ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела:
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Рина
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
Уля
— Учора ввечері пішли ми в сквер… Ні, постривай, не так… Пам’ятаєш, я тобі розповіла… (Спинилась). Мока вдома?
Рина кивнула головою:
— До бібліотеки збирався йти,..
Уля радісно:
— Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам’ятаєш? Я тобі розповіла… як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв…
Рина
— Пам’ятаю! Ну?
Уля
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647-й. Дивлюсь, під ними примітка; Чуб., римське п’ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, так він по бібліотеках гріється, — дізналася, Чубинського, том п’ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… і от учора ввечері у сквері я стала перед Мокою та:
Чогось мені чудно,
чогось мені дивно,
десь мого милого
третій день не видно.
— Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, —
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
— Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер не звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п’ятий. Боже, Рино, якби ти побачила… Затремтів увесь, запалав…
Рина радісно: “Затремтів!”.
Стиснув мені руки, в очі дивився: “Улю, — каже, — Улю…”
Рина: “Улю, — каже, — Улю”
Давайте разом…
Рина аж пригорнула Улю: “Давайте разом!” читати.
Рина одскочила злісно:
— Ха-ха-ха.
Уля
— Давайте разом жити…
Рина перестала:
— Ну?..
Уля
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно… Не можна… Не проживу…
Рина
— Так і сказав?
Уля
— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли!
У Рини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно… (До Улі). Сьогодні, Улько, ти ідеш до своєї тітки… Розумієш?
Уля здивовано:
— До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
Рина
— Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
Уля
— Рино!
Рина
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
Уля
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець…
Рина
— Улько! Ти мусиші..
Уля
— Не можу! Я… я сама вже українка…
У Рини трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать Тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:
— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Рина
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
Уля
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Тьотя Мотя й Мазайлиха
— Ноги?
— Но-ги?
Рина
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
Уля
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от… (Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і Тьотя бликнули на свої).
Рина
— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив… Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Тьотя
— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче…
Мазайлиха
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію…
Тьотя Мотя
— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).
Рина
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі… Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або… Все!
Тьотя
— Або — або!
Мазайлиха
— Або — або!
Пішли. Тьотя, побачивши, що Уля увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Рина вигулькнула з дверей:
— Тьотю!
Тьотя зашарілася:
— Я зараз. Це у мене підв’язка спала… Пішла до Рини. Причинила двері.
3
Увійшли Мокій і Уля. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав… І знаєте… Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги,
засвіти по діброві, —
покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
Уля
— Я їду жити до тітки… В Одесу, Моко.
Мокій приголомшений:
— Як це… до тітки в Одесу?!
Уля
— Так… в Одесу, до тітки… жити…
Мокій глухо:
— Серйозно?
Уля
— Серйозно… Заставляють…
Мокій
— Хто?
Уля
— Різні тьо… обставини, нєпрєодолімиє препятствія…
Мокій
— По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
Уля з натиском:
— Так… з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
Мокій
— Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу… (По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння: ну-с-с… нуш-ш…
Уля щиро з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити… шось, щоб я зосталася?
Мокій
— Щось? Що саме, Улю?… Що?..
Уля
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння. Мокій глухо:
— Улю!.. Можна вас хоч тепер… поцілувати?
Уля
— Аж тепер!.. Ах ви ж… (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий…
Мокій
— Ну, недомека…
Уля
— Поцілуйте ж, недомеко милий…
Мокій незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.
Тоді зворушено:
— Скажіть, Улю… Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!
Уля
— Що?.. (Нависла мертва тиша. У лі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
4
Ускочили прожогом Тьотя, Рина і Мазайлиха. Тьотя до Рини:
— Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити…
Рина була кинулась, але вернулась:
— Скажіть краще ви, тьотю…
І Тьотя кинулась була, але теж стала, махнула рукою:
— Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде.
Мазайлиха заплакала.
5
Ускочив напіводягнений Мазайло з газетою в руках:
— Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом
— Де?
— Невже, папо?
— Господи!
Мазайло
— Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось… Ось… Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу… Не можу, ви розумієте… В очах райдуги, метелики, луки… Пахнєт сеном над лукамі!,.
Тьотя взяла у Мазайла газету:
— Дайте я прочитаю…
Мазайло
— Обережніше, не помніть! Не помніть! Тьотя урочисто:
— Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини). А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля…
Рина
— Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами…
Мазайлиха
— Ходят, сєно шевєля… (Засміялась, заплакала).
6
Увійшов дядько Тарас:
— Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги).
Мазайло о тьоті:
— І з’явіть ви собі, як я зразу одшукав… Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком…
Дядько Тарас
— Гм… Невже таки опубліковано! Га? Знов ніхто на дядька уваги.
Мазайлиха
— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають…
Рина
— Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині а Рина Мазєніна!
Мазайлиха
— Лина Мазєніна!
Мазайло
— Мина Мазенін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом…
Дядько Тарас
— Га, питаюся?
Тьотя Мотя
— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиції газету завести у рямці…
Рина
— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі… Ура-а!
Тьотя Мотя узяла газету:
— В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати… (Пішла і, проходячи повз дядька Тараса, весело, жартівливо показала на нього). Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть… Ха-ха-ха. (Вийшла).
Мазайло
— Уші врозь, ду-кою но-кі… Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук.
Став перед люстром. Рина і Мазайлиха побігли.
Дядько Тарас
— Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня “маз” вийде, а вийшов Мазєнін. П’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пішов, ухопившись за голову).
7
Убігла Мазайлиха з сюртуком:
— На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра… Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть… Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт…
Поцілувавши чоловіка, побігла. Мазайло сам:
— Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м’якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін… (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін…
8
Убігла Мазайлиха:
— Рина вже дістала з горища раму… Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?..
Замріяний, Мазайло машинально застебнув штани і знов до когось:
— Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазєнін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку). А це моя дружина.
Мазайлиха
— Ах, Мазєніна… А тепер, Минасю, я… Це мій чоло…
Мазайло перехопив:
— Ні, не так… (Немов подзвонив і тоді до покоївки). Тут живуть Мазєніни?.. Будь ласка…
Мазайлиха
— А ще краще так… (Немов вітаючись і цілуючись з кимось). Прошу ласкаво, заходьте… Це мій чоло…
Мазайло вклонився:
— Мазєнін! Ні, краще так: вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєніна!..
Мазайлиха
— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила).
9
Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Тарас:
— Дурень же я, дурень!
Мазайло, теж нічого не помічаючи, немов випивши:
— Вип’ємо, Мазєнін, га?
Мазайлиха, кокетуючи пальчиком:
— Мадам Мазєніна!.. Випийте…
10
Вскочила Рина:
— Тьотя вже заводить газету під скло. Ви ско… Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася…
Мазайло замріяно:
— Слово має Мина Маркевич Мазєнін.
Мазайлиха замріяно:
— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?
Мазайло
— Браво! Хай живе Мазєнін!..
Мазайлиха
— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка…
Рина замріяно:
— Рині Мазєніній…
Мазайло
— Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркевич…
Мазайлиха
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина…
— І дочка Мазєніни… (Замислилась).
11
Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Тарас:
— Ой-ой-йой же дурень!
Мазайло
— На цвинтарі пам’ятник золотими буквами: “Тут спочиває прах Мини Маркевича”.
Мазайлиха
— Мазєніна.
Мазайло
— Або просто: тут Мазєнін…
Рина
— І наша вулиця — вулиця Мазєніних.
Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла Тьотя Мотя:
— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско… Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
Мазайло
— Це ми з радості… Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна… І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!
Тьотя й собі слізку вронила:
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер… От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ…
Увійшов дядько Тарас:
— Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина). Так… Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п’ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть… Ну, то я послі прийду… Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний?
Тьотя Мотя
— Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..
Дядько Тарас услід:
— Ну, то я послі прийду.
Тьотя Мотя
— Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Маркевича… Будь ласка! (Пішли).
Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
13
Виглянув Мокій:
— Як комсомольцю кадило, так ви мені потрібні.
Тоді Дядько Тарас у люстро:
— А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П’ять на п’ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дуре-пенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!
Задзвонив у сінях дзвоник.
Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді:
— Гаразд! Я одчиню, будь ласка, але ж і зачиню за вами, і в першу чергу за тобою, радянський українцю. Ох і зачиню ж!..
Пішов, одчинив і ще в сінях:
— Ага-а!
14
Увійшла Баронова-Козино з букетом квіток.
Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.
Дядько Тарас
— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?
Баронова-Козино
— Так…
Дядько Тарас з прихованою погрозою в голосі:
— Гм… Підождіть.
Баронова-Козино
— Вибачте, тобто — мерсі… Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазєніни?
Дядько Тарас
— Гм… Зайломази, ви хотіли спитати.
У Баронової-Козино закалатало серце. Пальцями до вух:
— Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація…
Дядько Тарас
— А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так; раз, два, три — і вже Мазєніни, га! Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище, — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га? Знаєте, наприклад, як міняв у нас, і це, між іншим, історичний факт, своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко?
Баронова-Козино, ойкнувши, сіла.
— Це ж не те, що, припустімо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка.
Баронова-Козино тихо знепритомніла.
— А далі, ну ніяк не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександр Третій соїзволив змінити Говненка на Вороненка, га?! (Помітив, що Баронова-Козино знепритомніла). Ага-а!.. Це тільки од такого, вибачте, маловажного історичного факту обморок узяв, а якби я навів вам сотні, тисячі зовсім не таких, а справді трагічних історичних подій і фактів. Га? Га, питаюся! (По паузі). Що ж тепер мені ще зробити? (Побачив на люстрі газету). Хіба газету почитати! Ну й що ж! (Сів читати). З горя козак “Вісті” читає, бо своїх немає. (Прочитав дещо, заплющив очі). Отак тільки їх і можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого віку козацького доживаєш… (Подивився ще в газету і раптом). Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий! Люблю зладєя!
Баронова-Козино очулася:
— Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!
Дядько Тарас
— Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий.
Баронова-Козино встала:
— Будь ласка, але од цього прізвища я вже не впаду. Це прізвище, навпаки, очуло мене і на ноги підвело…
Підійшла до другої кімнати, та в цей момент…
Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Мазайлів і од Мокія. Разом увійшли: Мазайло в чорному сюртуці, Тьотя Мотя з газетним аркушем, заведеним у рямці під скло, Мазайлиха, Рина з букетом з одного, самотній Мокій — з другого боку. Заграла музика, і почався балет. Баронова-Козино поздоровила Мазайла, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла:
— А не забули ще… Пахнєт сеном над…
Мазайло
— Пахнєт сеном над лу-ка-мі…
Баронова-Козино
— Браво! Браво! Браво! Прекрасно!
Мазайло
— Гех! Пєсньой душу вєсєля…
Баронова-Козино, Мазайло, Тьотя, Рина, Мазайлиха разом:
— Баби с к-рап-лямі рядамі
Ходят, сєно шевєля.
Дядько Тарас демонстративно:
— Вийшли в поле косарі,
Косить ранком на зорі,
Гей нуте, косарі,
Бо не рано почали.
Мокій самітно:
— Під горою над криницею
Горювали брат з сестрицею…
Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:
— Хай живе Мина Маркевич Мазєнін! Ура-а!
Дядько Тарас
— Хай живе Мазайловський! (Нишком). Гетьман Виговський!
Мокій
— Мазайло-Квач!
Тьотя, Мазайло. Мазайлиха, Баронова-Козино. Рина оточили Мокія:
— Мазєнін! Мазєнін!
Мокій
— Мазайло-Квач!
Тьотя та інші:
— Мазєнін!
Мокій
— Мазайло-Квач!
Тьотя, за нею інші закрутилися метелицею, приспівуючи:
— Там сухоє убірають і т. д.
— Хоч не рано почали,
Так багато утяли і т. д.
Тьотя Мотя
— Хай живе Мазєнін! Мазєнін!
Дядько Тарас
— Хай живе Мазайлович! (Нишком: “Гетьман Самойлович!”)
Мокій
— Мазайло-Квач!
Тьотя Мотя та інші трохи не збили з ніг Мокія:
— В ажіданьї конь убогій і т. д.
— Хай живе Мазєнін!
— Мазєнін! Ха-ха-ха! Мазєнін!
Дядько Тарас
— Мазайленко. (Нишком: “Гетьман Дорошенко!”)
Мокій у колі, заткнувши вуха. Знесилено:
— Мазайло-Квач! Мазайло-Квач!
Тьотя Мотя та інші заскакали:
— Только Жучка удалая
В рихлом сєнє, как в волнах,
То взлєтая, то ниряя,
Скачет, лая, впопихах,
(У Мазайла: упопихах).
Закрутились кругом Мокія, переможно вигукуючи:
— Хай живе Мазєнін!
— Мазєнін!
16
Раптом увійшли: Тертика, з м’ячем і з газетою “Комсомолець України”, Губа і в перспективі за ними Уля. Мокій до них:
— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите…
Тертика м’ячем бац у підлогу:
— А скажіть, що за шум сочинився?
Губа
— З якого приводу? Чого?
Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:
— Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!
Губа підійшов до газети:
— А що тут таке?
Мазайло
— Серце ще зранку… Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна,д двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім!
Губа, придивляючись, почав читати:
— Українізація.
Тьотя Мотя
— Не те читаєте, мій милий, і не там!…
Мазайло
— Не те і не там!.. Дивіться знизу.
Тертика з м’ячем:
— Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!
Губа швидко:
— “Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації…”
Тьотя й Мазайло
— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об’явах!
Губа
— “За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах… За систематичний зловмисний опір українізації…”
Тьотя
— Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію… Ви знизу прочитайте! Оповістки!
Мазайло
— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагc на підставі арт. 142—144 Кодексу…
Губа
— Стривайте! Стривайте! Та невже?… (Перечитав якісь рядки в газеті).
Мазайло
— А ви думали! Серце ж, кажу…
Губа
— “За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна…”
Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:
— Що ж це таке?.. Як це?..
Рина до батька:
— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?
Тьотя і Рина з одного і другого боку:
— Мино Маркевичу!
— Папо!
Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла:
— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!
Мазайлиха
— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..
Тертика до Мокія:
— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії… Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?
Уля
— Це я… Побачила — наші комсомольці йдуть… Так я покликала на поміч… Я вже до тітки ніколи не поїду.
Тертика
— Ну!
Мокій до Улі:
— Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер…
Губа
— Знаю. Це з вірша Яновського:
Десять літ будуєм владу Рад.
Маяком стоїть УСРР.
Нація не піде вже назад!
Тертика
— Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!
Ударив м’яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.
Завіса
