карамазов. — Я це зовсім несподівано зробив.
Аглая поправила своє рожеве плаття, підвелася з канапи й сказала:
— А що буде, як я розповім про це Ганні? Ну? Дмитрій не відповідав. Тоді Аглая підійшла до нього і взяла його обличчя в свої руки.
— Ну, нічого, — сказала вона. — Я на тебе не ображаюсь. Більше того — скажу одверто, — мені навіть приємно було, коли ти вкусив мене. Я переконалась, що ти е такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?.. Я не ображаюсь!
Карамазову прийшла мисль, що дівчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, і справді не проти того, щоб він узяв її, але він, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись із такими цікавими жінками. Треба бути більш рішучим, впертим, і все буде гарно. Він узяв її руку й спитав:
— Ти дозволяєш мені говорити з тобою так, як я того хочу?
— Будь ласка! — кинула Аглая, не одриваючви очей від його обличчя. — Що ти думаєш мені сказати?
Дмитрій підійшов до вікна. За вікном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвір’я й над одною з ваз дзижчала муха. На ліву віконницю сів єгипетський голуб і протуркотів своє ласкаве “супруг”.
— Ну, я тебе слухаю, — сказала Аглая. — Як ти там хочеш говорити зі мною?
— Бачиш, — почав мамулувате Карамазов і почервонів. — Я страшенно хотів би мати… тебе…
Аглая засвистіла. Боже мій, як їй не свистіти, коли Дмитрій такий без кіпця наївний. Що значить “мати”? Чи не думає він, що вона так і кинеться йому в обійми? Ні, цe зовсім несерйозно! І коли б хтось інший сказав так, вона б зуміла реагувати. Але йому вона радить тільки покинути свою “карамазовщину” й поважати себе і її.
— Ти зрозумів мене? — сказала вона, кінчаючи. — Ну, говори ж, Дімі.
Він нічого не відповідав і мовчки дивився кудись у простір. Він почував себе дуже ніяково. Так пройшло .кілька секунд. Але от раптом він зареготав сильним і цілком природним реготом.
— Знаєш що, — промовив він. — Дозволь мені поцілувати твою голову.
Аглая з зацікавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долоні його обличчя й промовила ласкавим, майже матернім голосом:
— Поцілувати мені голову?.. І цього не треба робити.
— Клянусь тобі, — раптом скрикнув Карамазов. — Клянусь тобі, що в мене й тіні не залишилось поганого почуття до тебе.
— Я дуже рада, — сказала Аглая. — Я вірю. Dante avaіt bіen raіson de dіre que L’Enfer est pave de bonnes resolutіons . Але я дозволю тобі це зробити тільки тоді, коли трапиться те, про що я зараз думаю.
— А про що ти зараз думаєш?
— Дімі, не треба бути таким наївним, а то я зовсім розчаруюсь у тобі. Ти зараз дуже подібний до свого друга Вовчика.
Аглая підійшла до глечика з абрикосовою водою і зробила з нього кілька ковтків. Якось химерно вона виглядала зараз, і Карамазов відчув у ній щось надзвичайно рідне. Йому здалось, що саме її він загубив колись, і вона тепер прийшла до нього, така бажана, як ніхто і як ніщо. Карамазов дивився в її очі, стежив за її рухами, і йому ввижалось, що ці очі й ці рухи він бачив чи то уві сні не то наяву. Але коли це було наяву, то це було тисячу років тому. Йому навіть прийшла мисль, що він, Карамазов, жив в якійсь іншій плоті ще далеко до Данте, що його допіру згадала Аглая.
— Чого це так довго нема наших від лікаря? — раптом сказала дівчина. — Як ти думаєш, Дімі?
— Очевидно, зуб виривають.
Карамазов вийняв портсигар і запалив нову папіросу. Повз вікон із криком пробігла дітвора й зникла за рогом. Знову затуркотів єгипетський голуб.
З дальнього дому відпочинку вдарили в дзвін: мабуть, скликали до другого сніданку. Біла лапа південного сонця полізла вище й поширилась.
У кімнаті стало ще душніш.
— Ну, Дмитрій, — сказала Аглая, — ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм. Карамазов узяв капелюх і мовчки пішов до дверей.
— Я гадаю, що ми зустрінемось увечері? — сказала йому вслід Аглая.
Дмитрій повернувся. Вона стояла, заложивши руки за голову, й загадково дивилась на нього.
— Обов’язково! — сказав він і вийшов із кімнати.
“Щось почалось”, — раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього він хотів утекти од нудоти буднів нудної Ганни, — почалось щось тривожне і — тепер він певний — трагічне. Але не жах викликало воно в нім, а почуття якоїсь безумної радості, ніби він мусив на днях одкрити цілком нову й надзвичайно цікаву сторінку в своєму одноманітному житті.
Карамазов пішов до ріки. Йому хотілось зараз кинутись у воду й попливти проти течії чорт знає куди — такими сильними й рішучими рухами розсікаючи дзеркальну поверхню.
ІX
Він так ніколи не чекав вечірньої години, як того душного дня. І цілком нормальна людина не може уявити, як він мучився, коли Аглая не вийшла з дому.
Але вона не виходила й на другий та на третій день — у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрівшись із тьотею Клавою біля квартири флоберівських дам, поставив таке рішуче запитання:
— Скажи мені от що: чому це не видно твоєї племінниці? Чи не посварилась вона з Дмитрієм?
— Не думаю, — сказала тьотя Клава. — Моя племінниця дуже розумна людина і з пустячка не буде робити трагедії.
— Ну так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворіла?
Тьотя Клава посміхнулась і нічого не відповіла. Вона підійшла до акації, зірвала плід і, зробивши з нього дитячого пищика, взяла його в свої ярко-червоні губи. Товариш Вовчик підвів білі брови й сказав з обуренням:
— По-перше, я не розумію, чого ти мовчиш, а по-друге — таємність тут зовсім не до діла. Чому не сказати прямо?
— По-перше, — обурилась, у свою чергу, тьотя Клава, — я не знаю, що мені сказати прямо, а по-друге — я тобі не жінка, і ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенія Валентиновича?
Лінгвіст раптом зблід. Він зовсім не чекав такого несподіваного повороту в розмові і, як і треба було припускати, перелякався.
— Я прошу пробачення, — сказав він. — Ти… ви не зрозуміли мене.
Але тьотя Клава вже заспокоїлась. Вона не може довго гніватись на “свого чудачка”, її тільки дивують ці мужчини: не встигне поцілуватись два чи то три рази з тою чи іншою жінкою, як уже ту чи іншу жінку починає вважати за свою власність і починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришу Вовчику… але хіба йому цього вже досить? Тьотя Клава ніяк не чекала, щоб лінгвіст міг так скоро розчарувати її.
