ДРУГА ДІЯ
Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом…
— Печення він тобі купував?
— Аж п’ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..
В Улі аж рум’янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Рина вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу… Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак… Він на мене — отак. Сказав, що по-українському “зрачки” “чоловічками” звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: “свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає”. От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти…
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке “розсоха”? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже… А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко…
— Ну? Ну?
Уля зітхнула:
— Попрощався і пішов… Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи…
Рина
— Та я тебе про це питаю, Улько, тебе… Ой, яка ж ти дурна, розумієш?
Уля
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
— Так.
Рина осіклась, поморщила лоба. А Уля як Уля — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино!
Рина
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
Уля образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти мене не питай…
Рина
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься… Бо й я не знаю… Тільки знаєш що? Мені здається…
Уля
— Ну?
Рина
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув…
— Мені здається, що він закохався.
Уля в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Рина
— От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
Уля
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо… аж пахне.
Рина
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою… Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
Уля випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Рина
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі… Чудесно!
Уля перед люстром:
— Що ти кажеш?
Рина
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія…
Уля, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:
“Моко! Тебе на хвилинку просить Уля.”
Сама вийшла.
2
Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм… це ви?
Уля
— Я… по книжку… А ви думали хто?
Мокій
— Думав, що це… ви.
В Улі забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
Уля трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте… яку ви хочете.
Мокій зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
Уля вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
Мокій
— Подивіться.
Уля подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…
Мокій
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
Мокій піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
Уля щиро:
— Прекрасно!
Мокій зраділо:
— Серйозно?
Уля цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському “чулки з розовой каемкой” ? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
Уля
— Надзвичайно!
Мокій ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово “говорити” аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули.
Пішла одчинити Уля.
3
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні.
Дама до Улі:
— Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
Уля
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Баронова-Козино
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом… Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
Уля
— Мій папа вже три роки тому як помер… То, мабуть, був не мій папа.
Баронова-Козино
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам’ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, на воротях напис: “У дворі злі собаки”, — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама… Майза… Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
Мокій
— Може, Мазайла?
Баронова-Козино
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше…
Мокій аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Баронова-Козино
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
Мокій глухим, здушеним голосом:
— Однині… (розкашлявся) у мене папи нема!
Баронова-Козино
— Як? Ви сказали…
Мокій з натиском:
— Нема, кажу! Нема!..
Баронова-Козино
— Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила… Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, “У дворі злі собаки”, квартира…
4
Увійшов Мазайло. Кинувся до Козино:
— Жду вас, жду!
Баронова-Козино
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли…
Мазайло показав на двері.
Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароковій:
— Так, так… Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната…
Баронова-Козино
— І я вже була повірила, що ви вмерли…
Мазайло до Баронової, але вся його увага на Мокієві:
— Дуже приємно… (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте…
Баронова-Козино заспокоєно і задоволена:
— Мерсі!
Вийшли.
Мокій, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:
— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так… Бачите тепер, Улю, який я самотній?
Уля
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як…
Уля захвилювалась:
— Серйозно?
Мокій
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: “Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…” А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…
Уля вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…
Мокій
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати…
Уля трепетно:
— Що?
Мокій
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку а відрами…
Уля
— Що?
Мокій
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
Мокій у наступ:
— Улю! Ви ж українка!
— Воронь Боже! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
Уля, спинившись:
— Очі?..
Мокій переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю… (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо— та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…
Уля розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
Мокій
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1… (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс.
Уля серйозно:
— Серйозно?
Мокій
— Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у білорусів…
Уля
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас… Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте… У вас тут теж український індекс…
Уля вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї… і ще одна є…
Мокій
— Не дочитав ще… Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
Уля
— Вірю.
Мокій
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля тихо:
— Українізуйте, Моко.
Мокій, узявши Улю за руку:
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
Уля
— Серйозно?
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках.
Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
Мазайло увів Баронову-Козино.
Зачинив Мокієві двері. Тоді до Барокової:
— Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
Баронова-Козино захвилювалась:
— Починати? Ах, Боже мій, — починати… Може, ви почнете?
Мазайло теж захвилювався:
— Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!
Баронова-Козино ще гірш захвилювалась:
— За десять років я так одвикла од цього діла, що… Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці…
Мазайло захвилювався.
— Починайте так, як ви починали колись, молодою… У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали?
Баронова-Козино
— В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоровни. Боже мій! Тоді ми всі починали молитвою. Пам’ятаєте молитву перед навчанням?
Мазайло
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в городському вчилищі молитву співали… Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — “без обєда” називалось…
Баронова-Козино
— Її нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам’ятаю слова…
Мокій, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.
Баронова-Козино
— Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути… Молитва перед навчанням… Невже забула?
Мазайло
— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..
Баронова-Козино згадала. Очі засяяли. голос сам заспівав:
— Преблагій Господі, нізпошлі нам благодать…
Мазайло, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:
— …Духа Твоєго Свято-о…
Баронова-Козино крізь сльози, з просміхом у голосі поправила:
— Святаго…
Мокій , причинивши двері, засвистів.
Проте Баронова і Мазайло доспівали разом:
— …дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли… даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тебе, нашому Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утешеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу.
Баронова-Козино на такий голос, як колись казали в класі після молитви:
— Садітесь!
Мазайло сів. Баронова-Козино утерла сльози:
— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
— Навряд.
Баронова-Козино, розгорнувши стару читанку:
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій… (Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом:
— Знайшли.
Баронова-Козино
— Читайте вірш “Сенокос”. Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
Мазайло, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як здавати урок, голосно й виразно:
— Пахнєт сеном над лугами…
Баронова-Козино трошки захвилювалась:
— Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа…
Мазайло
— Над лу-гами…
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!
— Ґа!
— Га!
Баронова-Козино аж вух своїх торкнулася пальцем:
— Ах, Боже мій! Та в руській мові звука “г” майже немає, а є “г”. Звук “г” трапляється лише в слові “Бог”, та й то вимовляється…
Мазайло раптом у розпач вдався:
— Знаю! Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою.
Баронова-Козино
— Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!
Мазайло
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме “ге” увесь вік мене пекло і кар’єру поламало… Я вам скажу… Ще молодим… Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістратор… Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх “ге”… “ге” — одвернулась, скривилась.
Баронова-Козино
— Я її розумію.
— А мене?
— І вас тепер розумію.
Мазайло
— О, скільки я вже сам пробував у розмові казати… “кге”.
Баронова-Козино
— “Кге” ?
Мазайло
— Не міг і не можу, навряд щоб і ви навчили мене…
Баронова-Козино захвилювалась:
— Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток — “ге”… Самим “ге” я тепер і живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажіть ще раз: над луґами. Над лу-ґамі.
Мазайло
— Над лукгами. Над лугами.
— Ґамі.
— Гами.
— Ґа.
— Га.
Баронова-Козино до вух, Мазайло до серця — та разом:
— Ху-у-у!
Мокій одчинив двері. Тоді голосно до Улі:
— Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав де), оцю народну пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.
Уля, хвилюючись, напружено:
— Брат і сестра. Під ґарою над криницею…
Мокій
— Не під ґарою, а під горою… Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано.
Уля
— Під ґарою…
— Під горою, го!
— Під ґорою, ґо!
— Го!
— Ґо!
— Де ж там, Улю, “ґо”, коли в книжці “го” стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук “ґе” подибуємо, хіба в таких словах, як (на батьків бік голосно) ґуля, ґава, ґирлиґа, а то скрізь кажемо “ге”.
Баронова-Козино раптом стрепенулась:
— Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла… Ось як: читайте, і де “ґе” стоїть, там вимовляйте ка, к.
Мазайло несміливо:
— Ка, ки…
Баронова-Козино
— Так! Читайте!
Мазайло
— Пахнет сеном над лу-ками…
Баронова-Козино
— Так! Так!
Мазайло сміливіш:
— Песньой…
— Песнєй.
— Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамі…
Баронова-Козино рівним методичним голосом:
— Не з ґраблямі, а з ґрап-лямі.
Мазайло старанно, аж жили напнулись:
— 3 краб-лямі…
Баронова-Козино
— Та ні! У вас тепер не “ге”, не “кге”… Треба казати не з ґраблямі, а з ґраплямі, с… Окрім цього, в руській мові там, де звук “б” не акцентовано, треба його вимовляти як “п”: с ґрап-п-плямі…
Мазайло обережно, як по камінцях через воду:
— С крап-лями…
— Мі.
— С к-крап-ля-мі рядамі.
— Так!
Мазайло сміливіш:
— Ходять, сєно шєвєля. Там сухое убірають мужічкі є-ко круком.
Баронова-Козино
— Не єко, а єво!
Мазайло
— Як? Та тут же стоїть буква “ги”, себто “к”, а не “в”.
Баронова-Козино
— В інтелігентній мові вимовляють “єво”, а не “єго” і не “є-хо”.
Мокій стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:
— Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте “г” як “х”. Ну, Улю!
Уля
— Під хорою…
Мокій
— Приблизно так.
Уля сміливіш:
— Під хорою над криницею…
Мокій
— Улю, як у книжці написано. Над криницею, цею “е”… (Раптом). Скажіть, Улю, паляниця!
Уля
— Паляниця.
Мокій
— Такі Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся мови.
Уля
— Серйозно?
— Серйозно.
Баронова-Козино до знервованого Мазайла:
— А що таке паляниця?
Мокій голосно:
— Український білий хліб.
Баронова-Козино
— А я й досі не знала.
Мокій
— Отож і горе, що їсте, а не знаєте… Читайте, Улю, далі.
Мазайло демонстративно перебив:
— Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї…
Баронова-Козино
— В ажіданьї.
— Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто… стаїть: уші врозь, дукою нокі і как будто стоя спіт.
Баронова-Козино
— Так!
Мазайло голосніш:
— Только Жучка…
Баронова-Козино
— Толька Жучка…
Мазайло про себе:
— Ага! Це значить жучку звуть Толя, Толька… (Голосно). Толька жучка удалая в рихлом сене, как в валнах…
Баронова-Козино
— Прекрасно!
Мазайло, Баронова разом, натхненно:
— То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах.
У Баронової-Козино чути “впап’хах”, у Мазайла — “упопихах”.
Баронова-Козино
— Ну от! Прекрасно!
Мазайло зворушено і глибокодумно:
— Господи, то єсть преблагій Господи! У такому, сказать, маленькому віршикові і така сила правільних проізношеній!
Баронова-Козино
— Запишіть їх — далі ще більше буде!
Мазайло побожна:
— Запишу собі на папері і на серці…
Сів писати, шепочучи, немов молитву:
— Замість г — к, замість к — в, б — п, о — а…
Мокій до Улі:
— Читайте далі.
Уля
— Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею…
Мокій
— Так.
Уля голосніш:
— Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою…
Мокій
— Так.
Уля голосніш і вільніш:
— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами…
Мокій, як диригент, що почув фальшиву ноту, замахав благальна руками:
— М’якше! М’якше! Цьвітами…
Уля м’яко:
— Цвітами.
Мокій
— Прекрасно.
Уля зворушено:
— Розсіємось цвітами… Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати… (Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рідний та… (заплакала) сестриця…
Мокій
— От вам і маєш… Та чого ви, Улю? Чого?
Уля плачучи:
— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне…
Мокій, сякаючись:
— Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь… Скажіть, п’ятниця…
Уля покірливо:
— П’ятниця…
Баронова-Козино до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла:
— Ах, Боже мій! Що це таке?
Мазайло звівся, як дракон:
— Ха-ха-ха! Це по-їхньому зветься українізація!
Грякнувши щосили дверима, зачинив їх, Уля здригнулася, скочила, зблідла:
— Ой, що це таке?
Мокій, схопивши ручку з пером в одну руку:
— Ха-ха! Зачиняють двері! Це ж русифікація!
Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став.
Важко нависла передгрозова тиша, Мазайло, ледве стримуючись, до Баронової-Козино:
— З об’єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві), Замість к — г, замість г — в, п — б… Наприклад. Наприклад… (У нестямі). Бахнуть сеном єво над лувами?
Баронова-Козино
— Ні! Ні! Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама… (Почала, теж заплуталась). Замість ґ — г, замість к — х, б — п… Ах, Боже мій, п б… наприклад (У нестямі). Ґраблями єво на воз віламі кідайтє!..
Тим часом Мокій до Улі:
— Завтра, Улю, відбудеться друга ваша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть, Замість г — г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею… (У нестямі). У криницю його! У криницю!..
7
Убігли Мати й Рина.
Мазайло до Мокія:
— Це мене?
Мокій до батька:
— Тільки тебе.
— У криницю?
— З новим прізвищем!
— З новим прізвищем?
— З новим прізвищем! У криницю!
Мати до Рини:
— Чуєш?… (Трагічно). Боже мій, почалась катастрофа! Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
Побігли в розпачі у коридор. Тим часом Мокій до батька:
— Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
Мазайло
— Я справді серйозно міняю наше прізвище.
Мокій вдруге:
— Ти… наше прізвище міняєш справді, серйозно?
Мазайло
— Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
Мокій
— Наше прізвище?
Мазайло
— Наше прізвище.
Мокій
— Ти?
Мазайло
— Я.
Мокій
— Мазайло?
Мазайло
— Я вже не Мазайло.
Мокій
— Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?
Мазайло
— Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду…
Рина з дверей голосно, радісно:
— Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала!
Мати назустріч:
— Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала…
8
Рина, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:
— … А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася…
Тьотя
— Я розумію… Я так і знала, але… але дозвольте спитати…
Мазайло поцілував тьоті руки:
— Пахнєт сеном над лукамі… Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію… Як до причастя підходив… І от (на Мокія) він! Він!..
Тьотя поцілувала Мазайла тричі в лоб:
— Я розумію. Розумію. Я тільки так і в’являла собі, але…
Мазайло показав на Баронову-Козино:
— Баронова-Козино. Учителька правільних проізношеній…
Тьотя привіталася:
— Ах, я так і знала, але…
Рина на Улю:
— Моя подруга — Уля Розсохина.
Тьотя
— Ах, розумію, але…
Мазайлиха до Мокія:
— Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
Мокій мовчки привітався.
Мати
— Отакий, як бачиш, Мотенько!
Тьотя
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
Аж скрикнула Тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій. затривожилися.
Мати з переляку перепитала:
— А що?
Тьотя
— І ви отут сидите і не знаєте?
Мазайло
— Та що таке?
Тьотя
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже всі разом:
— Ні…
Тьотя
— Не бачили, не читали? “Харків” — написано. Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь — не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Тьотя до Мокія:
— Та-ак?.. Навіщо?
Мокій
— Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
Мазайло
— Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?
Мокій
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач — отож треба додати…
Мазайло за серце як навіжений.
Мати зойкнула. Баронова-Козино пальцями до вух — здригнула.
Тьотя до Мокія:
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не “Харьков”, а “Харків”?
Мокій
— Так!
Тьотя
— І ти справді за… (бридливо) за Квача?
Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула.
Мокій, побачивши все це:
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
Баронова-Козино мало не знепритомніла.
Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
— Ну, що тепер з ним робити? Що?
— Ах, Боже мій, що?
Мати
— Може, проклясти?
Мазайло
— Убити, кажу?
Рина
— Оженити?
А тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати сіла і заплакала:
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…
Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він…
Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. вернулась бліда, перелякана:
— Дядько Тарас приїхав…
Мати й Мазайло з жахом:
— Що?
— Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештовано!
Дядько Тарас на дверях:
— А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Тарас
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі “Харків” написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
