ДІЯ ТРЕТЯ
1
І вдосвіта не переставав дощ. О п’ятій годині, не кваплячись, Маклена встала. Навшпиньках підійшла до батька.
— Спить!
(Запалила каганець, поставила на піч. Тихо розбудила Христинку.)
Христинко! Встань — зачиниш за мною двері. На гачок. Щоб вітром не одчинило. А то буде холодно спати… Я йду… на роботу. Може, скоро прийду, а може, й ні. Якщо тато незабаром прокинеться, скажи, що я пішла на роботу, скоро прийду, а може, й ні. І якщо почне знову прислухатися у вікно, скажи — хай спокійно спить, ніхто сьогодні не стукне, скажи, у вікно, хіба що вітер. Ніхто не постукає, може, хіба що вітер. Тоді скажеш татові, якщо мене довго-довго не буде, що я домовилася з паном Зброжеком, найнялася зробити те, на що він підмовляв батька. Не забудеш? На що він підмовляв батька, скажеш, якщо мене довго-довго не буде. Ну от!.. Ти в мене вже помічниця, ти в мене вже підручна, ти вже майже дівчина. Тільки ти чомусь усе мовчиш, дівчино! От і зараз. Сказала б що-небудь, дівчино моя, хоч одне слівце. Ніч така велика, темна, без вікна, а ти все спиш та спиш, Христинко. Га, Христинко? Ну от, знову спиш! Ну чого ти все спиш?. Скажи!.. Га? Що ти там шепочеш, як раченя в мішку?..
(Прислухалась; щось бурмотить Христинка.)
Ага! Тобі дуже хочеться їсти, коли ти не спиш… Ну що ж… Я зараз піду, а ти й заснеш. Я зараз, Христинко! Ось тільки ще раз погляну, чи все гаразд, отак от погляну (озирається) і піду. Ось я вже й іду, Христино! Якщо мене довго-довго не буде, щоб ти знала, що… сіль — у горнятку в запічку, а у вузлику — трохи крупи… Звариш батькові й собі.
(Пішла, вернулась.)
Сіль тримай у запічку, щоб суха була, а якщо знадобиться — візьми отак пучечку (показала як), під чисту ганчірку і пляшкою на столі трошечки, пляшкою потри. Та дивись, не розбий! Адже нею ще мама терла…
(Подивилась на пляшку і вийшла.)
2
О п’ятій годині устав і пан Зброжек. Він теж не спав. Біля ліжка — рахівниця. Горить свічка. Стоїть пляшка вина. Випивши чарку, він наливає ще. Напівп’яний обмірковує, планує, рахує.
— Тільки на доріжці. Так! На доріжці!.. Я ніби вийшов… А насправді я стою отак… (показує як) і вона стріляє ззаду, в шию. Тільки в шию! Легше мені, зручніше їй і правдоподібніше. Га? Постріл ззаду…
(Надпивши вина, планує далі.)
Я тримаю годинник, затис в одній руці. Загадкова деталь, питання для слідчих, і дівчинка не візьме. Гроші в кишені, частину розсипано по землі…
(Тут маклер шепоче, що можна буде недодати.)
Темно, не помітить. Га? На доріжці. Еге ж, тільки на доріжці… Отже (перерахував, за звичкою відкладаючи на рахівниці), премії підраховано, пістолет куплено, де і як — обмірковано…
(Поглянув на годинника.)
Лишився ще… заповіт, маклере.
(Одягнувся. Взяв свічку й пішов до дочки.)
3
Розбудив дочку. Піднявши свічку вгору, почав заповіт:
— Я йду. З дому. Будь ласка, зачини за мною двері.
Анеля.
— А мама?
Зброжек.
— До дверей мені треба ще дещо сказати. Але боюся, що мамі це здасться сном. Взагалі вона тепер, як ти знаєш, плутає дійсність із сном і навпаки…
Анеля.
(глянула на годинника)
— Так рано?
Зброжек.
— Хто рано встає, тому Бог подає.
Анеля.
— Адже ще зовсім темно.
Зброжек.
— Без грошей і при сонці темно. Так темно, що навіть женихів не видно. І вони дороги не бачать, хоч і люблять темряву. Як ти гадаєш: коли б оце повернулися наші гроші, прийшов би до тебе пан Владек?
Анеля.
— Не нагадуйте мені про нього. Не треба!
Зброжек.
— Погордував він тобою. А як образив! Як старчиху-прохачку з жебраками в ряд поставив. Мало не змусив, каже, любові випрошувати…
Анеля.
— Ні! Ні! Я не просила. Я тільки спитала, чи є в нього хоч якесь почуття до мене, хоч крапелинка совісті? Після його пропозиції…
Зброжек.
— Совість у нього є. В кожної людини є своя совість. Але кожен виявляє свою совість тоді, коли од неї можна мати користь. Совість, як і все на світі, коштує грошей. Ось будуть у нас гроші, то в пана Владека прокинеться до тебе совість. Вона його приведе чи він її принесе, а вже він прийде до тебе. Прибіжить!
Анеля.
— Я зачиню перед ним двері.
Зброжек.
— Влізе у вікно.
Анеля.
— Я замкну своє серце!
Зброжек.
— Він постукає. Почне ходити перед очима, як жебрак попід вікнами, і просити. Його мучитимуть почуття і совість. Го-го-го! Під дощем чи в мороз, у хуртовину, всю ніч, а проходить. Удосвіта постукає. “Хто там?” — спитаєш спросоння. “Любов!” Та він уві сні до тебе пролізе, крізь твій дівочий сон голубий пробереться, ляже біля ніг, припаде і овіє жагучим коханням.
Анеля.
— Не буде цього! Ніколи не буде! Адже в мене… у нас грошей нема.
Зброжек.
— А якщо будуть? Завтра? Навіть сьогодні? І твої гроші? Тоді буде чи не буде?
Анеля.
— Не буде…
Зброжек.
— А що буде?
Анеля.
— Я… я не знаю.
Зброжек.
— А я знаю. Він пробереться знову в твоє серце. Не він, то інший такий самий. І ось тепер я скажу, я мушу сьогодні, перед тим як ти зачиниш за мною двері, сказати тобі, що коли він і пролізе в серце, то це ще не біда. А біда, нещастя з процентами буде, коли він через серце пролізе знаєш куди? У кишеню! Що серце, що наше серце, коли святая святих тепер у людини — кишеня, якщо вона не порожня, звісно! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неї, мов крізь замерзлу шибку. І хоч як ти його грій, він уже буде холодний. І побіжить із твойого серця, як арештант із тюрми. До іншої, звичайно. Мій тобі батьківський заповіт: хочеш довгого і щасливого кохання — зроби з серця сіни в кишеню, а в кишеню нікого не пускай. Тоді сидітимуть у серці, аж доки сама не виженеш.
Анеля.
— Якщо в кишені будуть гроші. А якщо грошей нема?
Зброжек.
— Гроші будуть. Я зараз іду по гроші. Я сьогодні дістану грошей.
Анеля.
— А якщо не дістанеш?
Зброжек.
— Неодмінно! За будь-яких умов! Чуєш? Навіть коли б я нагло вмер чи мене вбили б… Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комуністи, — хто кого.
Анеля — рух і переляк. Німе запитання.
А ти вже й витріщилась, мов коза на різника? Я кажу — навіть. Навіть коли б мене вбили — дістану. Адже я застрахований од смерті. Я тепер, так би мовити, безсмертний. У Першому страховому товаристві — на тридцять тисяч доларів, у Золотому якорі — на тридцять. У Третьому — на сорок, у Транспортному — на двадцять. Отож, коли б мене навіть убили, ти повинна одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премії. Та за такі гроші краще навіть померти сьогодні, ніж завтра ні за що, га? На них можна купити цілу фабрику Зарембського і весь цей будинок. Неодмінно треба купити, щоб зберегти, врятувати гроші од кризи. І коли я куплю, то ось тобі моє батьківське слово — я в документах напишу і на вивісці великими золотими літерами: “Фабрика Зброжека і Д”, тобто і дочки. Отоді й побачиш, як до тебе прибіжить, як тебе покохає добросовісний пан Владек. Го-го! Тільки боронь Боже відприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навіть коли я піду на небесний балкон, ти тримай її в кишені. І нікого не підпускай! Нізащо! “Фабрика Зброжека і Д”. Золотими літерами. Вона дасть тобі золото і любов. “Фабрика Зброжека і Д”. Ну от, я йду. Піду здобувати фабрику Зброжека і Д. Золотими літерами.
Анеля хоче його поцілувати.
Ну-ну…
(Відвернувшись.)
Зачини за мною двері! А втім, зажди.
(Поглянув на годинника.)
Я маю ще сімнадцять хвилин.
(Вийшов.)
Сімнадцять хвилин!
(Пішов до себе, бурмочучи.)
Сімнадцять хвилин лишилося ще пожити маклерові, а там — Зброжек, пан фабрикант.
(Похнюпився.)
І ось маклер востаннє допиває вино.
(Допив вино.)
Гасить свічку.
(Погасив.)
Яка драматургія!
4
Маклена.
(у темряві, під дощем)
— Ти думала, сіль заважала, а тут — оцей дощ. Чи довго ще буде він? Ця ніч? Я, мабуть, збилася з часу і рано вийшла. Ні зірок, ні дзвону… Ну от, знову про дощ, а треба про це.
(Замислилася.)
Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю — якщо вони зараз насправді пролетіли! Темно ж…
(І уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвічується ранішня зоря. У гусей вогненнопері крила. Наспівує тихенько.)
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята
Та понесіть туди, туди…
(Жест на схід.)
Ні! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це…
Понесіть мене в тюрму,
За віконечко ґратоване…
Вбити чи не треба, товаришу Окрай? — спитала б. І сказала б: мені важко думати. Може, тому, що я ще маленька… Ні-ні! Я вже не маленька! За одну цю ніч я виросла так, що в мене все тіло болить, серце, думки — так росла. І все-таки — робити це чи ні? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитесь із-за ґрат на увесь світ. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далі цієї стіни не бачу. Хоча я теж думаю, думаю, думаю. Він не дасть уже нам жити. Він прийде і стукне у віконце. Він виселить з підвалу. Звільнить. А коли хазяїн звільняє з підвалу — це значить, що він виселяє на цвинтар, казали ви, коли я підслухувала. Я дуже хочу вийти з підвалу, ось за цю стіну, але в життя, а не на цвинтар. То як же ви гадаєте? Га?..
(З будки почувся кашель. Маклена в будку.)
Ви не спите?
5
Музикант.
(з будки)
— Хто там?
Маклена.
— Це я.
Музикант.
(висунувся, придивився)
— Скажіть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тоді, ввечері ще?
(Вийшов скоцюрбившись. Він, очевидно, замерз.)
Я вже, здається, протверезів. Вийшов з горілки, і горілка з мене, під три чорти. Як колись було на карикатурі: французик — з Бордо, Бордо — із французика. Так і я. А Кунд ваш — здається, Кунд?
Маклена кивнула головою.
А вас як?
Маклена.
— Маклена.
Музикант.
— Ім’я, здається, малопольське.
Маклена.
— Моя мати була литовкою.
Музикант.
— То Кунд не любить запаху горілки. Цікаво було б подивитись на п’яного собаку. П’яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тітка… Павлина, здається… Вона почастувала мене раз чудесною вишнівкою, а вишні викинула у вікно. Дивиться — з’їли її гуси ті вишні і п’яні. Кричать “ґел-ґел”, хитаються. Потім попадали. Мертві. Тітка, поплакавши, обскубла з них, як у людей водиться, пір’я і викинула гусей на смітник. Ранком чує — “ґел-ґел-ґел”. Йдуть усі до порога, голодні з похмілля й голі. Ха-ха-ха! Голі! Чому ви не смієтеся? Хай йому чорт! Сміх, кажуть, гріє. Я ось хотів би зараз бути гусаком, аби мені хтось викинув хоч одну вишню з горілки, хай йому чорт! Я убив би людину, навіть свою тітку, аби лиш дістати хоч краплину горілки.
Маклена.
— Скажіть, ви справді могли б убити людину? Справді? Свідомо?
(Шукає в темряві його очі.)
Якби було потрібно і важко?
Музикант.
— Якби я міг убити людину, я давно і передусім убив би себе, ma fille!
Маклена.
(довірливо)
— Значить, у легіонах на війні ви нікого не вбили?
Музикант.
(спалахнувши)
— Геть, чорт забирай! А то я вб’ю тебе! Так! Я вбивав у легіонах! За гуманізм, за велику Польщу вбивав!..
Маклена.
— Ви сказали так, я й повірила…
Музикант.
— Убивав, чорт забирай!
(Заспокоївшись.)
Утім, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав інших, а себе, як бачите, досі ще не вбив. Скільки фальшивих, навіть підсвідомих слів. Я справді дірявий музикант. Я, здається, накричав на вас? Пробачте. Це я на себе кричав. Їй-богу, на себе!
Маклена.
— Та я себе теж ніколи не вбила б. І не вб’ю, хай там що! І не треба, зовсім не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе інші. Ви, напевне, не повірите, якщо я вам скажу про одного такого… Є такий чоловік, що пропонує гроші тому, хто його вб’є. І разом з тим хоче вбити інших. І все заради наживи… А що б ви сказали про того, хто його вбив би?
Музикант.
— Коли б у мене були гроші, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. І це, я гадаю, вже не риторика…
Маклена.
— Вас нема за що…
(По паузі.)
Облишмо це! Скажіть тепер ви про щось інше!
Музикант.
— Про що?
Маклена.
— Про що? Ну хоч би про алею, наприклад.
Музикант.
— Мені холодно. Я з похмілля. Алея ж — це дурощі. Міраж. То я сп’яну фантазії розвів. Ніколи такої алеї в мене не було й не буде… Йдіть!
Маклена.
— Я теж люблю розводити фантазії. Але я завжди думаю, що котрась із них та здійсниться. Навіть сьогодні думаю…
(В уяві — Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало жалько музиканта. І чомусь захотілося хоч би поцілувати йога на прощання.)
Дивіться ж, он, здається, трохи стало ясніше. Зоря неначе? Дивіться, тут була й алея. Бачите? Тут торік росли величезні дерева. Бачите, он клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен і вночі схожий на ксьондза?
Музикант.
— Нічого не бачу…
Маклена.
— То уявіть собі, що отутечки та алея. Ну а небо і справді вже ясніє. На вас чекає дівчина.
Музикант.
— Ну й що?
Маклена.
— То уявіть, що я хоч трохи ота дівчина. І ви зможете поцілувати мене. Тільки, будь ласка, не в руку, я не люблю коли цілують у руку. А от прямісінько сюди, в щоку. Бачите?
Музикант.
— Бачу.
(Стоїть.)
Маклена.
— Ви цілуєте ту дівчину. У неї тремтять губи. От тільки не знаю, що вона скаже, коли відчує, що від вас ще й досі дуже горілкою тхне. Скільки ви випили? Якщо хочете поцілувати, то вже цілуйте в руку, скаже…
(Поцілувала його.)
Прощавайте!
(І щезла, розтанула в передсвітанковій імлі, залишивши на неголеній щоці теплу вологу. І ще начебто музику. Авжеж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Він чує далеку музику і спів ліворуч.)
Quand l’Aurore discrete,
Rougit dans un ciel pur
La nature est en fete
Tout chante dans l’azur.
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Chantez, shantez comme elle,
Enfants, chantez toujours…
[У час, коли в небі яснім
Рум’яніє скромна зоринка,
Природа в убранні своїм
Радіє, співаючи дзвінко.
І ластівка весело нам
Щебече в погідній блакиті.
Співайте ж і ви, як вона,
Виспівуйте, діти, щомиті!]
Музикант.
— Ах, он що! Serenade de Gounod.
(Колись, ще маленькому, співала мати.)
Ха-ха-ха!
(Чому саме цю наївно-сентиментальну серенаду, зовсім протилежну осінній ночі, цій страшній реальності?)
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Shantez, shantez comme elle…
(Він намагається схопити мелодію на дудці, але збивається. Спазми не дають. Корчиться — так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, він намагається жартувати.)
Які сентименти!
(І, скоцюрбившись од спазм і холоду, додає.)
І яка іронія! Горілки!
