ДІЯ ДРУГА
I
1
У підвалі у Грасів.
Граса (хворий, у забутті). Христинко, держи ноги! Мої ноги втекли. Заверни. (Отямившись). Ху-у. І приверзеться ж. Христинко! Ти б засвітила нічник, а то щось надто вже темно. Здається, ввесь світ без вогника. Дощ. Чуєш, Христинко? Га, Христинко! (Прислухавшися, підводиться і на превелику силу йде до печі).
2
Увійшла Маклена. За нею — вітер і шум дощу.
— Ой! Ви знову встали?
Граса. Нічник засвітити хотів…
Маклена. А Христинка?
Граса. Спить, чи що… Будив, не озивається.
Маклена. Ну хіба так можна? Хіба так одужаєте?
Граса. Де ти діла кресало й губку?
Маклена. Ось. Я завжди кладу отут, біля печі.
Граса. Біля мене клади. Давай я роздмухаю! (Креше). Погано без руху… (Роздмухує вогонь).
Маклена (засвітила нічник). Знову ноги наллються і понабрякають!
Граса (заспокоївшись при світлі, тре ноги). От приверзлося, що мовби повтікали від мене. Взули валянки й пішли до дверей… (Переводячи це на жарт). То я за ними навздогін… А глянь-но, як там спить Христинка?
Маклена. Спить. (До Христинки). Христинко, вставай!..
Граса. Не буди, якщо спить. Хай собі спить. Хай спить… А як там надворі? Дощ?
Маклена. Із снігом іде.
Граса. Ну що ж. На те й дощ із снігом. Хай собі йде. Як тобі ходилося? Змерзла, мабуть?
Маклена. Стоїть і та фабрика.
Граса. Стоїть? Ну що ж… Хай собі стоїть.
Маклена. Сама фірма застрайкувала. А та, що ви говорили, кустарна, — закрилась. Хазяїн утік. Не заплатив робітникам за цілий місяць. За матеріали теж, і втік…
Граса (який усе ж сподівався на кращі наслідки розвідки). Ну що ж, хай… Хай… (По паузі, намагаючись не занепадати духом). Ну, а наш іще не втік?
Маклена. Ні. Сторожів звільнив. Сам фабрику обходить. Хоче Кунда на фабрику забрати. Нашого Кунда! Не вони ж його годували! Про це мені сказала служниця Зброжеків. Скаржилась: не платить Зброжек їй ні копійки. Ще й вигнати загрожує. Кажу — піди в спілку, до судді. Не хоче. Боїться, щоб на гірше не вийшло…
Граса. І має рацію. Краще хай терпить.
Маклена. Терпить? А я пішла б! Обов’язково! Не треба терпіти. “Терпіння, — говорить товариш Окрай, — це найкраще сідло для пана, а нам воно лише перетре хребет та…”
Граса. Ну, й дався тобі той Окрай!
Маклена. Сьогодні я його бачила, як його вели в тюрму. Ще тоді заарештували. В дефензиві сидів. А ви казали — зник. А коли б ви бачили, як він ішов! Під шаблями наголо, а сам посміхається…
Граса. Ех!.. В тюрмі їсти дають. Я от сам пішов би в тюрму, коли б не ти й Христинка.
Маклена. Пани знають, кого замикати!..
Граса. Ага… Ну що ж, хай, коли так… А ти вся тремтиш. Дуже змерзла, мабуть?
Маклена. Ні… І мені всміхнувся! Наламала з панського паркана трохи трісок. Зараз нагрію води, гарячої нап’ємося… (Лукаво, жартуючи). От жаль тільки, що Христинка спить — без неї доведеться пити…
Христинка заворушилася десь у кутку.
(Ласкаво). Ага, заворушилась, ледащо!
3
На порозі — Зарембський. В плащі. Присвітив електричним ліхтариком.
Зарембський. Це квартира номер тридцять сім?
Маклена. Еге ж. А хто там?
Зарембський. Тут живуть… (глянув у блокнот) Граси?
Граса. Так. Прошу!
Зарембський. Давно ви тут у мене живете?
Граса. Третій рік. Через місяць три роки буде.
Зарембський (оглянувши квартиру). Скільки платите за цю кімнату панові Зброжеку?
Граса. Двадцять злотих.
Зарембський (присвітив ліхтариком запис. Перевірив). Так. Із завтрашнього дня будете платити безпосередньо мені. Ви за цей місяць уже заплатили комірне?
Граса. Ні. Ще ні.
Зарембський. А за минулий?
Граса. Половину.
Зарембський. Зараз можете заплатити?
Маклена. Але ж ми платимо панові Зброжеку…
Зарембський (до Граси). Я питаю, зараз можете заплатити?
Граса. Ні, пане хазяїне. Зараз не можу… Нічим… Я, бачте, трохи хворий зараз. У мене, бачте, щось із ногами…
Зарембський. Даруйте, я не лікар.
Граса. То я увесь цей час мусив сидіти без роботи.
Зарембський. На жаль, я й не представник спілки.
Граса. Але в мене незабаром буде робота.
Зарембський. Чудово! Для сплати вам дається три дні!
Граса. Я прохав би пана хазяїна зважити на це…
Зарембський. Я й зважаю. Але на четвертий вранці сюди прийдуть квартиранти.
Граса. Почекайте хоч з тиждень…
Зарембський. Я прошу вас запам’ятати, що на четвертий день о десятій годині ранку сюди прийдуть нові квартиранти.
4
Засапаний Зброжек, почувши це, ще з порога:
— Даруйте, пане патрон, але нові квартиранти прийдуть сюди завтра вранці о сьомій годині.
Зарембський. Пан Зброжек так хоче зробити?
Зброжек. Якщо пан патрон мені не перешкодить.
Зарембський. Пан Зброжек попереджував Грасів?
Зброжек. Неодноразово.
Зарембський. Треба один раз. (До Граси). Тоді, будь ласка, звільніть моє приміщення завтра о сьомій ранку. Борг за півтора місяця віддасте панові Зброжеку. Він передасть його мені…
Зброжек. Я три дні тому виплатив пану патронові всі орендні гроші. Сповна. В мене є квитанція банку…
Зарембський. А нових квартирантів попросіть завдаток платити безпосередньо мені.
Зброжек. Як мені розуміти пана патрона?
Зарембський. Дуже просто: надалі всі квартиранти виплачуватимуть комірне безпосередньо мені.
Зброжек. Можна попросити пана патрона на хвилинку конфіденції? (Виходить за двері).
Зарембський холодно і неохоче йде за ним.
Я міг би, звісно, почати з того, що підвали надто темні й низькі, щоб ними ходити такому високому і ясновельможному панові Зарембському, тим паче, що зараз увесь світ темний і незрозумілий, як підвал. Доведеться панові нахилятися там, де переді мною б’ють лоби квартиранти. Щоб знайти гріш у підвальному бруді, мало одного електричного ліхтарика… Я мусив би ще нагадати про нашу угоду з патроном щодо терміну та комісійного процента, але я, зважаючи на світову і пана патрона кризу, дозволю собі запитати лише про одне: скільки пан Зарембський хоче, щоб квартиранти платили йому через мене?
Зарембський (повернувшись до Грасів, умисне, щоб чули й вони). Я міг би, звісно, мою відповідь почати з того, що для народного демократа не такі вже низькі й темні рідні підвали, щоб йому згинатися і битися лобом. Якщо й зараз увесь світ темний і незрозумілий, то над Польщею, як над новою печерою, стане нова віфліємська зоря — тут мусить народитися порятунок світові. Я повинен був би нагадати, що наша з паном Зброжеком угода порушена з тої хвилі, як він на комісійні гроші хотів купити всю мою комісію, але я, також зважаючи на світову й пана Зброжека грошову катастрофу, відповім лише одне: квартиранти платитимуть за квартиру безпосередньо мені, стільки ж, скільки платили панові маклеру…
Зброжек. То ви з патрона хочете стати маклером?
Зарембський. Я стану хазяїном без маклера. А ось із пана маклера вже ніколи не вийде хазяїн. Більше — він із маклера стане моїм квартирантом. Хоча йому ще лишається виселити Грасів. Прошу! (До Грасів). Добраніч!
Граса підводиться.
Маклена. Лежіть!
Граса. Я зараз. Я тільки вийду за паном. (Через силу, перемагаючи себе, виходить за Зарембським).
Зброжек. Граса вже боїться, щоб пан не розбив собі лоба.
Пауза.
Маклена, кинувшись за батьком, спинилася біля дверей. Зброжек — внизу.
Знадвору уривками чути голос Граси:
“Я прошу пана зачекати!.. В мене є надія, що через тиждень я… Ні-ні! Їй-богу, не помру! Справлюся… Їй-богу, справлюся із здоров’ям і з грошима панові… Я страйкував, але я перший і відступився… Відстрочте ж, як ви вже сказали, на три дні… Заради дітей, благаю…”
Ще пауза. Повернувся.
Зброжек. Ну як?
Граса. Провів.
Зброжек. Чому ж коліна мокрі?
Граса. Це я… впав… Спіткнувся і впав трохи.
Зброжек. Невже так слизько перед паном Зарембським?… Ну і що пан на це? Що ти собі випрохав?
Граса. Я не просив. Так поговорили. Він згоден відстрочити на три дні, коли, каже, пан Зброжек не буде проти. До вас послав…
Зброжек. Треба було з мене починати! А Граса теж захотів перескочити через маклера. І пан хоче стати хазяїном без маклера, і Граса — без маклера! Прошу звернути увагу — без маклера хочуть! Хо-хо! Хіба може бути Бог без ксьондза, пан без лакея, генерал без ад’ютанта? Щоб між днем і ніччю не було вечора, між числами — знака? Хіба може бути світ без маклера? Це від запаморочення в нас. Атож! Бо навіть я не стану хазяїном без маклера. Але маклером у себе буду я! І на фабриці! Мій дух — а буде хазяїном. Моє ім’я!
Граса. То дозвольте мені бути квартирантом. Відстрочте, будь ласка, і ви на три дні.
Зброжек. Граса просить?
Граса. Так.
Зброжек. Як хазяїна?
Граса. Так.
Зброжек. А навколішки, як перед ним? Навколішки стане Граса?
Граса. Я не ставав… Кажу, я спіткнувся… Адже ж я на ноги слабий.
Зброжек. Спіткнися і переді мною!
Граса (дивиться на нього. Тихо). У мене слабі ноги, але не голова ще…
Зброжек. Спіткнись ногами…
Граса дивиться на нього.
Маклена (вся затремтівши, сплеснула руками). Не смійте! (До Зброжека). Ти! (Увібрала повітря). Тиран ти! Тиран!.. Я зараз дістану грошей і отакечки жбурну їх тобі в обличчя! Отакечки! Дістану! Зараз же! Я побіжу й дістану!
II
1
Вибігла Маклена надвір. Темнота. Вітер. Дощ.
— Зараз дістану! Я зараз! (Спиняється). Чого ж я стала? Адже потрібно зараз! Що, темно? Але ж у мене в очах, усередині ще горить: дістану! Дістану!.. Мушу дістати!.. Треба тільки хотіти… дуже… ось отак хотіти! Отак! Отак! (Спинилась). А може, мені тільки так здалося, — де я дістану?… Ну, гори ще!.. (Навіть затулила руками од вітру ту гарячу неусвідомлену думку, яка штовхнула її надвір і тепер загасла). Гори!..
2
Вибігла Маклена на вулицю. Де-не-де ліхтарі. Проходять ще люди.
— Дощику, не гаси! Ти, вітре, роздмухай!.. (Спинилася). Де ж я дістану! В кого? (Подумала). Дурна, не випросиш, адже тепер всі просять. Мільйон, кажуть, рук… (Озирнулася). А люди проходять і навіть голови не повертають, хіба ти не бачила? Тільки так, як Ванда зробила — і заробила! Стала ось так і — хоч як страшно було і соромно — дивилася на чоловіків… (Дивиться. Побачивши, що наближається перехожий, по-дитячому обсмикнулася. Завмерла, зирнула на нього).
Той пройшов, навіть не помітивши її.
Ху-у! Слава Ісусу, пройшов! А я ж на нього дивилася… (Тихенько сплеснула руками). Дивилась, а сама й не глянула в дзеркало, яка то я. Може, така, що буду цілу ніч отут на чоловіків дивитися, а на мене ніхто — така нечупара. Мабуть, тричі нечупара!.. О, лишенько! Та я ж іще маленька і така худа! Ну, ж і худюча! А спитають, скільки років, що я скажу? Тринадцять?
Наближається ще хтось.
Збрешу. (Злякано дивиться).
Той пройшов, не помічаючи.
Звичайно, ще маленька!
Наближається третій. Маклена, щоб повищати, стає навшпиньки, рукою мимохіть обсмикує спідничку. Але й третій не звернув на неї уваги.
Ні, треба самій зачепити. Треба їм показати, що я зовсім не така маленька, як вони вважають. Звикли дивитися на таких, що бублик можна з’їсти, доки її обійдеш навколо. Буржуї!
Наближається четвертий. Вона до нього:
— Добрий вечір вам!
Четвертий (зупиняючись). Добрий вечір!
Маклена. Скажіть, будь ласка… А може, ви перший скажете?
Четвертий. Що?
Маклена. Як мені вийти на Варшавську вулицю?
Четвертий. Прямо до першого скверу. Там спитаєш. (Пішов).
Маклена. Ху-у! Та як же його ще питати? Що сказати? Проведіть мене? Чи, може, — ви хочете зі мною познайомитися? А як згорю або заплачу? (В розпачі). Не спитаю! От не спитаю!..
3
Пройшовши навскоси вулицю, до неї підходить добродій з парасолькою. Перший:
— Добрий вечір!
Маклена (навіть трохи зраділа). Добрий вечір!
Добродій. Панянка вийшла погуляти?
Маклена. Еге.
Добродій оглянув її.
Кудись моя молодша сестра пішла. То я чекаю. Хоч їй уже й п’ятнадцять… (схаменулась) шістнадцять незабаром, а все ж, знаєте…
Добродій зазирнув їй у вічі.
Вийшла подивитися… А дощ мені просто в обличчя…
Добродій (галантно). Та вони не мають права заважати такій гарненькій панянці гуляти — сестра і дощ! Не має значення, що сестрі шістнадцять… Подумаєш — старша! Не має права, бо… бо ще неповнолітня. А від нахаби дощу в мене є захисток. (Розгорнув парасольку). Вона ж і ширма для кохання. Прошу! А ні — краще ходімо звідси. Тут недалечко за рогом є чудесний закуточок. Затишний, поетичний, просто-таки домашній закуток. Що паняночка любить? Печиво? Марципан? Солодке вино?
Маклена. П’ятдесят злотих!
Добродій. Що-о?
Маклена. Не потрібно печива… і вина… Мені… заплатіть п’ятдесят злотих.
Добродій. Та за ці гроші тепер можна лошицю купити, малятко!
Маклена. Хіба?
Добродій. Атож.
Маклена (просто, наївно). Я не знала. Ну, що ж… То купіть собі лошицю.
Добродій. Фе, як це грубо! (Відійшовши). Який грубий натуралізм! Цинізм! Безсоромність!
Дідок (що слухав збоку). Але вона, здається, ще натуральна, прошу пана.
Добродій. А вам що?
Дідок. Увечері трохи погано бачу.
Добродій (повертаючись до Маклени). Тридцять?
Маклена. Ні!
Добродій (з благанням). Не можна більше, крихітко! І взагалі, так не можна торгуватися. Ти ще така маленька. Ти справді вперше вийшла?
Маклена. Еге ж.
Добродій (дивиться їй у вічі). Та ще й плачеш?
Маклена. Хіба я плачу? Це дощ іде, дощ! Це краплини дощу!
Добродій. Тридцять п’ять?
Маклена. Ні!
Добродій. Ну як тобі не сором?
Маклена. А вам?
Підійшов, підглядаючи, дідок.
Добродій. Ну, сорок?
Маклена. Ні!
Добродій (пошепки). То, кажеш, без вина і печива? Добре! (Розгорнув парасольку). Ну, перлинко, ходімо! Ти витри, перлинко, очі! По вулиці не можна ходити з мокрими очима навіть під дощем…
Маклена. Так-так… Я знаю. Люди мусять плакати за стіною!
Добродій. Ну, от… Тепер ходімо! Пішли.
Добродій узяв її під руку. Маклена інстинктивно висмикнула руку.
Ну, малятко! Не треба, моя дівчинко, адже ми домови… (Ледь пригортає до себе).
Маклена (неначе її щось відкинуло). Ні! Ні!.. Не треба!.. Не можу я!.. (Чимдуж біжить у двір). Не можу!
