ТРЕТЯ ДІЯ
1
Закрякали, закружляли над Малахієм у саду в Сабуровці грайворони дзюбаті. Загомоніли, закричали кругом його хворі:
— Гей, чорні! Помовчіть!.. Тож не встиг ще Бог світ сотворити, як вони небо вкрили і поклювали першу золоту зорю, із сонця решето зробили… Темно мені й холодно!.. (Сумно кричав на грайворонів один і звертався до Малахія.) Реформуй сонце!
Малахій
(рухом голови й рук своїх показав)
— Реформую!
Другий
(весь час напружено до всього прислухаючись, таємниче шепотів)
— Тихо, благаю вас.
2
Підійшла санітарка Оля, а за нею застарений парубок — санітар.
Санітар
— Олю Манойловно!
Оля
— Я вже сказала…
— Олю!
— Одчепіться!
— Він же вас увів у неславу, а я зовсім другу любов маю на мислях… Прийдіть, а то я до вас прийду.
Оля
(одійшла)
— Я місцькомові скажу…
Перший хворий
(до Малахія)
— Це професор напустив навмисне їх у сад, щоб вони клювали мені голову… Ось глянь, як уже поклювали… (Став навколішки.) Вижени їх!
Малахій
(одним рухом)
— Вижену!
3
Підійшов третій. Він увесь час змітав щось біля себе.
Третій
— Позамітайте крихти! Дивіться — накришили…
4
Прибіг четвертий з жовтою квіткою.
Четвертий
— Бачили Олю! Вона сьогодні чарівна. Вона — прекрасна. У неї така ніжна й запашна полова залоза (понюхав квітку). Такої я ще не бачив, хоч і мав любов…
Перший
— Вони й залозу поклюють!
Третій
— Хай клюють, аби не топтали…
Другий
(трепетно)
— Тихо!.. Почують.
Четвертий
— Мав любов з дівчатами, жінками, бабами… Пригадую, де це було. Вперше у кухні, потім в коморці, на кладовищі, в церковній ограді — росяна трава і дзвони, ще й досі дзвони, білий фартушок, гострий молодик з правого боку…
Третій
— Це на крихтах, на хлібові!..
Четвертий
— Заждіть! Разом сто сім жінок за п’ятнадцять років, чотирнадцять тисяч, п’ятсот тридцять… тридцять…
Перший
— Поможіть їх розігнати! У-у-у…
Закричавши тужно, став бігати й підстрибувати. За ним побігли другі, кожен iз своїм рухом, вигуком або піснею.
5
Підійшов санітар. Четвертий до нього:
— Ви бачили Олю?
Санітар
— Он туди йди! Вона там… (Показав у другий од Олі бік.)
Четвертий
— У неї прекрасна й запашна, як троянда, полова залоза — я бачив…
Санітар
— Де ти… бачив?
— Я сидів отам в кущах… А вона підійшла…
— Ну?
— Рвала квіти…
— Ну?
— Нахилилась…
— Ну-ну?
— Я й побачив… На нозі, біля коліна… А вночі вона прийшла до мене і, якби не кішка…
— Яка кішка?
— Та, що й цієї ночі знов привела мені троє котят… Скажіть, яке має право та кішка нявкати всім, що котята од мене…
— Ну, вже поблудив… Отуди йди, до всіх…
Четвертий
(одійшовши)
— Що прокинусь уночі, а вона вже з котятами і нявкає, нявкає всім: няв-няв-няв…
6
Підійшла Оля, щоб заспокоїти четвертого. Санітар заступив їй дорогу:
— Інтелігентик оцей каже, що ви приходили до його вночі.
Оля
— Щодня йому гіршає.
— А може, цьому й правда?
— Що?.. Боже мій! Трохиме Йвановичу!
— Я не винний, бо ще й не такий на вас поговір може вийти.
— Поговір?
— Знаю я про все, Олю, — як і де гулялося вам, і як морозивом Кирюшика годувала, та як постіль квіточками посипала, сорочечку білую скидала…
Оля
(хитнулась)
— Неправда!
— Неправда? Та я про любов про вашу все чисто знаю і навіть можу сказати, якого числа уночі ви прив’язали Кирюху до себе косою і такечки спали…
— Як же це… ви дознались! Боже мій! Хто вам про це сказав?
— Хто, питаєте?
— Скажіть!..
— А гарнесенька ви зараз. Цей сором вам дуже личить, їй-богу. Очата, як дві небесні планети, і так далі…
Оля
(самими губами)
— Хто?
— Про морозиво пташка розповіла, бо на дереві сиділа і все чисто бачила, про постіль та квіти нетля-метелик, ну а про косу — муха-ха-ха. Ну, ну… Я шуткую, бо що таке му-ха? Дурна комаха-ха-ха…
— Що ж тепер мені робити?..
— Не що інше, як плюнути на Кирюшика, бо все одно з другою вже крутить любов.
— На любов свою хіба можна плюнути?
— Як не плюнете — піде поговір…
— Трохиме Йвановичу! Невже ж ви хочете мене перед усім світом на поглум виставити, щоб згоріло в мені серце. Що я вам зробила?
— Нічого. Проте я хочу, щоб ви зробили мені любов, бо я вже знемігся без неї… Чуєте?.. Пора вже подумати й про мене.
Оля
(заломила руки)
— Скажіть, як ви дозналися?
— Про що?
— Ну… про морозиво, постіль, квіти?..
— Я ж уже сказав: пташка, метелик, муха…
— Трохиме Йвановичу! Скажіть!
— А попросіть!
— Трохиме Йвановичу…
— Попроси!
— Ну, милий! Скажіть!
Санітар її за руки притяг до себе.
Оля
— Пустіть!
— Ну-ну… Не норовися!
— Не давіть мені руки!
7
Тяжко зігнувшись та міцно стиснувши руки, наблизивсь п’ятий хворий:
— Поможіть!
Санітар
(до Олі)
— Оцьому ввижається, немов носить він на плечах величезного удава, що хвіст його волочиться десь по той бік світу… А любов моя без взаємності ще гірщ за того удава, бо давить не руки, а серце… Отак! Отак!
Оля
(скрикнула)
— Не мучте!
П’ятий
— Не можу! Знемігся! Зараз впустю. Зараз буде катастрофа. Поможіть!
Санітар
— Він сказав… Кирюха.
Оля
— Він!..
П’ятий
(до Малахія)
— Не можу задавити… Це ж удав — всесвітнє зло. І тільки я впустю його — він задавить увесь світ… Поможіть!
Малахій
(рухом руки)
— Поможу!
Оля
— Невже він?
Санітар
— Ще не вірите?.. У вас тут (показав на спину) родинка. Так? (Показав на груди.) А ліва трошки більша за праву… Так? А ви любите, щоб усе (зашепотів про щось в ухо).
Оля
— А він не казав вам, що тепер у мене тут… од його дитина?
Санітар
— Дурниця! Подвійний аборт: Кирюху із серця, дитину із черева — от і вся проблема.
Оля
— А про свою хворобу не казав?
Санітар
— Про яку хворобу?.. Та ви щуткуете, Олю Манойловно!
Оля
— Хочете пересвідчитись?
Санітар
— Ну-ну… Це він на зло мені, за ті гроші… От же паскудник, га! А ви чого зразу про це не сказали… Хіба так можна гратися!.. (Пішов.)
Оля упала і тяжко заплакала.
П’ятий
— Зараз буде катастрофа! Пускаю! Поможіть!
Малахій
(непомітно стеживши за санітаром та Олею, заходив, захвилювавсь, як ще ніколи)
— Негайно… Негайно потрібна реформа людини!.. Зараз, кажу, або вже ніколи! Разом з цим пересвідчуюсь, що ніхто, опріч мене, такої реформи не зробить… Так. От тільки не знаю, з чого почати… Вихор думок, голубих, зелених, жовтих, червоних… Як їх багато! Ціла метелиця! А найбільш голубих, і вони, по-моєму, найкращі та найпридатніші будуть на мою реформу. Треба ловити їх… Ось одна! Ось друга! Ось третя. Немов метелики, а дивіться, що з них виходить!
У хворій його уяві з явилися, розквітнули дивовижні проекти, реформи, цілі картини. Спочатку з голубих коливань і метеликів збіглися, закрутилися якісь голубі кола з жовтогарячими центрами, забринів спів «Милость мира» Дехтярьова, перемішаний з Інтернаціоналом, брязкотом кадила та з трелями жайворонків, по тому вималювалось таке: десь у голубій РНК голубі наркоми сидять і слухають його доповідь про негайну реформу людини. Плещуть в долоні, схвалюють і вітають його, він далі показує наркомам наочно, як треба реформувати людей. По черзі до нього підходять: дідок у дармовисі, колишній воєнний в галіфе, дама, Агапія, санітар, божевільні. Він накриває кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потім робить магічний рух рукою, і тоді з-під голубого покривала виходить оновлена людина, страшенно ввічлива, надзвичайно добра, ангелоподібна. Далі ці люди, багато людей і він на чолі їх, з червоними маками та з жовтими нагідками йдуть у голубу даль. По дорозі бачать — стоїть гора Фавор, Оля несе яблука святити, люди співають їй «осанна», тільки якось по-новому. По тому в голубому мареві маячить якийсь новий Єрусалим, далі голубі долини, голубі гори, знов долини, голубі дощі, зливи і нарешті голубе ніщо.
8
Очувся Малахій. Олі вже не було. Навколо ходили й кружляли хворі.
Малахій
— Ага… На підставі вищепобаченого (взяв пучку землі, поплював, розтер і помазав собі лоба) помазаюся народним наркомом. (Гучно.) Сповнилось! Слухайте всі, всі, всі!.. В ім’я голубої революції я помазавсь народним наркомом…
Другий
— Тихо! Я бачив, у траві верблюжі вуха ростуть.
Малахій
— Хай ростуть!
— Вони ж слухають.
— Прекрасно!
— І переказують!
— Кому?
— Всім…
Малахій
(звів голову)
— Прекрасно! Гей, верблюжі вуха! Перекажіть всім, всім мій перший декрет.
Хворі
(поміж себе)
— Всім, всім, всім.
Малахій
— З ласки великої матері нашої революції я помазався народним наркомом. Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинного стану я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста семи криниць; нарком без портфеля; зовнішні ознаки та клейноди мої: червона лента через ліве плече, ціпочок і сурма, для українців бриль і на великі свята корона з соняшника в руці. Народний нарком Малахій. Ні, не так… Народний Малахій, в дужках — нарком. Скорочено — Нармах… Ні, Нармахнар.
Хворі
— Народний нарком. Нармахнар появився.
Хтось
(став навколіна)
— Виведи нас звідси!
Хтось
(захвилювався)
— Він самозванець, не вірте!
Третій
— Коли ти велике начальство, — прикажи, щоб хліба святого не кришили. Хай крихти позбирають. Отож од таких і голод. Думка була весілля справляти, коли гульк — і молода, і мати весільна на баштані посохли… А замість кавунів дитячі голови посходили. Що крику, що плачу, кажуть…
Малахій
— Прикажу! Виведу! Всі-бо ваші просьби, заяви у серце кладу. До речі — мій другий декрет… Всім, всім, всім… Негайно скасувати всі портфелі й теки. Коли ж урядовці спитають, куди їм складати заяви та скарги, відповідь дайте: однині всі скарги народні, заяви і просьби носіте: 1) в голові; 2) в передсердечних сумках — ніже ні в портфелях, ні в теках. Народний Малахій, нарком. Скорочено — Нармахнар. Харків. Вілла Сабурова.
Хворі
— Виведи нас, Нармахнаре!
Малахій
— Виведу й поведу! Поведу туди, де зоріє небо й голубіє земля, де за обрієм співають на золотих сідалках голубі будимирі соціалістичні півні…
Хворі
— Нас не пустять!
— Не вірте йому!
— Сторожа не пустить.
— Небесні два сторожі й квочка не пустять.
Малахій
— Я вам скажу таке слово, що пустять, — пароль такий, що й мур розваля… Підходьте по пароль!
Хворі
— По пароль!
— По пароль!
— По пароль!
Малахій
(кожному тихо)
— Голубі мрії…
Хворі
(повторивши той пароль, кинулись до муру)
— Так виводь нас! Веди!
Малахій
— Лізьте!
Хтось з хворих
— А як піймають?
Малахій
— Не впіймають!.. На сторожі коло вас сам нарком народний. Лізьте, кажу!
Подерлися, перелізли хворі через мур. Малахій переждав останнього, тоді поплював на руки:
— В ім’я соціальної матері нашої революції (поліз і собі).
9
Оля
(прибігла)
— Стійте! Куди ви?
Малахій
(з муру)
— Не закудикуйте! Хіба ще й досі не зрозуміли? Обійти треба кожну хату, межу і завод, щоб кожному преподати голубії мрії…
— І вам не сором перелазити через мур! Злізьте!
— Народний нарком має право перелазити через всі тини на Україні, через всі мури й паркани. Це моя прерогатива.
— Прошу й благаю вас — злізьте.
Малахій
— Гм… Вона просить (зліз з муру). Коли хто-небудь з бідних і покривджених попросить, щоб народний нарком повісився, він мусить і це негайно зробити… Бачте, Олю, народний нарком уважив вашу просьбу, тепер уважте ви мою. Пустіть мене туди.
— Куди?
— Туди, до всіх, а перш — до гегемонів.
— Побудьте ще трошки у нас, відпочиньте, а тоді й підете собі…
— Олю! Невже ви маєте мене за божевільного?
— Ну, от ще… Та ніхто, ніхто не має вас за божевільного.
Малахій
(проникливо)
— Олю! У вас очі такі чисті й прозорі, що навіть тінь легенької неправди я бачу на дні їх і читаю — авжеж, божевільний.
— Та ні! То вам так здається.
— Щоб знали ви, Олю, — я не божевільний. Вийшла, як це трапляється, малюсінька помилка. Угадайте, яка?
— Не знаю… Скажіть!
— Малюлюнічка. Провожатий помилився — де б вести мене на віллу РНК, а він на Сабурову віллу одвів. От і все. А Оля повинна помилку цю залагодити, пустивши мене…
— Ні-ні! Я не можу! Попросіть професора. Він розумний і добрий, він вас огляне… І взагалі вас скоро випустять. Я чула, вас тільки на освідчення прислали… Та хіба вам погано тут? Дивіться — зелено як, квіти, повітря яке!..
— Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина і земля у просторах блакитних, як лебідь біла на тихих ставах, музично і вільно попливла…
Десь за садом загув лунко заводський гудок. Малахій так і скинувсь:
— Чуєте?.. Туди, туди, — до гегемонів!.. І божевільним справді буду, коли спізнюсь і не поведу їх за собою…
Оля
— Ой Боже! Гудок у заводі — дванадцять годин. Зараз на сніданок… А де ж другі… Де вони?
Малахій
— Вони вже пішли.
Оля
— Справді? Пішли снідати?
Малахій
— Так. На голубе снідання пішли.
Оля
— Так ходімо ж і ми. Мерщій! (Пішла.)
Малахій пішов був за нею. Скоро вернувся — сам. Взявся лізти знов на мур. Завагався:
— Ні… Вона мене просила.
10
Оля
(повернулась)
— Наркоме!
Малахій
— Не бійтесь! Я ж відступивсь і здавсь на вашу просьбу. Проте я маю вас переконати, Олю. Я мушу першій вам преподати голубії мрії, тим паче, що в очах у вас вони ще не зів’яли, бринять, а як коли, так їх там ціла повінь. Я з вас почну…
— А я покличу санітара.
— Олю, я навколіна стану, ось… До ніг вклонюсь, молитиму, пустіть…
— У вас температура, наркоме. Вам треба лягти.
— Навпаки, мені треба встати. Олю, хвилинку… Ви тільки зважте, що дадуть мої проекти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете завжди голубі мрії. Не пустите ж мене — доведеться, чорний очіпок надівши, однести їх на гробки.
— Гукають.
— А пустите — він вернеться.
— Хто?
— Кирюшик.
— Не вернеться.
— Згідно з проєктами моїми — вернеться. Невкоснительно. Уночі зимою…
— Гм… А чом не весною?
— Зимою. Ви, Олю, засвітивши каганець самотності, прястимете нитку жіночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисці дитя хлип-хлип, — мати Оля горювальниця пісню співатиме, оту саму, як її… (заспівав): «Ой спи, дитя, без сповиття. Поки мати з поля прийде та принесе три квітоньки: одна буде дрімливая, друга буде сонливая, а третя — щасливая…» (Нахилився до Олі.) У Олі сльози?..
Оля
(крізь сльози)
— Ну, а далі що?
Малахій
— Зимою вночі. Метелиця буде по всіх степах, по всіх світах: гу-гу-у. Коні в степу тупу, тупу, — то з походу революційного їхатиме він…
— Хто?
— Згідно з проєктами — Кирюшик.
— Так?
— Невкоснительно. У віконця стане, тихенько постукотить: «Одчини, дружино Олю, товаришу вірний…» (До Олі.) Оля?
Оля
(тихо)
— Одчине…
Малахій
— Засніжений, заметений у порога стане: — «Драстуй», — скаже. Тоді Оля у відповідь (заспівав з відомої солдатської пісні, одмінивши трохи слова). «Драстуй, драстуй, милий мій, пожалуй у хату…» Тоді скаже милий: «Олю, оновлений після реформи людини, спокутавши гріхи свої перед тобою в походах і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене…» Оля скаже…
Оля
(замріяно)
— Прощаю! Прощаю!
Малахій
— Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски…. Отак. (Посадив Олю на пні.) То на неї любо гляне, то на милеє дитя, то к серцю пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі… Оля плаче?
Оля
— Ні… це я так, дурненька. (Замріяно.) Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий!
Малахій
— Це все відбудеться згідно з моїми проєктами… Я маю поспішати, Олю. Я йду.
Оля
(замріяно)
— Ідіть! Ідіть!
Малахій
(виліз на мур, сів)
— Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєї негайної реформи…
Близько почувся санітарів голос: «Олю Манойловно!»
Оля
— Кличуть!.. Тікайте!
Малахій
— Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято оновлення нашого українського роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по старому ж на Спаса. Подробиці: бой конфеті, серпантин і тощо у моїх декретах… (Скочив — і за мур, потупотів десь.)
11
Санітар
(прибіг)
— Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі. (Подивився кругом.) Та де ж він?
Оля
(заступила те місце, де переліз Малахій)
— Не знаю.
Санітар
(підозріло)
— Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і хто гуляє з хворими в кущах, а тоді — не знаю… (Оля мовчала.) Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він… (Оля мовчала.) Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може, повтікали?
Оля
(очутилась)
— Хворі? Вони он…
— Де?
— Пішли снідати, і Стаканчик.
— Нічого подібного, там їх нема.
— Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли…
Санітар побіг. Десь близько почулися тривожні голоси: «Хтось випустив хворих! Хворі втекли!» Оля перелізла через мур.
12
Біля канцелярії стояли, ждали кум і Любуня. Хвилювалися.
Любуня
— Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому… Боже! Що вже находилися, що напросилися, а що наговорилися… Невже, хрещений?
Кум
— Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь… Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю…
— Ой!
— Та ні… До мого серця.
Любуня приклала руку до кумового серця.
— Як?
— Ой же б’ється!
— Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я. (По паузі.) Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибогина гребля, шу-шу — очерет… Кум сидить — і я сидю, кум вудить — і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м… Куме, комар! А кум: га-га? Ляп себе по лобі…
Любуня
— У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.
13
Вийшов санітар:
— Це ви прийшли по хворого Стаканчика?
Кум
— Не тільки ми, а й дочка його ось…
Санітар
— Його у нас вже нема.
— Як так, нема?
— Він утік.
Кум остовпів. Любуню спазми взяли:
— Ой…ой…ой…
Кум
— Не кричи, бо я вже нічого не чую. (До санітара.) Скажіть, ви мене вдарили?
Санітар
— Я?.. нічого подібного.
Кум
— А чого ж мені в голові загуло?
Любуня
(знов узяло її на спазми)
— Утік…
Кум
— Не кажи!
— Утік…
— Не кажи цього слова!
Любуня
(заплакала)
— Уті-і-к…
Кум
(до санітара)
— Запитання!
— Будь ласка.
— Коли утік?
— П’ятнадцять хвилин тому… Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонили до міліції, зараз його вловлять…
— Спасибі, — тепер уже не вловлять.
— Ви так думаєте?
— Не вловлять. Як судився за півня з сусідою, то три роки, аж поки не висудив…
— До чого ж тут півень?
— А до того, молодий чоловіче, що характер у кума така. Раз уже почав тікати — до смерті тікатиме. Розумієте?
— Нічого не розумію.
— Як не розумієте! Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як я подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що він утік і може чорзна-що наробити… Бюрократи ви всі після цього!.. А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче… І взагалі лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймової гармати в самісіньке моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням… Ідіть, бо не можу на вас дивитися!
Санітар
— А я кажу — міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов).
Кум
— Сяду тепер та посумую… Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив і доносивсь — до музолів… (По паузі.) А посумувавши, скажу: шабаш! Додому, Любонько, і навіть негайно!
Любуня
— Без папоньки?
— Не тільки без папоньки, — без кума.
— Хрещений!..
— Додому!
— Хрещений!..
— Шабаш!
— Хрещений! Як же ми без папоньки на очі появимось?
— Прийдем уночі.
— Мамонька ж прокленуть мене… А вам до церкви як, на базар? Скрізь питатимуть, чом без кума вернувся?
— Не піду я до церкви… А втім, чого я хвилююсь, коли я постановив: прийти, захворіти і вмерти…
— Не можна без папоньки.
— Можна — не можна, годі, кажу!
— З ким же тепер рибу ловитимете?
— Сам!
— А не можна, не можна без папоньки… Хто в дамок сяде з вами, хто про політику?
— Сам!
— А з ким «Сади мої зелененькі» заспіваєте?.. А як же на Різдво, на Великдень?..
— Сам! Сам заспіваю, сам занедужаю, сам і помру! Сам!
— Хрещений! Згадайте, як на ваші йменини ви папоньку додому вели та й заблудились на своїй же вулиці, й якби не Полкан наш, то б і не знайшли воріт…
— Не згадуй, бо хіба я кажу, що кум поганий чоловік? Кажу я так? Кажу?
— Ні.
— Музолі у серці од любові й досади. Хто ми, кум і я? Хто? Хлопчики-пійонерчики, що наввипередки побігли, чи до гробу вже підходимо?.. (По паузі.) Він буде по наркомосах усяких бігати, до Вецека скакатиме, а я буду останніх поросят продавати, щоб його завертати додому?.. Годі! Додому!
— Я не поїду, хрещений.
— Що?
— Я сама шукатиму. Знайду, приведу — щастя, не знайду…
— Загинеш!
— Не знайду — загину… Сама собі смерть заподію.
— А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та вже хвора лежить і навіть помирає… од тифу?
— Мамонька, як благословляли мене в дорогу, да руки мені цілували, сльозами поливали, просили, молили, кляли, щоб я без папоньки не верталась.
— А як твої сестри Віруня й Надюня і собі лежать, на малярію заслабли, ніхто води не подасть і нікому компреса на нещасний лоб накласти?
— Не можу! Тоді ще, як у церкву заскочила та молилась, тоді ще відчула, що доля нас розлучить.
— А як там без тебе всі квіти на вікнах посохли і в палісаднику посохли?
— Сон мені щоночі, хрещений: одна я немов, один на степу плету вінок з васильків та нагідок, а вони сухі немов, сухі — як ото мертвому в голови кладуть… Доля віщує, її не обійдеш, хрещений.
— І курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далі робити, де води шукати.
— Хрещений!..
— І після цього не йдеш?
— Ні!
— Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонькина характер… Дак знай же, знай, що й я не абищо і маю характер, твердішую втричі за кумову й твою. Прощавай! (Обійшов. Посварився.) Одумайся! Загинеш! (Любуня мовчала. Кум насунув капелюха.) Загинеш, кажу!
