Комедія
Дійові особи:
- Мина Мазайло — харківський службовець середніх літ. Змінює своє прізвище з українського Мазайло на російське Мазєнін заради підняття кар’єрними сходинками.
- Лина (Килина) Мазайло — його дружина. В усьому підтримує свого чоловіка, надсилає телеграму тьоті Моті.
- Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка. Підтримує батька, просить Улю вплинути на Мокія.
- Мокій Мазайло — їхній син. Свідомий українець, не підтримує прагнень батька.
- Уля Розсохіна — подруга Рини. Знайомиться із Мокієм, вдаючи з себе українку на прізвище Розсоха, закохується в нього, після чого, попри власні переконання, починає підтримувати його.
- Мотрона Розторгуєва (Тьотя Мотя) — сестра Лини з Курська. Вважає, що всі ми “руські” люди.
- Тарас Мазайло — брат Мини з Києва. Підтримує українську мову на свій лад. Постійно сперечається з Мокієм стосовно вживання тих чи інших слів.
- Баронова-Козино — вчителька “правільних проізношеній” російської мови.
- Тертика, Аренський, Губа — комсомольці, друзі Мокія.
ПЕРША ДІЯ
1
Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
Уля тільки на двері — і собі до люстра.
Виглянулась. Примружила очі:
— За три сорок!
Рина до люстра. Зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
Уля повернулася од люстра:
— Що ти кажеш?
Рина до люстра, перехрестилась:
— От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не “сапоги”, а “спаг’і”…
Уля навіть од люстра відійшла:
— Так?
Рина
— А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
Уля аж сіла:
— Та що ти кажеш?
— А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Тьотя Мотя негайно (гукнула в двері. “Мамо, на хвилинку!..” До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
2
Увійшла Мати. Рина до неї:
— Ти написала листа?
Мати
— Уже й одіслала.
Рина
— Жаль! Я оце подумала; ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!
Мати теж заломила руки. В люстро:
— Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?
Рина
— Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там Тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш — навіщо… Зараз піди й напиши!
Мати пішла.
Уля
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…
— Ха-ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто… Улюню! Золотко!
— Ти серйозно?
— Серйозно.
— Не зможу я цього зробити.
— Чого?
— Ну, просто не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.
— Це тобі так здається.
— От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі.
— Серйозно?
— Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля в люстро:
— Що ти кажеш?
— От на!
Уля роздумливо, мрійно:
— Два вечірні озерця.
Рина підкреслено:
— Не забувай — у степу.
Уля роздумливо, критично:
— Два вечірні озерця, с. Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в нього… Ола каже, як обійме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав… А кругом немов тропічний ліс. Температура — сорок.
Рина
— Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
Уля зацікавлено:
— Серйозно?
— Вже на збори ходить.
3
Увійшла Мати.
Рина
— Написала?
Мати
— “Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина”. Я вмисне написала двічі “негайно”, щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала…
Рина
— А подробиці листом навіщо?
Мати
— Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться…
Рина
— Ну, то вона й ждатиме листа.
Мати з досади прикусила язика. Тоді:
— То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила.
Рина
— Дай я покажу, як писати! (Вголос). “Курськ, Корєнний” — це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала). “Мрія воскресла. папа міняє…”
Мати
— Не папа, а Мина. Телеграма од мене.
Рина
— Не заважай! Мені ніколи!.. “Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно”. (До матері). Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (Мати вийшла, Рина до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
Уля схвильовано:
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?
— З якого?
— Так.
— З українського.
— Не розумію. Як це?
— А так, що тільки з українського.
Уля подумала:
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український.
Рина подумала. Раптом:
— Ха-ха! Ти дурна!
— Серйозно?
— Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український.
Уля розсердилася:
— Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.
Рина побачила — лихо:
— Улю! Золотко! Ти не дурна!
Уля до люстра:
— Не хочу! Не можу! Не знаю, як…
— Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати.
— Ні, ні!
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.
— Ні, ні! Я не розумію! не розумію!
Тоді Рина натхненно, з викликом:
— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути:
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш… (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?
Уля ледь чутно, самими рухами:
— Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).
4
Увійшла Мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми!
Рина
— Цс-с… Чого?
Мати тихше:
— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
— Ну?
Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.
Мати вийшла.
Рина до брата:
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха.
Уля самими губами:
— Розсохина.
Рина з натиском:
— Розсоха.
Мокій незграбно подав руку:
— Гм…
Рина
— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокій хмуро, недовірливо:
— Бразолійний, ти хочеш сказати?
Рина до Улі:
— Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!
Мокій уважніше подивився на Улю. Кахикнув.
Тоді глухо:
— Бразолійний — темно-синій (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти).
Рина до Улі:
— Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.
Мокій до Улі. Стримано:
— Ви де чули чи вичитали це слово?
Уля розгубилась:
— Я?.. Я не зна… Воно мені просто взяло і вподобалось…
Рина перехопила:
— Улі ще одне подобалось слово… (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово? Здається… ну, як? “Бринить” ти казала?
Уля
— “Бринить”.
Рина
— Що таке “бринить”, Моко?
Мокій м’якше:
— А, “бринить”. По-руському — “звучить”. Та тільки одним словом “звучить” його перекласти не можна. “Бринить” має… (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала…
Рина здивовано:
— Я?
Мокій суворіше:
— Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Рина
— Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам’ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала… (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам’ятаєш?
Уля
— Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке… “звучить”?
Рина перебила:
— “Бринить”! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що “бринить” — якесь надзвичайне слово…
Мокій до Улі:
— “Бринить” має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить.
Уля примружила очі. Рина до Улі:
— Ти розумієш?
Уля кивнула головою. Мокій м’якше:
— Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Рина до Улі:
— Ти розумієш?
Уля ніжно всміхнулась. Мокій розворушився:
— Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню…
Уля мрійно:
— Бринить.
Мокій з гумором:
— Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Уля
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Рина
— Серйозно?
Уля
— Серйозно!
Рина
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… (До Улі). Які, Улю?
Уля
— Надзвичайні.
Рина до Мокія:
— Ти розумієш?
Мокій
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало… Дуже мало!
Рина
— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
Мокій
— Гм… Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори… На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори… Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Рина
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою… (До Улі). Я не знаю, чого тебе це цікавить.
Уля здивовано:
— Мене?
Рина
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
Мокій
— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в “Звенигорі” — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…
Рина до Улі:
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
Мокій до Улі:
— Бачите, мені треба на збори комсомолу… А вас справді цікавить все це? Українська мова і… взагалі?
Уля
— Взагалі страх як цікавить!
Рина
— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою… Я гукаю — Улю! Улю!
Мокій до Улі, приязно:
— Серйозно?
Уля почервоніла:
— Серйозно!
Мокій
— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову…
Уля
— Серйозно?
Мокій
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз… На хвилинку… Такої афішки ви ще… (Побіг).
Рина до Улі:
— А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав.
Уля пошепки:
— Що ти кажеш?
— От на… От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі. Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещу!
Уля до люстра. Від люстра під хрест.
Тоді раптом стала:
— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Рина
— Попадеш.
Уля
— Ну як? Як? Коли мені здається, що “Стоїть гора високая” краще за Тичину.
Рина на мить замислилась, потьмарилась.
Раптом обличчя її засвітилося:
— Прекрасної Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш?
Уля добрала розуму:
— А не помилюся?
Рина
— Ні!
Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей.
Постояла. І таки пішла.
Рина до люстра:
— Ху! Слава Богу.
6
Увійшла Мати.
Рина
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати
— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила…
Рина
— Як же ти скоротила?
Мати
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: “Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди”. Все…
Рина
— Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
Мати
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять?
Рина
— Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
Мати
— Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро…
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Рина за копію:
— Ослице! Дай я допишу!
Мати вирвала назад:
— Я сама!
Рина
— Дай, кажу!
Мати
— Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже Мати вискочила в коридор.
Повернулась бліда, ще більш схвильована:
— Папа прийшов…
7
Ускочив Мазайло.
Подивився гарячими, натхненними очима:
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе…
Мазайлиха і Рина
— Ну?
— Не міняють?
Мазайло
— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
Мазайлиха та Дочка й собі за серце:
— Поміняли?
— Не міняють?
Мазайло
— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів… (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.
Мазайлиха
— Которий же?
— Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов…
Рина
— Хто?
Мазайло
— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: “Вам чого?” Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев… і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: “Вам чого?” — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гулятти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: “Вам чого? — питаю”.
Мазайлиха
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило…
Мазайлиха
— Було б голкою вколотися.
Мазайло
— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення… Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: “Можна!” Отак і отак… Ура! — крикнуло серце.
Рина радісно і разом погрозливо:
— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
Мазайло натхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень… (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
Мазайлиха, мало не плачучи з радості:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?
Рина
— Було б попросити і нам Алмазова…
Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанов!
— Фон Лілієн!
Мазайло, диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
Мазайлиха
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче…
Мазайло раптом перестає диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
Мазайлиха
— Ні!
Мазайло з радісним гнівом:
— Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно! (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло
— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім’я й прізвище. Чула?… Та після цього… Мокію!
Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
Мазайло
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище Баронова-Козино.
Мазайлиха
— Яка краса!
Дочка до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?
Мазайло
— Уб’ю!
Мазайлиха
— Минасю, яка грубість!
Мазайло
— Ну, вигоню з дому!
Дочка
— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти… Та краще до публікації помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції “правильних проізношеній” — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна…
Мазайлиха
— Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка
— Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
Мати
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Дочка
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
— Мино!
Дочка
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
— Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
Мазайло
— Ну, гаразд. На тиждень… (В люстро). Все одно я скоро скажу… Прощай, Мазайло! Здрастуй…
8
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:
— …Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею.
Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.
Уля обернулася до Рини:
— Ми йдемо в кіно!
