ДРУГА ДІЯ
1
Задзвонили телефони в РНК УеСеРеР — то жалілись коменданти, що їм клопіт робить Малахій Стаканчик:
— Черговий секретар РНК? Дзвонить комендатура. Просимо директиви, товаришу, що ж робити з Малахієм Стаканчиком? Та з отим божевільним, що проєкти пише. Третій тиждень ходить, день у день. І нехай би сам, а то ж узявсь других водити. Кого? Та, наприклад, хтось побивсь із жінкою, він того привів, хтось когось налаяв, він обох притяг, п’яний десь мочивсь в провулку, він і того ублагав прийти. Вимагав негайної на них реформи… Слухаю! Так. Так. Так. А як не послухається, то що тоді? (Кинув трубку.) Оце директива!
Другий
— Що сказав?
Перший
— «Тактовно й обережно порадьте, каже, старому, щоб вернувсь додому. До ОВК написано, щоб було дано йому посаду…» Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило!
Другий
— Ти думаєш — він божевільний?
Перший
— Коли він не божевільний, то тоді ти або я божевільний, інакше не може бути.
Другий
— Ет… просто чудій.
Перший
— А його проєкти?
Другий
— І божевільного мало. Я чув, казали в РНК — просто наколотив чоловічок гороху з капустою, оливи з мухами, намішав Біблії з Марксом, акафіста з «Анти-Дюрінгом»…
Перший
— Ну, коли так просто, будь ласка, — тактовно й обережно порадь йому, щоб вернувся додому. Он він іде.
Другий
— Сам?
Перший
— Просто не сам. Зараз наколотить тобі оливи з мухами — і ти мусиш все це тактовно й обережно з’їсти.
Почувся Малахіїв голос:
— О люди, люди!..
Перший
(ухопився за голову)
— Чуєш?.. Починається!
2
Увійшов Малахій з ціпочком. За ним розгублені, аж налякані, протовпились: дідок у дармовисі, з парасолькою, колишній воєнний в галіфе, літня дама в брилику з тремтячим рожевим пером, накрашена панночка, бліда дівчина, застарений парубок.
Малахій
(пропустивши їх)
— О люди, люди! — сказав Тарас (до комендантів). І це у столиці! — додам і я.
Другий
(під тон йому)
— Що трапилось, скажіте?
Малахій
— Що? Перше, — перекажіть од мене привіт на пролетарський Олімп. Більш точно: наркомам і голові. Шановні соціальні батьки! Ждучи на ухвалу моїх проектів (вже третій тиждень), віншую вас з днем мого ангола. Чим розважите мене ви в цей наречений і святий день? Питаюсь, — чим, бо тінь журби української впала і мені на плечі: місяць пропав, пшениця погоріла, хазяйка вигнала з кватирі…
Знявся гомін:
— Пшениця?
— Яка хазяйка?
— При чому ж тут ми?
— За віщо ж нас?..
— (Перебив хтось.) Навіщо нас?..
— (Разом двоє.) Приведено?
Малахій
— А хіба я мало питань та проблем розплутав, розв’язав? Примітка: проблеми — це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1) Про негайну реформу людини і в першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти; 2) про реформу української мови з погляду повного соціалізму, а не так, як на телеграфі, що за слово уночі правлять, як за дві слові — у, ночі; 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на контору. Соціальні батьки! Ще раз нагадую: поспішіть з моїми проектами, найпаче з проектом негайної реформи людини. Наочні доводи негайності — ось вони (показав пальцем на всіх, кого привів). Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім!.. Учора п’ять було, завчора три…
Перший
(до всіх)
— Що скоїлось? За що він вас привів?
Знявся ще гучніший гомін.
— Ми самі не знаємо…
— Стояли біля церкви, гомоніли про се, про те, і раптом… (Заметушився дідок.)
— Пардон! Цій дівчині млосно стало в церкві, отож я заскочила туди і вивела її на свіже повітря. Самі знаєте, який на Тройцю у церкві пікантний дух: березка, трава, квіти… (Тремтіла рожевим пером дама.) Вивела її у холодочок, і раптом підходять вони (на Малахія): «Я вас веду в Раднарком». — «Мене?» — «Вас…» — «Будь ласка, — од церкви, кажу, не одійду, але в Раднарком, будь ласка!»
— Я стояв. Прийшла оця баба… гражданка… Про щось мене спитала… І раптом: ідіть в Раднарком!.. Дозвольте, — я член дітей, авіохему, житлкоопу і мене в Раднарком? За що? (Вигукував, немов вигавкував, той, що в галіфе.) За віщо?
Малахій
— За що?.. О лю-ди! Ще зречено було в староіндійських книгах Рид-Вегах: не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили? (На галіфе й дідка.) Ви напередодні соціалізму одштовхнули женщину, вдаривши її зневажливим словом!..
Той, що в галіфе
— Я? Ударив?
Малахій
— Ви ж (на даму й парубка) ще гіршеє вчинили, — ви біля церкви полювали на дівчину (показав на бліду дівчину). О люди!
Дама
— Я? Я, навпаки… Я ж сама женщина!
Той, що в галіфе
(розтривожено)
— Дозвольте, мс’йо! Я ударив? Кого?
Малахій
— Кого? (До баби-прочанки.) Об чім ви, гражданко, хотіли в їх спитати? Я бачу, ви із села прийшли.
Баба
— Еге… Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму вже розгороджено…
Малахій
— Вибачте і дозвольте перебити на слові: об чім ви в їх спитали?
Баба
— Чи не знають, є тепер дорога до Єрусалиму, — спиталась.
Малахій
(до дідка й галіфе)
— А ви… ви що їй одповіли?
Дідок
— Ми?
Галіфе
— Дозвольте — я?
Малахій
— Так! Ви!.. Де б сказати їй, що не до гробу тепер єрусалимського нам треба йти, а до Ленінового Мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до нової Мекки, — до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матінко, — зневажливо, прикро, — і кому, питаю? Женщині, селянці!
Галіфе
— Жодного прикрого слова! Навпаки, я з дитячих літ воєнний. Ввічливість — моя стихія! Ідеал!
Малахій
(на дідка)
— А ви… Замість доказати їй і ствердити все вищесказане, що скоро, скоро, скоро прийде час, коли всесвіт заспіва Москві: святися, святися, новий Ієрусалиме, слава-бо революції на тобі возсія — а ви сказали: одчепись! На біржу!..
Дідок
— Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти.
Малахій
(ще з більшим піднесенням)
— Ага! Він не знав!.. Наочні доводи кажу й показую далі (до блідої дівчини). Скажіть, будь ласка, і простіть на слові, — чим надили, на якеє ремесло спокушали вас (показав на даму й панночку) вони сьогодні там, біля церкви?
Дівчина мовчала.
Не казали вам: трийцять карбованців на місяць, харчі добрі, навіть солодке, білизна, вбрання?
Дама
(затремтіла рожевим пером)
— Пар-дон, і як вам не соромно! (До дівчини.) Скажіть, милонько, (до панночки) ти, Матильдонько, скажи, що я сказала, про що говорила, як вивели ми її, сердешную, з церкви. Дитя моє! — сказала… Матильдо, скажи, як я сказала?
Панночка
— Дитя моє, — сказали ви, мадам Аполінаро… (сама закурила, затяглася димом). Дитя моє! Ви не з машиністочок, часом?
Мадам Аполінара
(до дівчини)
— А ви як мені одповіли, милонько… Ну? Ну?.. (побачила, що дівчина мовчатиме, сама одповіла за ню, змінивши голос на молодий і скорботний). Ні, санітарка я, — сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зітхнула і спитала… Матильдо, скажи, про що я спитала?
Панночка
— У якій лікарні? Скільки заробітку? — спитали ви.
Аполінара
(за дівчину)
— У Сабуровці, вісімнадцять на місяць, — сказало дитя… То Матильдонька аж ойкнула… (До Матильди.) Скажи, як ти ойкнула?
Матильда
— Ой! Та там же збожеволіти можна…
Аполінара
— Ойкнула Матильдонька, а я додала: сердешнеє дитя моє!.. Колись і я отак сиріткою бідненькою, дівонькою бліденькою служила, служила, плакала, плакала, — аж поки… не виплакала собі долі… (До Малахія.) Що, може, не так я сказала? Не така була наша розмова?.. Пардон, і будь ласка! Я знаю, що я казала і що іще казатиму…
Малахій
(пильнуючи кожного її слова, раптом рукою впинив)
— Більш точно: «Служила, служила, плакала, плакала, аж поки не плюнула отак… пху, та й пішла до одної мадамочки», — сказали ви. «Ось і Матильдонька так, а подивіться — ви й вона, вона й ви», — сказали, ще й показали ви, о женщино!
Аполінара
— Я?
Малахій
— І надили, і спокушали велехитро, що є у вас їсти й пити, хорошенько походити, мило духовите, гігієна, шоколад…
Аполінара
— Матильдонько, скажи, чи ж я таке казала, душенько?
Матильда
— Навпаки і нічого подібного!
Парубок
— Я при тому був. Нічого такого і подібного не говорила ця гражданка мадам… Навпаки, хоть я їхнього соціального походження й не знаю, проте скажу, що поводження їхнеє було з Олею, не треба вам Восьмого березня.
Малахій
— Проповідують і пишуть — нема нічого поза класами, а я кажу — ось вам, ось вам позакласова солідарність злих (до парубка). Та хто ж, як не ви перший, приступив з помаранчами до неї, як змій-спокуситель спокушав її під деревом біля церкви, щоб забула вона про Кирюшика і полюбила б вас, і хто, як не Оля, заплакавши гірко, розсипала ваші помаранчі та й побігла в церкву губити свідомість?
Парубок
— Виходить, я її призвів до церкви? Ха-ха… Та я всю антирелігійну агітацію напам’ять знаю і навпаки весь час їй агітував, щоб вона кинула все і не боялася Бога…
Аполінара
— А я її з церкви вивела.
Перший комендант
(підійшов до Олі — серйозно, чутливо)
— Скажіть, будь ласка, товаришко, вас справді вмовляли, улещували, щоб ви кинули радянську роботу і пішли… ну… на іншу роботу, чи що?
Оля
(по паузі)
— Ні.
Другий комендант
(звів брови)
— Ні?.. Так, може, хто-небудь нав’язливий був, образив вас словом, нечемно поводивсь?.. Скажіть по щирості, не бійтесь, за це, я запевняю, неприємності вам аніхто не зробить.
Оля
— Я й не боюся. Кажу — ні! (Заметаливсь гнівом голос.) І коли вже хочете знати, то найбільш мені упікся (на Малахія) він. Цілий ранок простежив за мною. Ну як мара та (до Малахія, гнівно). Скажіть, чого ви стежили за мною? Навіщо?
Малахій
— Не стежив, а стеріг од тих, хто іменно стежив і полював на вас.
Оля
(зло й насмішкувато)
— Ви часом не були в божевільні?
Малахій
— Двадцять сім год.
Рух. Захвилювалися всі.
Оля
(два кроки до Малахія)
— Що?.. Де саме?
Малахій
— У своїй сім’ї.
Оля
— А я подумала — справді…
Малахій
— Справді, Олю, бо ж сучасна сім’я — божевільня. Перший ступінь божевільні. Божевільний куток. Скорочено — божкуток.
Оля
— А любов?
Малахій
— Це — мара! Голубая мара, себто — мрія… Бо хіба ж не вона, нездійсненна, привела вас сьогодні до церкви?..
Оля поникла. Малахій два кроки до неї.
І хіба ж не вони (на парубка й Аполінару показав), скориставшися з вашого стану, спокушали і надили вас вийти на розпуття жіноче, щоб грати на струнах універсального кохання?
Оля
(звела голову)
— Ні! (Рвучко повернулась і пішла.)
Парубок
(до Малахія)
— Га?
Аполінара
(кинулась була за Олею)
— Дитя моє! Олю! (Та Оля так глянула на неї, що Аполінара прикусила язика. Тоді обернулась та до Малахія.) Будь ласка, ведіть її тепер ви! Будь ласка! Я маю собі заробіток… (До комендантів.) Нарешті, я просю зашити од таких і подібних натяків, та ще де — у Рад-нар-комі, Матильдо! (Демонстративно одійшла.)
Матильда
— Я теж! (Одійшла.)
Парубок
— Це ж наклеп! Провокація! (Одійшов.)
Дідок
— Ну да ж… (Подибав і собі.)
Галіфе
— І за що?.. (Одійшов.)
3
А вже входив у комендатуру кум, небритий, суворий. За ним боязно ступала з дорожнім клуночком Любуня.
Кум
— Спокійно! Він тут! (Не хапаючись, мовчки дійшов до Малахія, став, подивився на його, поминув, повернувся, знов підійшов.)
Перший комендант
— Ви в якій справі, товаришу, прийшли? До кого?
Кум
(Суворо глянув на коменданта, одійшов од Малахія, постояв, пождав, чи не озоветься він, чи не усміхнеться він, тоді втретє підійшов.)
— Хоч здрастуй, куме, коли мовчиш, і я мовчу! (До комендантів і до всіх.) Га?.. Трохи під машину не попали, і за це така стріча!
Любуня
(боязно наблизилась)
— Папонько! Мамонька… (Затремтіли губи, не могла далі вимовитись.)
Кум
— Спокійно!.. Ну що ж, куме!.. Кланялась тобі жона твоя, а моя кума…
Любуня
(перемоглася)
— Казали — проклену, Любуньо, як без папоньки вернешся…
Кум
— Спокійно! Кланялась, ридала, ще й переказала, що має три доньки: Віру, Надію, Любов (до всіх), мої хрещениці. (До Малахія.) Віру та Надію вдома залишає, а Любов по тебе посилає.
Малахій
— Тіні минущого, гетьте з очей! Гетьте з очей!
Любуня
— Папонько! (Хотіла щось сказати, та кум, води їй подавши, перебив.)
Кум
— Випий, Любонько! Випий, хрещенице, бо вода, хоч і холодна, проте тепліша за серце і кров твого батька… (До Аполінари.) Можна подумати, що він їй рідний папаша?
Аполінара
(тихо)
— Я спочуваю… Скажіть, він за кого тут служить? У якому чині?
Кум
— Він?.. Ніде він не служить. Навпаки, — хоч і повнолітній, — безпризорний він правопорушник. Три тижні, як із дому втік.
Аполінара
— Ага-а!.. Так он він хто!.. (До своїх.) Він ніхто — ви розумієте?
Галіфе
— Як?
Аполінара
— Він з дому втік, а дочка шукає…
Парубок
— Ага-а… З полюбовницею?
Аполінара
— Тільки так! Забрав гроші, усе чисто, а донька оце ось і догнала, ви розумієте? Ніякого права він не має, щоб водити нас по раднаркомах, тим паче допитувати… Ніякого права, і жодної хвилинки я тут не лишаюся. Матильдо! Альон додому!.. (До коменданта.) Оревуар! (Пішла.)
Матильда
— Я теж!.. (Пішла.)
Парубок
— Я й подавно! (Пішов.)
Дідок
— Хе-хе… Я теж (і собі подибав).
Галіфе
— За що? (І пішов.)
Малахій
— Усе це, плюс попереднє, плюс — що втекли — ще дужче переконує мене, як потрібна негайна і тільки за моїми проектами реформа людини… (До комендантів.) Де мої проєкти?.. Півтора року носив я їх в голові, півроку писав і переписав каліграфічно, — де вони?..
Другий комендант
— Я вам уже сказав…
Малахій
— Негайно подайте їх на розгляд РНК! Щоб сьогодні подали! Чуєте? Ні, зараз подайте! Зараз! Чого ж ви стоїте? Хіба можна сьогодні стояти, коли ж ви самі бачили й чули, — отакеє з людьми робиться, дарма, що навколо у радіо грають, пасуться трамваї, басує авто!
Другий
— Ось слухайте, дорогий мій! Ви витратили на писання двох прекрасних, скажу, надзвичайно серйозних проектів два роки?
Малахій
— Так.
— І ви хочете, щоб такі проекти та було розглянуто й вивчено (а їх треба серйозно й всебічно вивчити) за якихось два тижні?
— Це ж ви до чого?
— Бачте, треба більшого часу, щоб, приміром, держплан вивчив ваші проекти. То я б радив вам посісти яку-небудь посаду (між іншим, є директива Овикові дати вам посаду), ждати на ухвалу проектів, а тим часом, може, написати іще пару нових…
Малахій
(подумав, тихо собі усміхнувся)
— Гаразд! Я згоджуюсь.
Коменданти
(зраділи)
— Так?
— От і чудесно! До речі, ось і доня ваша по вас приїхала…
Кум
— Не тільки хрещениця, і я, його кум!
Другий
— І кум. От разом всі й повернетесь на вашу округу…
Кум
— І я тебе, куме, як вернемось, ой і поздоровлю ж з днем твого ангола! (До комендантів.) Це йому сьогодні сорок сім годочків вийшло. (До Любуні.) А як там, подумай, вдома з приводу цього, як там сусідам і людям, що день ангола є, а самого чоловіка нема!
Малахій
— Згоджуюсь — з умовою: посаду мені тут, в столиці, в РНК. Хоть за швейцара, аби тут.
Комендант
— От тобі й на! Та що ви, голубчику! В РНК всі посади обсаджено, і швейцарська тоже. Звільнити ж когось, щоб вас посадити, — ви ж самі розумієте — ніяково, живі ж люди сидять…
Малахій
— Я стоятиму… Дайте мені посаду стояти, коли всі сидять! Інакше Симеоном Стовпником стану отут і стоятиму, аж поки РНК не розгляне моїх проєктів. Крім того, просю вас не курити!
Другий
— Вибачте!
Малахій
— За цей плакатик боляче, — кричить, кричить, і ніхто його не слухає. А це ж РНК…
Перший
— Тільки ви не кричіть!
Кум
— Спокійно!
Малахій
— Мільйони дивляться з молінням на цю свою найвищу установу, на гору цю — преображения України, на нову Фавор, а ви ходите тут під плакатом і ламаєте першу найважнішу заповідь соціалізму — не кури!.. Ні, ще раз переконуюсь, що без моєї негайної реформи людини всі плакати — це тільки латки на старій одежі… Де мої проекти? Я зараз саморучно подам їх голові РНК. Він зрозуміє, бо він бачить і чує, як шкодять революції люди, люди і люди.
Кум
— Наприклад, ти в першу чергу, бо куме, куме, хто ж, як не ти прийшов до товаришів, которі спеціяльні люди, в революції напрактикувалися, а ти їм заважаєш?
Малахій
(жодної на це уваги)
— Негайно потрібна реформа, найнегайніше, кажу, бо бачите, що робиться з людиною, бачите? (Показав на бабу-прочанку, що закуняла на стільці і тихенько хропла.) Бачите? Чуєте? Тільки що ввійшла у свій раднарком — і вже заснула! Наочний приклад до негайності реформи — ось… Покличте сюди голову РНК! Тільки, будь ласка, мерщій. Це буде цікаве й повчающе видовище: найкращий син народу, голова РНК, розбудить у себе в комендатурі найтемніший елемент з того ж народу, в присутності реформатора з того ж таки народу… О друзі! Голову мерщій! До речі, й фотографа покличте!.. (Замріяно.) Увійде голова, торкнеться її… Між іншим, скажіть, щоб не забув він булаву взяти, бо до голови треба й булави… Увійде, торкнеться булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула?
Баба
(прочулася)
— Агапія Савчиха я! Підбилася, голубе, — йду в Єрусалим.
— Куди? — перепита голова.
— В Єрусалим або на Ахон-гору.
— Темна ж ваша путь, громадянко, й непрогресивна! — скаже голова.
— А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш і не знаєш, чи є туди путь, чи нема — і ніхто не зна. Казали на селі у нас люди, що буцімто совіцька власть у турків гроб Господній вторгувала і дорогу говільникам розгородила, та чи так же воно?..
— О люди, люди! — скаже голова і додасть вельми ввічливо: не до Єрусалиму тепер треба йти, а до нової мети.
— До якої ж, голубе?
— До якої? До вищезазначеної, великої, № 666006003, голубої мети… Тоді вернеться громадянка назад, на своє село, і, йдучи, проповідуватиме слово нове й благокрасне.
Агапія
— Ні, я в Єрусалим обрікалася. Хату спродала і все чисто спродала, щоб тільки доставитись туди або на Ахон-гору, намальовану бачила — сяйво і Божую Матір на хмароньках — та щоб ото вернулась я?
Малахій
(напівмрійно)
— Ой, вернися, громадянко, — скаже голова.
Агапія
— Ой, не вернуся.
Малахій
— Ой, вернися, — додам вже я.
Агапія
— Ой, ні!
Малахій
(гнівливо)
— Вернися!
Агапія
(теж з серцем)
— Ні!
Малахій
(з оприском)
— Раба ти!
Агапія
(зраділа)
— У лаврі манахи колись так взивали: раба божа Агапія.
Малахій
(одійшовши)
— Ой, раби ж!.. Як поночі в сливи, так вона в той соціалізм дивиться. Жаль, що не маю булави…
Кум
— Запитання!..
Малахій обернувся.
Тепер вже не до тебе, куме! (До комендантів.) Запитання! Руба!
Другий
— Будь ласка! Руба!
Кум
— Та невже ж раднаркоми не мають сили погнати кума додому, хоча б етапним шляхом?
Другий
(здвигнув плечима)
— Нема за що.
Кум
— Як, нема за що?.. Адже ж чоловік утік із дому, у жінки (у куми) удар за ударом в самісіньке серце, дочки в непритомії. (До Любуні.) Я вже думаю, хрещенице, чи не подохли там кури, бо хто ж за ними тепер нагляне, припустім — сьогодні, коли така спека і взагалі незручно в природі. (Втерся хусткою, до комендантів.) До того ж усі сусіди, увесь народ у містечку зворушився, ходить отак і сам себе питається: «Яка ж це власть, що під нею батьки тікають з дому?»
Другий
— Подайте на його в суд.
Кум
— На такі ваші бюрократичні слова дозвольте сказати, що я невдоволений з Радянської влади!
Другий
— Що ж поробиш…
Кум
— Спокійно!.. Незадоволений і маю на це юридичне право… А втім, я не про це прийшов сказати раднаркомам.
Другий
— А про що?
Кум
— Ось писане прохання. Просю, прочитайте зараз і вголос при йому, при мені й при хрещениці.
Другий комендант почав читати тихо. То перший підійшов і дочитав уголос:
— «…на підставі програми Комуністичної партії про дарове державне лікування, з одного боку, і на підставі немовби слабого на голову отця нашого й кума, з другого, я й хрещена донька моя колективно клопочемось у раднаркомів, аби одіслати отця й кума нашого до божевільного дому на пробу, і якщо хоч трошки розуму в йому вбавилось, то…»
Кум
— Про що далі пишеться, то довоєнний аблакат сказав, що раднаркоми не мають права одкинути не тільки моєї, а й хрещениці просьби.
Любуня
— Тільки це не насправжки.
Кум
(перебив)
— Спокійно!
Перший
(дочитав)
— Гаразд! Подумаєм…
Кум
— Подумайте!.. Тільки просю вас — недовго думайте.
Малахій
(до кума)
— Мене до божевільного дому? Мене? Та як ви смієте! Мене народ послав.
Кум
— Брешеш, куме! Всі сусіди, увесь народ мене сюди послав, щоб завернути тебе додому…
Малахій
— Більш як сто сіл, хуторів, містечок я пішки пройшов, йдучи до Харкова, столиці УеСеРеР, на ногах моїх ще й нині порох степових шляхів, із ста криниць та колодязів, спочивавши, пив я воду і з народом гомонів… Я делегат!
Кум
— Брешеш! Ти з дому втік!
Малахій
— Я всеукраїнський делегат, куме!
Кум
— Навпаки, хоч скоро вся Україна делегатами стане, ти ж і я — ніколи в світі! Отож ходім краще додому, кажу.
Малахій
(до комендантів)
— Вимагаю: вигоньте його — це раз! і негайно покличте сюди голову РНК і всіх наркомів — два. Я сам беруся, зараз отут на Агапії покажу вам, як треба робити негайну реформу людини. Ну?.. Чого ж ви стали?
Кум
— І я вимагаю! Не тільки я, хрещениця ось, кума там, а за сусід, за народ я вже говорив, як він ходить і вимага… Негайно пошліть його туди!
Малахій
(ображено, велично)
— Мене? Реформатора? (Підійшов до телефону.) Станція? Перекажіть там голові РНК і всім наркомам, хай попричеплюють значки до петельок і йдуть в комендатуру на раду — негайно. Чуєте?.. Порядок денний: доповідь реформатора Малахія про негайну реформу людини з наочним показом на Агапії — така даль голубая сьогодні, а вона стоїть та соняшник лускає… Не перебивайте! Хто там перебиває?
Перший
— Товаришу реформаторе! Прошу до порядку!
Тільки одвів Малахія, кум за телефон.
Кум
— Товариші раднаркоми! Не слухайте його! Не слухайте, кажу, бо хіба ж не бачите, що він несповна розуму став. Младенці в голові… Та не перебивайте ж!..
Перший
(одібрав телефона, подзвонив)
— Алло… Трапилась маленька трагікомедія… Це ті самі, що з Учорашнього прийшли… та ні, з містечка Вчорашнього… Ні, не п’яні… Трошки згодом все це виясниться…
Увійшов кур’єр.
Перший
(до Малахія)
— Зараз дзвонили сюди з РНК, просили, щоб ви прийшли до заступника голови.
Малахій
(зрадів)
— А що, куме!.. (Велично.) Подзвоніть і перекажіть йому — іду. Ні, краще пустіть мене до телефону, я сам подзвоню. Однині між мною й урядом жодного посередника. Годі!
Перший
— Він одійшов уже од телефону. Між іншим, просили, щоб ви прийшли негайно. Вас ждуть на дачі РНК.
Малахій
— Який восторг! Іду!.. Між іншим, збирайтесь і ви, Агапіє. Я появлю вас заступникові голови РНК як наочний довід до моїх проєктів…
Агапія
— Може, він скаже, чи є тепер дорога до Єрусалиму?
Перший
— Просили конфіденціяльно. Розумієте?
Малахій
— Ага! То тоді ви, Агапіє, зостаньтеся поки що тут… Я скоро вернуся… А куди ж іти? Куди?
Перший
(написавши пакета, дав його кур’єрові)
— Ось вас оцей товариш проводить… (До кур’єра.) Будь ласка, одведіть товариша реформатора на Сабурову дачу.
Малахій
— Дякую! (Пішов за кур’єром, показавши кумові дулю.)
Кум
— Куди ж ви його?
Перший
— Як ви просили — психіатрам на освідчення.
Агапія
(наблизилась до телефону, боязливо взяла трубку та нишком)
— Товариші! Просю ж я вас, як би мені до Єрусалиму доставитись.
