2
Поставивши крапку, письменник з полегшенням зідхнув, запалив цигарку й став перечитувати свій перший розділ. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому ліричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурчені претензійні “магістралі” і всякі такі викрутаси з “бродячими псами”; по-друге, він незадоволений був з “велетня”: чому це обов’язково нова людина (а з Марченка він і хотів робити саме нову людину),— чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустріч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навіщо його робити професором? Дешевою здалася йому і інтрижка з “поки що невідомою читачеві” Катрею Жуковою.
— А Ліда Спиридонова? — подумав письменник.— Що це таке? Хіба це опозиціонерка (та хоч би й та, що кається!) ? Та це ж персона з бульварного роману.
Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекір авторитетній критиці, що він страшенний бездара й що він ніколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цікавого життя. Як він напише роман, коли йому бракує вміння показати людей свого часу, коли обертається в колі фраз, що на вуха не налазять?
Покинувши стіл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собі сон. Але заснути він довго не міг: боліла голова і від важких думок, і від папіросного чаду: пишучи перший розділ, він спалив три пачки папірос, що обійшлося йому, до речі кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарешті письменник, коли вже підвелося сонечко, і заснув у гнітючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що він скінчив свій роман і що критики за цей роман назвали його геніальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очі, він, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, відчув прилив нової енергії. Письменник сказав:
— Я вчора даремно турбувався. Нічого подібного! Розділ перший — розділ прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник знову сів до столу і написав:
Розділ другий
Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролітали останні пера розірваних хмар і коли бірюзове небо і післяобіднє сонце почали вже прориватись на брук і винувато посміхатись до публіки. Вулиці шуміли такими величезними потоками весняної води, що не можна було ні пройти, ні проїхати. По всіх кінцях дзюрчали ринви і пропускали останню воду з добре обмитих водою покрівель. Публіка, як і треба було чекати, стояла ще під навісами і безпорадно топталася на місці. І тільки, коли трохи зійшла вода і коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них імпровізовані мостики, город потроху зашумів.
Звичайно, і наші напівзагадкові герої дістали можливість рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли біля квартири професора і, як і досі, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партійці, і по-друге, що Спиридонова колишня опозиціонерка. Виявилось також, що Марченко раніш зустрічався з Спиридоновою тільки на кущових зборах партії і що там він декілька разів виступав проти неї і виступав, до речі, не без успіху. Мало того: і захворіла Спиридонова, як виявилось (принаймі зі слів тієї ж Спиридонової), саме після однієї зустрічі з Марченком на кущовому зібранні, де він її публічно назвав “контрреволюціонеркою”. Про те ж, як вона так близько взяла до серця його різкість і навіть скоро після того (цю інформацію дала та ж таки Спиридонова) мусіла йти до Сабурової дачі, він, як вияснилось, нічого не знав до цього часу, бо в домашній обстановці він ніколи з нею не зустрічався, а поцікавитись йому й на думку не спадало.
— Ну і прекрасно! — тихо промовила Спиридонова.— Вам і цікавитись не треба.
— Чому ж не треба? Я не такий вже мізантроп, як це вам здається.
Марченко винувато посміхнувся і навіть трохи почервонів. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсім несподівано й, у всякому разі, проти його волі.
— Не треба, товаришу,— ще тихше сказала Спиридонова.— Це не ваша справа… А втім, про це іншим разом поговоримо. Тепер скажіть мені от що: ви знаєте, де я зараз працюю?
— Ну?
— Ви просто будете реготати… їй-богу!.. От вгадайте! Вона засміялась тихим, глибинним та неприємним сміхом і, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрілки її химерних брів знову вп’ялися їй в зачіску. Марченко цілком щиро сказав:
— Де ви зараз працюєте — я не знаю… Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засміялись.
— А вас це дуже цікавить?
— Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рідко мені приходиться сам на сам зустрічатися з такими людьми…
— А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?
— Як би вам сказати,— Марченко незадоволено подивився на прохожих і на Спиридонову.— Чудненьке трохи.
— В чому ж ви це “чудненьке” добачаєте?
— Як би вам сказати… Очі у вас, скажім, хоч і незрозумілі трохи, але це все-таки звичайні безцвітні очі. Ніс — рівний і… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!
Він раптом посміхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справді ще не приходилось вести.
— Так де ж я зараз працюю? — кинула Спиридонова, і здалося, що вона зовсім не слухала свого супутника і що в той час, коли він говорив, вона й справді, дивлячись в землю, про щось інше думала і що ставила йому запитання цілком механічно.
— Не знаю! — трохи незадоволено кинув той.
— Але, може, ви тоді знаєте, де я раніше працювала?
— Знаю.
— Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? — з зовсім невиправданим гнівом сказала жінка.— Чому ж ви мовчите?
Мужчина здивовано подивився на свою супутницю і, нічого не промовивши, зробив різкий рух у сторону.
— Ви хочете мене залишити? — перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.— Не робіть цього, товаришу! Благаю вас, не робіть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..
В її очах було стільки рішучости й стільки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнівався — вона й справді може закричати на всю вулицю. І він — кремезна людина — відчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тільки приходилось поступитись перед жіночими чудійствами.
— Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! — сказав він.— Я й не думаю залишити вас.
— От і добре. Дякую,— промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.
— Дякую сердешно… А працюю я,— несподівано додала вона,— щоб ви знали, в канцелярії? Правда, смішно?..
— По-моєму нічого тут смішного нема,— похмуро заперечив Марченко.
— Хіба?.. А по-моєму… смішно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажіть? Хіба я умію, скажім, писати якісь циркуляри! Ні! Хіба я умію, скажім, стукати на друкарській машинці? Ні! Нарешті, хіба я у входящих та сходящих щось розумію? Буквально нічого! Так сиджу собі і пишу, що мені підкажуть… Знаєте, як в дитинстві підказували нам, коли ми не хотіли вчити уроків… І ви думаєте, мені це легко? Га? — Це ж жах! — раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.— Це — жах! Це білий жах!
— Ну, заспокійтесь! Заспокійтесь! — Марченко остаточно розгубився й розвів руками.— Не знаю, що й робити з вами.
— Що вам зі мною робити?.. Ви не знаєте? Так тоді я вам пораджу… От скажіть мені, я — маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я — маленька?
— Ну, ладно, маленька.
— Ну, так от: беріть мене, маленьку, несіть мене до мосту і вкиньте в Лопань… Добре? І побачите ви тоді, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… І не буде тоді Ліди Спиридонової ніколи! Ви мене розумієте? Ніколи!
Останні слова вона майже прошепотіла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, і стрілки її химерних брів на цей раз не розлетілися до зачіски. Її безцвітні очі якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тоні її голосу прозвучало тільки одне: мовляв, туди їй і дорога — Ліді Спиридоновій!
— Що значить — не буде Ліди Спиридонової — сказала вона.— Що значить — ніколи, ніколи не буде Ліди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поінформую колись, а зараз — ходімте!
Вона взяла його під руку, і вони пішли. І чи то Марченко не вмів як слід ходити, чи то вона не находила в собі енергії й бажання міцно притиснутись до нього — у всякому разі, вони йшли “підруку” приблизно так, як іде сліпий з проводирем. Спиридонова мовчала.
Над городом уже стояло чисте небо і сонце розкидало свої теплі проміння. Післядощове повітря пахло тим ледве вловимим і надзвичайно приємним запахом, що завжди асоціюється з народженням нового, досі невідомого життя. Всюди шелестів симпатичний міський гомін і всюди, під ногами веселих балакучих пішоходів, тротуари фаркали бризками дощової води. І не тільки асфальт, але і звичайний сірий булижник почав блискати й переливатися в срібних ромбиках відзеркаленого сонця. На темно-синій грозовій полосі підвелася, як і завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етері. Уже бігли автобуси, дзвеніли трамваї й між ними метушилися візники.
Спиридонова, що деякий час ішла в задумі й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:
— Ну от — і пройшов потоп! І пройшла злива. Все змило! Рішуче все! І нема бруду. Правда? І хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одіж її і справді ще не зовсім підсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?
І боячись, що супутник не зовсім її зрозуміє, вона тут же поспішила додати:
— Я, звичайно,— сказала вона,— говорю не про цю сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітись,— я говорю про інший потоп… Ви вже… збагнули?
— На жаль, мабуть, не зовсім,— сказав Марченко.
Спиридонова засміялась. Вона засміялась тим же неприємним сміхом.
— Як же так не зовсім? Ну?..— вона вмить вхопила його за руку й прошепотіла.— Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.
Мужчина здивовано подивився на Спиридонову і промовив:
— Яка ви чудна дівчина… їй-богу!
— От бачите! — підхопила Спиридонова.— І ви кажете, що я чудна. І всі кажуть. А я от думаю, що непросто непорозуміння. І я вам, коли хочете, доведу… Ну от, скажім, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирі?.. Саме в тій, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..
— Не знаю!
— Уявіть собі,— усміхнулась Спиридонова,— я теж не знаю. Веду… і не знаю. А втім, досить, давайте ще помовчимо.
Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, і тому дальшу путь вони продовжували мовчки.
З вулиці Карла Лібкнехта вони звернули й пішли по глухих нагірних заулках. На півдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руці. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: він скоріш подібний був на обпатране курча, але у всякому разі вияснилось, що це не хто інший, як “відомий харківський опозиціонер” (так принаймні автор про нього не раз чув) — Коля Хрущ. Держав він голову на лівому плечі і чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповісти щось надзвичайно секретне.
— Драстуйте! — сказав він, рівняючись із Марченком (між іншим, “драстуйте” він вимовляв, як — “драстє”).
— От і Коля,— зрадівши, кинула Спиридонова.— Це — до речі: ти мені, Коля, дуже потрібний.
Товарищ Хрущ враз почервонів, наче потреба, яку відчувала Спиридонова, носила надзвичайно інтимний характер.
— Я знаю, Лідусю,— поспішно сказав він.— Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!
Між Спиридоновою і новою людиною зав’язалася розмова і тому Марченко поцікавився:
— Може, я вам перешкоджаю?
— Боже борони! — поспішно заперечила Спиридонова.— Ви мене мусите обов’язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!
Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.
Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, загортався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:
— Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?
— Себто про яку це секретну постанову? — буркнув Марченко.
— Ну, та про ту ж, що…— І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.
— Покиньте, будь ласка, свої секрети,— ухиляючись, рішуче пробасив Марченко.— Яка там постанова?
Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.
— Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! — уперто сказав він.— Яка там постанова?
Товарищ Хрущ здивовано подивився на “дивака” (так принаймі він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.
— Я голосно говорити не можу! — сказав він.— Постанова дуже секретна.
— Ну, тоді і не треба,— добродушно посміхнувся Марченко.— Тоді й не говоріть.
Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.
— Ах ти Колю, мій Колю,— козлітоном заспівала вона,— нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня… І ніяк ти його не найдеш, Колю!
Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно… і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом “і ти Брут” і, подивившись, промовив тихо:
— Ти, Лідуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.
— Ні, Колю,— сказала Спиридонова, раптом замислившись,— я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто так здалося.
То йому “здалося так”? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:
— Невже вам не відомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? — ледве чутно промовив він.
— Себто це питання безпосередньо зв’язано з секретною постановою Політбюра? — Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:— Так я вас зрозумів?
Товариш Хрущ енергійно замахав руками.
— Нє! — тихо скрикнувши, заперечив він.— Це до секретної постанови не має ніякого відношення.
— Ну, так хто ж? — спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: — І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.
— Ні, я так не можу,— безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він і справді “не може так”.
Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.
— Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої “секрети”? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!
— Я тебе інформував? — тихо скрикнув товариш Хрущ.— Відкіля ти взяла, Лідусю?
— Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.
— І це ти як?.. Серйозно говориш чи… жартуєш?
— Ах, Боже мій. Боже мій! Яка в тебе погана пам’ять, Колю… Ну, то слухай, що ти мені говорив…
І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.
— Ша! — тихо скрикнув він.— Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!
— Ну, от уже й на вулиці,— сказала Спиридонова.— Як же на вулиці? Яка ж це вулиця. Колю?
Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем… тепер уже на Марченка: при ньому цього ніяк не можна говорити!
— Так, Лідусю, не можна,— підкреслив він.— Ну, ти сама знаєш. Що “знала” Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла.
Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь ролю, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.
— Де ви працюєте? — мило посміхаючись, запитав він Хруща.
— Як де? — із зовсім невиправданою похапливістю промовив той.— Хіба ви не знаєте?
Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:
— Їй-богу, не знаю.
— Ну, от! — з великою образою промовив товариш Хрущ.— Та там же, звичайно! В архіві.
— Що ж ви там робите?
— Як що? — чомусь настовбурчився Коля.— Що за “вопрос”?
— Я питаю, яку ви там посаду посідаєте?
— Коля там,— сказала Спиридонова,— за архівдіякона, архівмандрита і архівпастиря — одночасно.
— Ти, будь ласка, не плутай, Лідусю. Я в таких питаннях… не люблю жартів.— Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя і кинув до Марченка: — Я посідаю посаду архіваріюса.
— Цілком правильно, Колю,— не менш серйозно промовила Спиридонова.— Це ти так думаєш… і я. А от інші гадають, що ти і справді за архіваріюса, та зовсім в іншому місці. Ти знаєш, саме — в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..
Товариш Хрущ зупинився. Він раз у раз блимав своїми змутнілими очима, і видно було, що він ніяк не може втямити, в чому річ. І, ніби чекаючи відповіді від третьої особи, він здивовано дивився на товариша Марченка.
— І я не знаю! — коротко відповів той його поглядові і, переступивши калюжу, сказав: — Все-таки ви, Спиридонова, химерна дівчина, їй-богу.
— Дякую за компліменті — не повертаючи голови, кинула жінка.— Тільки от що я думаю,— несподівано перекинулась вона на іншу тему.— Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажім, з архіву і посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?
— Хто його знає… У всякому разі,— Марченко повернувся до товариша Хруща і зробив легенький уклін,— у всякому разі… це видніше самому Колі.
— Мені нічого не видно! — мало не істеричним голосом скрикнув товариш Хрущ.— Ви, будь ласка, не чіпайте мене. І… взагалі я прошу…
Він не скінчив і рушив кудись убік. Він так енергійно рушив, що навіть бризки полетіли з-під коротеньких ніг. Але далеко не забіг.
— Куди ж ти, Колю? — покликала його Спиридонова.
— Ти ж мені потрібний.— Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.
— Я тобі потрібний?.. Коли так, тоді я піду з тобою. Товариш Хрущ порівнявся з Марченком, і навіть вже не видно було, що він допіру з такою образою кидався кудись від жінки. За якісь кілька хвилин вони підходили до квартири Спиридонової.
