III
Хотіла додому, та не змогла. Повернулась назад. Засапавшись, зупинилась у дворі. Крапав дощ. Підійшла до собачої будки.
— Не можу я, Кунде. А думала, що зможу. Коли б він іще не чіпав… А які в нього гидкі очі, ой! Не можу! Ніколи не зможу! (Сіла, обхопивши руками коліна. Безнадійно захиталася, неначе хотіла заколисати свою гірку думу). Ох, чому воно це так, Кунде? Чому мені здалося, що я й справді можу дістати гроші? Так здалось, як наяву, ось отакечки, ось отак, що я вибігла. Чому це так, Кунде? Га?
Голос (з будки). Обережніше з душевними таємницями — тут, крім собаки, є ще й людина.
Маклена. Ой! Хто там?
Голос. Я.
Маклена. Хто… ви?
Голос. Я! (Вилазить із будки). Я — як єдність самосвідомості в філософії, світова субстанція, невмируще “я”! Трансцендентальне за Кантом, єдиносуще за Гегелем. “Я”! З якого виникає весь світ у Фіхте і навіть за матеріалізмом — вищий щабель у розвитку матерії — “я”.
Маклена (пізнавши). Ой, це ви?… Що грали на дудці перед паном Зарембським?
Музикант (збитий зі своєї високої іронії наївно-простим, але вбивчим запитанням). Атож. На жаль, це я, що грав, як ви кажете, на дудці перед паном Зарембським. Але я грав йому на дудці! На дудці, сто чортів його матері! На дудці! На інструменті високого мистецтва я ніколи не гратиму панові Зарембському! А втім, чого я хвилююсь? Адже я колись концертував. Але я грав усім. І не моя провина, що в перших рядах сиділи Зарембські. Проте це не так уже й важливо… Перші для мистецтва ті, що його розуміють і люблять.
Маклена. А чому ви в будку залізли?
Музикант. Я в ній ночую.
Маклена (аж присіла). Ночуєте?
Музикант. Це тепер моя квартира. Квартира польського музиканта-віртуоза Ігнатія Падура. В такому становищі, здається, треба ще розказать біографію. Коротко. Колись я грав і прізвище Падур було гучним. Мені навіть пророкували світову славу. Я, звісно, схотів грати всьому світові з польської державної естради. Пішов у легіон. Воював за світовий гуманізм, за вільну Польщу et cetera. Але на естраду зійшли якісь нові музиканти. Від мене дуже тхне горілкою?
Маклена. Дуже.
Музикант. Ну от. Не музиканти, а нездарні ремісники. Вони грають на казенних струнах улесливі симфонії диктатору, і за це їм віддали диригентські пости в мистецтві. Мені ж пан Пілсудський дав оцю будку…
Маклена. І ви погодилися? Влізли?
Музикант. Я?… Гм… (Знову збитий з високої іронії). Еге ж! Я вліз.
Маклена. Але ж це не його будка. Це Кундова будка!
Музикант. Ma fille, ви ще не знаєте, що таке іронія.
Маклена. Я не знаю, що це таке. Та коли б це була будка Пілсудського — скажіть, пустив би він вас?
Музикант. Гм… Це справді ще питання!
Маклена. От бачте… А ви кажете таке… Це Кундова будка!
Музикант. Атож. У мене вийшла риторика. У вас краще, ma fille. Безпосередніше. І гостріше, хай йому чорт! Це навіть не Пілсудського будка. Це Кундова будка. Його. (На собаку). Звати Кунд?
Маклена кивнула головою.
А я живу і навіть не знаю, як звати мого справжнього господаря. Ось вона, людська невдячність! Ось вона! І за що? За те, що він, єдиний на все місто, пустив мене до себе жити. Щоправда, спочатку і він не пускав. Навіть близько не підпускав. Ночей із п’ять гавкав, коли я підходив, гарчав. Правда ж, гарчав, Кунде? Ой як гарчав! А тоді впустив.
Маклена. Кунд добрий!
Музикант. Еге ж, у нього дуже добра шерсть. Волохата, тепла! От тільки кусають блохи. Та, кусаючи, вони і гріють шкіру. Ви тільки не кажіть нікому, що я тут ночую. Щоб не вигнали. Хоч я певен, що ви не скажете. Я вас трохи знаю. Я бачив, як ви збираєте на канавах кістки. І як ділилися з Кундом. Я вас вважаю другою після Кунда шляхетною істотою в Польщі. Їй-богу! Мені хочеться сказати вам щось приємне. Але що?
Маклена. Скажіть, що б ви зробили, коли б прийшов хазяїн, і почав виганяти з квартири вашого хворого батька, і сказав би: “Станеш на коліна — не вижену”, та коли б ще до того ви були дівчиною, а заробити ніде не можна, то що б ви зробили?
Музикант. Те, що я вже зробив. Пішов у будку, а не став навколішки. (Скрикнув навіть). І не стану! Здохну в оцій ось будці, а не стану! Хоч я не знаю, для чого тоді людині коліна? Та й хіба в колінах згинається людина? (Сам до себе). Ось мені гадалось, що, вповзаючи в цю будку на колінах, я все ж таки не стою перед ним навколішки. А виходить — навпаки. Прибігає вночі наївне дівчатко і просто так питає, чи не той я, що сьогодні грав їм на дудці? Але що гірше? Дудка чи коліна? Га? Тепер я у вас питаю!
Маклена. У вас є мама?
Музикант. Гм. Ви хочете сказати, щоб я про це у мами спитав? Немає. Згідно з хрестоматією нікого немає. Я зовсім самотній. Я сирота.
Маклена. Так чому ж ви залізли сюди й сидите? Чому не підете в революціонери, якщо у вас нікого немає і ви проти них?
Музикант. Нарешті-таки буденне, трафаретне запитання. В революціонери? В комуністи? А навіщо туди йти, ma fille? Заради чого? Для чого?
Маклена (спалахнула). Як це — навіщо? Як — заради чого ж? Та як вам не сором таке говорити? Ви, може, й справді не знаєте навіщо? Та коли б ви тільки знали, заради чого борються, наприклад, комуністи, ви б так не питали! Але коли б я зараз була сама, коли б Христинка була трохи-трохи більша, а батько не хворів, я зараз же майнула б через оцю стіну і пішла б у революціонери! Побігла б! Ой, як би я билася за соціалізм!
Музикант. Це, ma fille, мої юнацькі фантазії та мрії. А ти їх мені сьогодні повторюєш. Сьогодні, коли я вже виріс із них і знаю, що соціалізм — це буде лише друга після християнства світова ілюзія…
Маклена. А що таке — ілюзія?
Музикант. Річ, яка тільки здається, але нездійсненна.
Маклена. Та як же ж вона нездійсненна, коли її всі пани бояться, а поліція за неї в тюрми садовить? От чудний! Та коли б ви тільки бачили, як сьогодні вели в тюрму товариша Окрая! З шаблями наголо, не спускали з нього очей. Ось отак! (Показує). Ви гадаєте, що за нездійсненну річ отак поведуть?
Музикант. Це такий кульгавий? Агітатор?
Маклена. Його поранили в ногу. Він комуніст. Іде! Їх четверо, здоровенні такі ґевали, похмурі, та злі. А він ловить дощові краплини і сміється. Вони на нього дивляться, він — на ввесь світ. І ви гадаєте, він один такий? Мільйон дев’ятсот тисяч!
Музикант. Дощові краплини ловить?
Маклена. У тюрмах усього світу замкнуті.
Музикант. Звідки ви знаєте?
Маклена. Сама з прокламації вичитала. А знаєте, скільки їх було розстріляно і повішано за рік. Дев’яносто тисяч п’ятсот! (Не дочекавшися подиву чи співчуття). Магда ось теж не могла зрозуміти зразу цього числа, то я їй пояснила так. Скільки рік має днів, ви знаєте?
Музикант. Триста шістдесят п’ять — колись мене вчили.
Маклена. Виходить, що кожного дня розстрілювали по двісті п’ятдесят. Ви лише порахуйте! Це значить, кожної години — десять чоловік. Кожні шість хвилин — одного. Ось ми з вами скільки сидимо? Шість хвилин? Більше? (Тихо). Значить, двоє вже загинули на землі. Я іноді, як прислухаюся отак, чую постріли… А ви кажете: соціалізм — це нездійсненна річ! Та вона вже здійснюється! Он отам, у радянських краях. Я, коли вийду вночі за канави в поле і гляну в той бік (жест на схід), придивлюся отакечки, то бачу — далеко-далеко, он отам, уже сяє соціалізм.
Музикант. Дев’яносто тисяч п’ятсот, якщо вірити прокламації. Це значить — дев’яносто тисяч п’ятсот трун? Якщо їх виставити в ряд, це приблизно на сорок п’ять кілометрів… Та-ак. Жоден ксьондз не зможе обійти їх з молитвою. Минуть ще роки, десятки літ — і цими трунами можна буде оперезати всю землю, ma fille, по екватору. Але земля від цього не перестане обертатися навколо сонця і залишиться землею, і люди, і труни, і осінь, нерівність і собачі будки на ній були і завжди будуть.
Маклена. І ви отакечки сидітимете тут?
Музикант. Я? Гм… Це ви про перспективу?
Маклена (поглянувши). Боже! Який ви обідраний! Вас треба облатати!..
Музикант. Від бочки Діогена до цієї будки була довга дорога. Обірвався!
Маклена. То приходьте до нас завтра. Я вам усе позашиваю. А ви за це заграєте мені. Я люблю музику. Заграєте? Щоб так ясно стало. Що ви мені заграєте? Га?
Музикант. Що? Колись мені гралося ось що. Я вдосвіта виходжу, розумієте, на невідому алею. Ростуть могутні дерева. Таких тепер нема. Ну такі, як на героїчних пейзажах Пуссена. А вдалині — передсвітанкове небо. Такого не буває. На мене чекає прекрасна дівчина. Такої теж не буває. У неї очі — як передсвітанкове небо, тремтять губи. Я цілую їй руки. І ми йдемо по алеї в якусь невідому, неземну країну. Має зійти зовсім інакше сонце, не наше, гидке, а зовсім нове. Ми йдемо і йдемо. Ми неначе вічно йдемо…
Маклена. Не дуже мені подобається. А тепер що граєте?
Музикант. Тепер? Тепер ось що: минули і революції, соціалізм, і комунізм. Земля стара й холодна. І лиса. Ані билиночки на ній. Сонце — як місяць, а місяць — як півсковорідки.
Маклена. Не треба. Годі!
Музикант. Сонце — як місяць, а місяць — як півсковорідки — сидить останній музикант і грає на дудці. (Грає на дудці). Це теперішня моя композиція…
Маклена. Ні. Цього ніколи не буде! Ніколи! Навпаки — земля буде освітлена… як сонце! Всюди гратиме музика. А я вийду заміж… За більшовика. На аероплані! (Побігла від нього). Я думала, він допоможе мені, порадить, а він… сам — як півсковорідки!
IV
1
Підбігла Маклена до своїх дверей. Спинилася. Чує голос батька — хрипкий, знеможений, спотворений гірким сміхом:
— Ну, а коли я стану навколішки? Що тоді скаже пан хазяїн?
Зброжек. До сьомої ранку Граса обов’язково мусить вибратися, скаже хазяїн.
Батько. Тоді я загрузну ось тут по коліна, по пояс — і ніякий хазяїн мене не підведе.
Зброжек. Худобина теж загрузає…
Батько (погрозливо). То ти різник? Різник?
Зброжек (спокійно). Кожен хазяїн різник, а життя — бійня, Граса.
Батько. Що ж тоді мені робити?
Зброжек (помітивши, що Граса занепав духом). Треба сплатити гроші, скаже хазяїн. І, не кажучи більше й слова, піде заздалегідь до пана поліцейського комісара… Прийшовши від пана поліцейського комісара, він звелить розбудити себе о четвертій годині. І ось коли діти Граси, наплакавшись, поснуть, міцно заснуть, а Грасину рану в думках трохи заснує павутиною сон…
Бачить у шпарку Маклена — поникла, зависла на груди батькова голова.
Раптом постукає хазяїн у вікно. (Підскочив до вікна і щосили постукав). Вставай!
Батько скинувся.
Пора! Пострілом з гармати здасться цей стукіт Грасі, і, як пластир із занімілої рани, він здере з душі забуття. О п’ятій годині хазяїн знову постукає. О шостій у двір прийдуть поліцаї…
Батько (сам до себе). І бритви нема…
Зброжек. Бритви? Навіщо тобі бритва?
Батько. Є приказка: хто покотиться, той за бритву вхопиться…
Зброжек. Не такої відповіді я чекав, але й ця приказка непогана. Бритва тут більше допоможе, ніж земля. А тепер хай Граса слухає, що скаже йому на це маклер. Маклер підходить до Граси ось так. (Підійшов і прямо запитує). Скажи, ти взявся б зараз убити людину?
Батько подивився на Зброжека.
Маклер питає про це спокійно і серйозно.
Батько (пильно поглянув на Зброжека). Вбити?
Зброжек. Так.
Батько. Людину?
Зброжек. Не взагалі людину, а одного нелюда. Нелюда, який наробив за своє життя багато лиха людям. Особливо, кажучи вашою соціалістичною мовою, робітникам, пролетаріатові. Він, щоб заробити, труїв їх зіпсутою ковбасою, гнилими консервами, завжди продавав вогку сіль, а цукор — з піском. І це не в одній крамниці, а всім дрібним крамницям постачав оптом, сотнями тонн, а браковану тканину — цілими кілометрами. Заробляв, гнав монету з квартир, любові, води, навіть з повітря. Скажи, ти взявся б зараз убити такого мерзотника?
Батько. Пан хоче цим способом стати тут єдиним господарем?
Зброжек. Атож. Я хочу в цей спосіб стати тут єдиним господарем.
Батько. Пан хоче, щоб я вбив Зарембського?
Зброжек. Ні.
Батько. То кого ж іще?
Зброжек. Мене!
Батько. Пан сміється?
Зброжек. Пан маклер серйозно питає, чи взявся б Граса вбити сьогодні пана Зброжека? Тирана! Експлуататора! І за гроші!
Батько дивиться на Зброжека.
Я не хворий і не збожеволів. Справа в тому, що панові Зброжеку вигідніше зараз померти, ніж жити. Отож йому потрібно, щоб його хтось убив. До зарізу потрібно. І серйозно вбив. Це тепер єдиний для нього вихід із кризи, туди (жест нагору), на високий хазяйський балкон.
Батько. Пан Зброжек хоче вбити себе і не може?
Зброжек. Панові Зброжеку треба вбити себе, і він може. Але він, як старий маклер, хоче трохи заробити на своїй смерті. А для цього треба, щоб його вбили.
Батько. Я вас не розумію.
Зброжек. Невже Граса не може зрозуміти такої комбінації? Життя пана Зброжека — це рахівниця. Кожну хвилину перетворював він у гріш і відкладав на рахівниці. Двадцять три роки! Від кожної копійки жолобки в нього в пам’яті і в серці. І ось прийшла криза, схопила цю рахівницю і — р-раз! — скинула з неї все. Крахнув банк, де лежали всі гроші, та Граса, певне, вже чув про це. Відкладати знову, будувати з хвилин драбину на балкон не вистачить уже років. Залишилось одне — вбити себе, але підходить маклер і каже: ти застрахувався від раптової смерті. Дострахуйся ще, заплати за свою смерть, але зароби й ти! Цікава смерть, га? Хай Граса зарубає собі це на носі. Маклер дає йому безплатну пораду. Все одно і Граса незабаром помре, заробімо ж на цьому!
Батько. Панові… мертвому… гроші?
Зброжек. Імені моєму на балкон. Граса дурень. Хто його навчив так думати? Ксьондзи чи соціалісти? Мертвий, в якого в головах гроші, ще живе довго. А що таке живий без грошей? Що? Це вже напівмертва людина. Від неї тхне хворобами, голодом, смертю. Це буде, наприклад, Граса, коли він не візьметься сьогодні вбити пана Зброжека!
Батько. Хай! А я за таке діло не візьмусь!
Зброжек. Чому? Граса боїться покарання? Можна буде зробити це так, що цього ніхто зразу не побачить.
Батько. Робіть краще так, щоб я цього не бачив.
Зброжек. Тоді Граса вже й себе не побачить. А за це він одержить зараз гроші і завтра заплатить Зарембському за квартиру.
Батько. Ні!
Зброжек. Я плачу за цю роботу п’ятсот злотих! Граса, чуєш! П’ятсот злотих! Хоч я, на мою думку, заслужив собі безплатну смерть. Мене варт убити задарма! За моє маклерство, за цукор із піском, гнилі консерви! Нарешті, за те, що все одно, коли Граса мене не вб’є сьогодні, я вб’ю його завтра, обов’язково! Витурю з квартири, видам поліції… Ну, хай хоч раз помститься мені мій квартирант Граса!
Батько. А може, я помщуся тим, що не вб’ю?
Зброжек. Ха! Найду іншого — яка ж це помста? За ці гроші мене вб’є навіть пан Зарембський. Хо-хо! Товариш Граса помститься самому собі! Без квартири він одразу загине. А зараз іншої квартири навіть через маклера не знайде товариш Граса. А роботи тим паче. Граса сам знає, що тепер легше слонові пролізти у вушко голки, ніж біднякові в будь-які двері. На дні Вісли легше знайти сухе дно, ніж над Віслою роботу. А в Граси спухлі ноги, вже ні на що непридатне серце. Я це знаю, тому що в мене самого астма. Все одно до нас швидко, якщо не завтра, постукає в двері смерть і гукне: “Пора!” Та й для чого жити, якщо криза засушила дерево життя, дерево з золотим листям. Нема листя! Облетіло! Самий лише сухий чорний стовбур, на якому незабаром зависне трупом світ!.. Увесь світ! Тож заробимо вдвох на моїй смерті. Дітей забезпечимо! Дітей!.. Граса не хоче?
Батько. Ні.
Зброжек. То геть у могилу, пся крев! Завтра о сьомій ти підеш під три чорти!.. Черв’як! (Пішов).
Батько. Я заради своїх дітей на коліна стану, а заради твоїх вбивати не візьмуся й тебе. Хотів ще раз перед своєю загибеллю на мені заробити! У-у-у!..
2
Але Маклена вже не чула останніх батькових слів. Вона наздогнала Зброжека, загородила йому дорогу:
— Я вас уб’ю!
Зброжек (з несподіванки і не пізнавши в пітьмі Маклени, здригнувся). Хто це?
Маклена. Я!.. Я вас уб’ю!
Зброжек. Ти?… Уб’єш?… (Придивляється).
Маклена (рішуче). Так!
Зброжек. За що?
Маклена. За все це!
Зброжек. Та за що, дитино моя?
Маклена. За все, що пан зробив і робить. Про що тільки-но казав батькові… І пропонував. Я вб’ю!
Зброжек. Якому батькові? Що я казав?
Маклена. Я все чула! Всю розмову з батьком! І те, що пан на коліна хотів батька поставити, і те, що давав йому п’ятсот злотих, щоб він пана вбив. Я вб’ю!
Зброжек. У тебе, дитино, мабуть, гарячка, якщо тобі верзеться щось подібне (Доторкнувся пальцем до її лоба, вона відштовхнула рукою). Авжеж! (Доторкнувся, а сам хотів дізнатися, чи є щось у неї в руках). Ти захворіла на голодну пропасницю. Тобі треба в лікарню.
Маклена. А коли я піду в поліцію?
Зброжек. Чого?
Маклена. І розкажу про це? Панові поліцейському комісару?…
Зброжек. То пан поліцейський комісар скаже: “У тебе, дівчинко, голодна пропасниця”. І відправить тебе в лікарню.
Маклена. А коли я лікареві скажу? На вулиці крикну?
Зброжек. То тебе відвезуть в божевільню.
Маклена. — Ох, які ж ви тирани!
(Захиталася, ніби від зубного болю.)
Дракони! Ні!.. Дракони лише в казках були — з трьома, з шістьома головами. А у вас усіх одна голова, маленька голівка, як у глиста. Ви такі великі, великі глисти! О, коли б можна було вас усіх розчавити! Коли б можна було!..
Зброжек.
— Голодні галюцинації! І що панянка чула там (жест на підвал) якусь розмову, — теж були галюцинації. Нічого подібного не було!..
(Відійшовши, зупинився. По паузі.)
Скільки тобі років?
Маклена.
— Тринадцять.
Зброжек.
— То ти, певне, і зброї в руках не тримала?
Маклена.
— Я?.. Я з ельземкомівцями [легіон Спілки молоді] в тир ходила. Я вже стріляю в найдальшу ціль…
Зброжек.
— А розумом як?
Маклена.
— За цю ніч навчилася.
Зброжек.
— Як?
Maклена.
— Що пан хоче сказати?
Зброжек.
— Що? Якщо панянка вміє стріляти, то я вже боюся, щоб вона мене не застрелила сьогодні, коли я піду до поліції щодо вашого виселення. Ще й дуже рано піду. О п’ятій годині. Га?
Маклена.
— Хай пан не боїться. У мене немає зброї.
Зброжек.
— Та я й не боюся. У мене є…
Маклена.
— Я зрозуміла пана.
Зброжек.
(відійшовши, ще раз озирнувся)
— Але все це галюцинації. Чуєш? Голодні галюцинації.
Завіса
