2
На ґанок вийшла жінка Зброжека.
Анеля. Мамочко, звели Марині принести зараз сюди все, що залишилося від сніданку. В моєму кошику.
Жінка Зброжека. А що їстиме Жужелька?
Анеля (зморщила брови). Мамо!
Жінка Зброжека. Ах, Матінко Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення — годує жебрачку.
Анеля (до Маклени). Не подумай, що це об’їдки, Маклено. Боронь Боже! Я відбираю в кошик все найсмачніше. В той кошик, в якому я носила снідати в гімназію. Це мій другий сніданок.
3
Служниця винесла кошик.
Анеля. Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду заміж, — а це буде через три дні, — приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю віднести назад. І таки справді Жужельці віддам… Бери!
Маклена (взявши кошик, тримає його якусь мить, потім рвучко йде до собачої будки і кидає). На, Кунде, а то й справді віддадуть Жужельці! Хоч пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це говорить: “Чим, — каже, — робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює”. Недарма товариш Окрай казав, що пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і коли б моя сила, я їм таке зробила б, як там (жест на схід) зробили.
Анеля. Боже! Вона вже більшовичка!
Маклена. І вийду заміж за більшовика, от! Навіть мрію. В тюрму піду. В одиночній камері буду. А до вас не піду, хоч і в окрему кімнату.
Анеля. Тоді віддай назад.
Маклена. Їж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи не зроблю, Кунде, із своєї спальні вулицю, як це роблять всі чисто пані і, певне, зробить і панна Анеля.
Анеля. Грубіянка! Невдячна тварюка! За що? (Навіть заплакала). Віддай!
Маклена. Їж, Кунде! А що не з’їси, мені віддаси — від тебе візьму радо!
Анеля. Зараз же віддай! (Хоче взяти об’їдки, але собака гарчить). Віддай! Від-да-ай, кажу!
4
Пан Зарембський з газетою. Зупиняючись, дивиться:
— Панно Анелю!
Маклена відійшла.
Анеля (отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Вона збирає там, за канавами, різну покидь, кістки й таке інше і варить юшку. Батько безробітний. Матері немає. Мені стало шкода її. Я наказала принести їй усе, що залишилося від сніданку: цілу котлету, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона їх — собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах!
Зарембський. Ви покарані за недоречну в наш час гуманність.
Анеля. Можливо. Але, сподіваюся, ваше співчуття не на боці тієї мужички?
Зарембський. Її батько, здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два золотих, на які можна купити собі хліба і зварити собі борщ навіть з м’ясом. Отже, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм.
Анеля. Отже, я покарана з двох боків? Подвійно?
Зарембський. Отже, так.
Анеля (кокетливо). І вам не шкода мене?
Зарембський. Ні.
Анеля. Я серйозно… Ніскілечки?
Зарембський. Коли ви серйозно, то ні півстілечки.
Анеля. Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось почуття?
Зарембський. Ви питаєте чи просите?
Анеля (серйозно, допитливо, стурбовано). А як ви гадаєте?
5
До них підійшли жебраки.
Жебраки. Дорогі панове!..
— Заради пана Ісуса!
— Крихітку з вашого щасливого столу!
Зарембський (не добереш — до Анелі чи до жебраків). Ви просите?
Анеля. Я?
Жебраки. Просимо!
Зарембський. Я милостині нікому не подаю. Це мій принцип. Де гарантія, що просить не мій ворог? Не даю!
Жебраки. Не позбавляйте нас хоч цієї роботи!
— Подайте заради Матері Божої!
Зарембський. Зверніться он до панни Анелі.
Анеля. Пан Владек повинен знати, що таке чемність: навіть жебракам перший мусить відповідати кавалер.
Зарембський (до жебраків). У мене стоїть фабрика без робітників. Хочете хліба — підіть проженіть страйкарів, станьте на їхнє місце й працюйте. Польщі потрібно назбирати власні капітали, а не жебрати, треба закласти свій золотий підмурок, а не страйкувати біля порожніх кас. Забирайтеся!
Жебраки відходять.
Анеля. То як же ви думаєте?
Зарембський. Я вже сказав. Милостині нікому не даю.
Анеля. Це відповідь на моє запитання?
Зарембський (по паузі). Так.
Анеля (тихо). Після вашого вчорашнього колінопреклонного освідчення в коханні?
Зарембський. Ні! Це після деяких сьогоднішніх неприємних для мене новин і оказій. З’ясувалося, що ваш любий батечко, а мій підручний маклер і орендар був першим і найсерйознішим претендентом на купівлю з торгу моєї фабрики і всього мого майна, що це він намагався вплутати моє підприємство в борги і навіть, як я тепер гадаю, допомагав страйкарям, якщо не повиганяв їх досі з моїх квартир.
Анеля. Я про це нічого не знала. Я і мама. Слово честі. Зовсім нічого. Але я впевнена, що тепер, дізнавшися про ваше освідчення, він вже не буде купувати вашої фабрики.
Зарембський (рух газетою). Дізнавшися про сьогоднішні повідомлення банку, я теж певен, що не буде купувати.
Анеля. Навпаки, коли він сьогодні довідався про це, він дуже зрадів.
Зарембський. Банківським повідомленням?
Анеля. Я не знаю, про що ви говорите. Він зрадів, коли я і мама признались йому, що ви освідчилися мені в коханні.
Зарембський. Пардон! Ви коли йому про це сказали?
Анеля. Сьогодні. Вчора я була надто схвильована. Адже ваше вчорашнє освідчення було для мене таке несподіване, раптове, що я вирішила відкласти розмову з батьками на ранок. Хоч мамі я сказала ще вдосвіта. В думці я ще раз обійшла вчорашню алею, щоб… щоб підняти кожне ваше впущене слово, можливо, недочуте… мимовільний рух. Потім перебирала їх при зорях, складала зі своїми, і з цього виходили такі чарівні, чудові узори, що зараз я навіть боюсь переглянути їх… Після ваших сьогоднішніх нових слів — боюсь…
Зарембський. А тим часом ваш тато при тих самих зорях складав золоті узори з прибутків від моєї фабрики. Я теж боюсь. А втім, даруйте й скажіть нарешті, що саме сказав він, дізнавшися про моє освідчення?
Анеля. Він сказав, що… буде дуже радий і щасливий… і, якщо пан Владек справді… покохав Анелю, то, сказав, хай приходить через три дні.
Зарембський. Що ж він гадає — після сьогоднішнього розп’яття на банківському хресті воскреснути через три дні?
Анеля. Я не знаю, про який хрест ви говорите.
Зарембський. Про який? Спитайте в батька. Він уже знає. І перекажіть, будь ласка, йому…
6
Підійшов ще жебрак, зовні інтелігент, з якоюсь саморобною дудкою. Повернулася Маклена з порожнім кошиком.
Жебрак. Панове! Як бачите, я жебрак. Я знаю, яке неприємне почуття охоплює кожного з нас, коли до нас підходить жебрак. Тим паче зараз, коли жебракування стало мало не головною професією в Польщі…
Зарембський. Ви часом не з українських народних демократів?
Жебрак. Ні. Я поляк. Я пишаюся цим. Либонь, я перший придумав з жебрацтва зробити певний жанр мистецтва.
Зарембський. А не навпаки?
Жебрак. Будь ласка, переконайтесь. Ось цю дудку я зробив з польської калини і граю по містах у кожному дворі. Під акомпанемент піаніно. І виходить, що я граю, а мені акомпанує мало не вся Польща. Це вже я, гадаю, мистецтво. Ось, наприклад, зараз у сусідньому дворі хтось грає на піаніно знамениті “Deux polonaises ” божественного Шопена. Чуєте? Бурхливий вступ: тру-ру-ру-рум! У старій Польщі шумить кривавий банкет. Кров, звичайно, — як вино, а вино — як кров. Очі чарівних дам, — як ранкове світання, а ранкове світання — як дамські очі. Сталевими полисками виблискують польські шаблі et cetera vivate: Річ Посполита на перших хвилях історичного піднесення. Ще вище, ще вище, і ось polonaises — здавалось, непоганий, урочистий і непереможний хід на світовий Вавель [Вавель — краківський кремль]. (Грає на дудці полонез).
Зарембський. А непогано! Навіть браво! Браво! Старий і славний рід Зарембських у цьому полонезі йшов попереду. Старий Заремба. При Казимирі починав.
Жебрак. А ми, очевидячки, завершимо цей історичний хід мільйонним всепольським полонезом жебраків. (Грає полонез у мінорному тоні). На Вавель, через усю Польщу. І буде вся Польща кладовищем, а Вавель… надгробним їй пам’ятником… Кінець! Кінцем навіть пахне й в повітрі. Зима.
Зарембський (захвилювався). Кому зима і смерть, а ми лише беремося до зимового спорту. Ми, Зарембські! Нам тісно танцювати! Земля старої Польщі ввігнулася під нами, як старий селянський тік. Ми тупцюємо в долині. Нам потрібні нові шляхи від моря до моря. Нам потрібно якнайшвидше вийти на обшири степового океану, за сталевий Дніпро і туди, де оспіваний поетом…
Жебрак знову перевів на мінор, пританцьовуючи під дисонанс.
…Маяк під Акерманом. Ще далі! Ще далі на південь, де щогла Кримських гір — високий Чатир-Даг стоїть1. Київ — наш ключ до Сходу. Данціг — на Захід. Ми поведемо далі й далі наш переможний полонез. Хай нам копає хоч яку яму (понюхав з маленького флакончика) комунізм і кружляє, мов чорт перед похороном маклера, — ми поведемо!.. Так!.. Так!.. (Вигукує). Досить! Ось вам за музику. (Кидає жебракові золотий. До Анелі). Вам відповідь батькові: перекажіть, що я зрозумів його запрошення. Але певен, що він не Бог і через три дні не встане, не воскресне! Ніколи не воскресне! Це йому настав кінець! Йому! (Вибігає).
III
Повернувся додому Граса.
Маклена (тихо). Ну, як?
Граса. Фабрику таки закрито, Маклено. І нас всіх звільнили. Як і пророкував пан Зброжек, щоб у нього язик відсох. Закрито й запечатано. Запечатано й пропечатано: фабрика продається з торгів. Товариші понесли вже речі продавати. Е-ех! Що вийшло з нашого страйку? Цілий аукціон…
Маклена. А що каже комітет?
Граса. От і його б тепер з торгів продати, та ніхто не купить.
Маклена. А товариш Окрай?
Граса. Не прийшов твій Окрай. Запалив наші думки, а сам, бач, зник. Довів до аукціону. Обдурив. Комуніст!
Маклена. Він не такий. Він не може обдурити.
Граса. Чому не може?
Маклена. Не може! В нього очі не такі!
Граса. Правда, що не такі. І не показав. Треба було слухатися пепеесівців. Ті хоч і заведуть, та зате не кинуть. І очей не ховають. У них гарні очі…
Маклена. Гарні очі?
Граса. Гарні очі. А цей, бач, і не показав.
Маклена. А може, він хворий?
Граса. І звістки не подав. Доагітував. (З сумним гумором). Капіталізму настає край. Його закопає пролетаріат. Пролетаріат — могильник капіталізму. Могильник і гробар. Так і сталося. Їй-богу, так. Застрайкували і зробили з фабрики Зерембського труну. Стоїть як труна. Тільки що ж далі має робити пролетаріат? Собі труну?… Ні! Треба слухатися пепеесівців… Наших давніх пепеесівців. Ті хоч очей не ховають. У них такі гарні очі. (Побачивши, що Маклена мало не плаче через Окрая, що їй боляче). Такі хороші очі, що будь-який сором переморгають. А цей, бач, ще молодий. Конфузиться. Чудій! Сором, кажуть, не дим — очей не повиїдає…
IV
Повернувся додому й Зброжек. Невидющими очима дивиться на жінку:
— А-а… Це ти?… Значить, я вже прийшов. Еге ж. А де Анелька?
Жінка Зброжека. Вона хвора. Лежить.
Зброжек. Хвора? Тож і на побачення не ходила?
Жінка Зброжека. Була.
Зброжек. Ага. Після побачення захворіла. Виходить, і зять вже не зять. Пронюхав? Знає?
Жінка Зброжека. Ох, Юзю! Пан Владек дуже образився, що ти хочеш купити його фабрику. Дуже образився! Дуже! Я просила тебе, Юзю, — не треба. А тепер дівчина хвора!
Зброжек. Пан Владек образився, що я хотів купити фабрику. Він дуже образився за це. То що ж мені тепер робити, коли я фабрики вже не куплю? Ніколи не куплю! І вона для мене розвалилась! І балкон! Все! Банк, де я тримав свої гроші, крахнув. Все, що двадцять три роки збирав по камінцеві, розвалилося. Долари покотились і закотилися за обрій. Навік, чорт… Чорт — Бог! Чорт — Бог!
Жінка Зброжека. Юзю!
Зброжек. Чорт — Бог! Чорт — Бог!
Жінка Зброжека. Тобі не можна хвилюватися!
Зброжек. А що мені тепер можна? Що?
Жінка Зброжека. У тебе ж астма, Юзю!
Зброжек. У мене астма. Ввесь світ захворів на астму! Астма душить увесь світ! Він харчить і давиться. Його серце — банк, всесвітній банк — ось-ось лусне. Чуєш, як б’ється? Де наш домашній лікарський порадник? Що там радять у разі припадку? (Розгорнув порадник). Морфій! Морфій під шкіру! (Читає). “Іноді допомагає, коли пустити кров”. (Кричить). Мерщій пустити світові кров! Мерщій кров!
Жінка Зброжека. Я зараз побіжу по лікаря. Я зараз, Юзю! Ой Матінко Божа, Матінко Божа! (Біжить і промовляє сама до себе). Все тепер на світі таке несподіване, раптове! Все як з-за рогу на тебе, ось так… Я вже боюся ходити… (Вибігла).
Зброжек. Не треба мені лікаря! Грошей нема! Покотилися! Чорт — Бог! Чорт — Бог! Мені треба за щось зачепитися, а то я теж покочуся. Ух, який вітер! Який страшний вітер! За якусь думку, за одну крапочку зачепитися б! Гроші круглі, земля кругла, все крутиться, все котиться, і голова котиться. Вона теж кругла. За що? Може, за гак? Ну що ж, коли більше немає за що, доведеться за цей гак. (Показує на гак в стелі). Якщо вже в маклера закрутилась голова, то маклерові залишилося одне — гак. Атож! Він збирав двадцять три роки, коли не було кризи, скільки ж, питається в задачі, треба збирати тепер, при кризах? Я вже не розв’яжу цієї задачі. (Замикає двері). Гак — і кінець! Смерть! Здається, я застрахував себе від смерті. Го-го! За самогубство премії не дадуть. Доведеться навіть без премії, без будь-якого зиску померти. І це маклерові, га? А втім, стривай. Стій! (Залазить на стілець). Хіба не можна заробити на власній смерті? Подумай, маклере? Думай, маклере! Думай! Го-го! Стривай! Здається, зачепився!.. (Злазить із стільця).
В двері стукають.
Можна.
Завіса
