П’ЯТА ДІЯ
1
Турбувалась мадам Aполінара, щоб, бува, не накрила її установу міліція, а найбільше вночі побивалась:
— Гляди, Агапіє, часом наскочить міліція, кажи: це мої онуки Оленька і Любонька, допіру приїхали… говіти абощо.
Агапія
(на все годилася)
— А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали…
— Виклопочу!
— Чи скоро ж?..
— Зажди!
— Коли ж місяць жду… (Шепотіла.) Ні грошей, ні Єрусалиму.
І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались тривожні свистки.
2
Вискочив з якогось чуланчика знервований гість.
Гість
— Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу квартиру, щоб подалі — далі од Радянської влади… (Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застебнути підтяжки.)
Аполінара
(йому вслід заломила руки)
— Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелегальні!
3
Із того ж чуланчика вийшла Любуня:
— Нудно… Хай грають.
Аполінара
— Не треба, Миронько! Чуєш — свистки?
Любуня
— Втечу!
Аполінара
(до музики)
— Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно…
Любуня
(підійшла до Агапії)
— А що, як папонька вдома?
Агапія
— То Бог святий один знає…
Любуня
— Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику.) Голосніше!
4
Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями й Матильда.
— Ось… Прийшли.
Перша
— Котики, ви не пожалієте.
Гість
— «Нє жалєю, нє заву, нє плачу, всьо пройдьот, как з бєлих яблонь дим…»
Друга
— Браво!
Гість
— «Ув’яданья золотом охвачений…»
Мадам Аполінара
(до дівчат)
— Прийшли, мої дітуні… А Оля ж де?
Матильда
— Вина! А тоді про Олю…
Друга
(до гостя)
— Можна грушу?
Гість
— Будь ласка… «Я не буду больше молодим…» Чого душенька ваша хоче, те й беріть!..
Дівчата
— Ой, який добренький!
Гість
(злякався своєї доброти)
— Тільки з умовою.
Дівчата
— З якою?
— На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!..
Дівчата
— Шоколади! Вина! Пундиків!
Гість
— Якої саме шоколади? Якого вина?
Дівчата
— Червоного солодкого! Ні, білого!
Гість
— Та якого ж, кажіть?
Друга дівчина
— Цукерок! Рахат-лукуму!
Гість
— Що більш вам до смаку?
Друга
— Цукерки!
Гість
— Сто грам? Двісті грам? Триста грам? Півхвилини, минуло.
Перша
— Так скоро?
Гість
— «Жізнь моя, іль ти приснілась мнє…»
Перша
— Я ж шоколади хотіла.
Гість
— «Точно я вєсєннєй гулкой ранью проскакал на розовом конє…» Ні, годі (сів на стіл).
Друга
— Постривайте ж! Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки… Ха-ха-ха. Уявляю! Півхвилинки…
Аполінара
— Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхвилиноньки…
Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати дівчат.
Агапія
(до Любуні)
— От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?..
— Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню.
— Я й забула, що ти десь із степів… Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі…
— Болить, бабуню, серце, подобно я умру…
— А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла з Єрусалиму і на третій день померла…
Дівчата
(схопились з-за столу)
— Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна?
Аполінара
— Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо!
Музика заграв фокстрота. Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок.
Любуня
— Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?
Агапія
— Немов заснула: лице таке ясне та біле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали і кипарисовий хрестик… Дай, Боже, тобі, доню, мені й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Любуня пішла в чуланчик. Агапія доказувала своє.) Хіба прошення написати? Товариші, отак і отак Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повірите, товариші, аж сниться вже. Іду, немов пливу в повітрі повз море тепле, і стежечка в червоних квітах, а десь за морем сяйво до неба, як ото зоря улітку бува… А знаєте, товариші, як не вдасться до Єрусалиму, так я вже… (Закуняла.)
5
Оля привела Малахія. Ще з порога гукнула:
— І я з гостем, та ще з яким!..
Дівчата й гості привітали Олю оплесками, вигуками «ура». Музика вдарив туш.
Малахій
(ставши на сходах)
— Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився.) Вітаємо наших вірноподаних!..
Аполінара
(до Олі)
— Це, здається, Мирин, Любчин…
Оля
— Батько.
Аполінара
— Навіщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навіщо драма!
Оля
— Де вона?
Аполінара
— Ша! Їй голова заболіла. Спить.
Оля
(заглянула в кабінетик)
— Миро, ти спиш?.. Спить! (Підійшла до Малахія.) Що дорожче, наркоме, батько чи сон?
Малахій
— Сон, якщо він по роботі.
Оля
(криво всміхнулась)
— Ну да ж, по роботі. Вибачте, я піду передягнуся, а то змокла. (До всіх.) Дощ надворі.
6
З розгону ввійшов іще гість.
— Здорово, контрреволюціє!
Аполінара
(зраділа і разом занепокоїлась)
— Боже мій! Дівоньки! Дивіться, хто прийшов…
Дівчата
(до нового гостя)
— А-а! О-о!.. Наше «ніколи» прийшло.
Гість
(подивився на годинника)
— Ого! П’ятнадцять за першу. Поїзд о другій. Ще треба телеграму вдарити… Так! Пляшку пива мені, дві пляшки вина і цукерок дівчаткам — мерщій!
Аполінара
— Може б, повечеряли б, милий…
Гість
— Ніколи! Ніколи! Де Мира?
Дівчата
— Миро! Миро! До тебе «ніколи» прийшов.
Аполінара
(ще гірш занепокоїлась)
— Ша! Піяно, дівоньки… (До гостя благально.) Може б, ви сьогодні другу собі подруженьку вибрали.
Гість
— Ніколи, контрреволюціє! Я на п’ять хвилин.
Аполінара
— Вона хвора.
— На що саме?
— Їй толова болить.
— Дурниці!
Аполінара
— Милий, драма буде…
Гість
— Ніколи!.. Миро! Можна? (Пішов у чуланчик.)
Малахій
(до Аполінари)
— Хто він такий?
Аполінара
— Знакомий наш… Що веселий, а добрий…
Малахій
— До кого пішов?
Аполінара
— Я й сама не знаю… Бачте, я харчую їх, себто — приходять їсти, тут і спочивають, а котора, то й з гостем… Хіба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту… Може, горілоньки з дощу або пива?
Малахій
— Я вам забороняю продавати любов у коробках!
— Яку любов?
— У коробках, кажу! Хіба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов клозетиків. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, задудів.) Всім, всім, всім декрет! Однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев’яних, тим паче у фанерних коробках любов… Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, вдак: дз-з-з… Нармахнар. (Подумав.) Перший.
7
Убігла Любуня. За нею гість.
Гість
— Куди ти? Мені ж ніколи, Мирко!
Любуня
— Папонькин голос! Пустіть!.. Папонька милий мій, любий, дорогий, золотий!.. (Поцілувала йому руки.) Насилу, насилу я вас знайшла.
8
Ускочила Оля, набігли дівчата, підійшли, хитаючись, гості.
Оля
— Це я тобі його знайшла.
Агапія
— А мені приснилось: ангол у сопілку золотую грає… Коли гульк — аж це Любонькин батенько.
Дівчата
— Справді, батько?
— Миро! Це твій батько?
Малахій
— Я не батько. Я народний Малахій. Та невже ж не читали першого декрету? Зрікся родинного стану…
Гість подивився на годинника, махнув рукою й побіг.
Любуня
— Папонька любий! Ви не дивіться, що я така, що я в таких нарядах…
Малахій
— Зрікся родинного стану, кажу.
— Простіть мене, папонько! Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копійку заробляла…
Агапія
— Простіть її за блуд, і Бог вам ще не такі гріхи відпустить…
Оля не спускала з Малахія очей.
Любуня
— Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, і до вокзалу… У мене є гроші, аж п’ятдесят три рублі. Квитки я куплю з плацкартами, ситра в дорогу, помаранчів. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мій, а вже сивенький…
Малахій
(одійшовши)
— Кажу, нема папоньки!.. І кума нема! Є народний Малахій нарком! Нармахнар! Перший!
Любуня
— Що ж мені тепер?
Оля
(до Малахія)
— Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна!
Малахій
— Запалюйте огнища універсального кохання на вулицях ваших городів, грійте потомлених: в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам’ятники…
Любуня
— Як же мені тепер?
Оля
— Попросимо, щоб він іще одну голубу брехеньку розказав, і знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночі. Ха-ха-ха. Скільки їх, милих, вже зо мною спало, що ж як доведеться приймати та гріти з походу, то ще задавлять… Музико! Колечко!
Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дівчата й гості підхопили Олю:
— Браво! Браво!
— Колечко!
— Оля колечко співа.
Оля
(в супроводі музики заспівала)
Потеряла я колечко,
потеряла я любов,
через етоє колечко
буду плакать день і ночь.
Міл уєхал, меня бросіл,
ще й малютку на руках,
як згляну я на малютку,
так сльозами і заллюсь —
через тебя, моя малютка,
пойду в море утоплюсь.
Малахій
(зійшов на східці)
— Алло, алло!.. Перекажіть радіом всім, всім, всім на Україні сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам, і ярам, і зорям на небі.
Оля
Довго русою косою
Трепетала по волнє,
Правой рученькой махала:
Прощай, миленький, прощай!
Малахій
(самотньо)
— Перекажіть, що народний Малахій вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує…
Його оточили дівчата і гості. Сміялися. Танцювали. І от в цей момент крикнула Агапія:
— Любина завісилась!
Аполінара
— Завісилась!
Дівчата
(заглянули в чуланчик)
— Завісилась!
— Завісилась!.. Мирка!.. Їй-богу!
Знялась тривога. Гості, дівчата кинулись врозтіч, східцями в двері.
Агапія
(до Малахія)
— Ваша донечка завісилась!
Малахій
— Не тривожтесь, вірноподанко, вона не завісилась, а потонула в морі… Більш точно — в голубому морі…
9
Оля
(вийшла з чуланчика)
— Зняла… Вона вже мертва… (До Малахія.) Чуєте! Це ж ви її довели… до смерті!
Малахій
— Он краще ловіть молодика, бо він мочиться у море.
Оля
— Він остаточно збожеволів… Куди ж тепер, після голубих мрій? (Сама собі одповіла переконливо.) Чого ж іще думаєш!.. Туди!.. Назад. На службу! (Пов’язалась хусткою й пішла, твердо ступаючи.)
10
Ускочила Аполінара з невеличкою скринькою, в яку запихала намисто, золоті обручки, шматок шовку тощо.
Аполінара
— Я вже яка, але ж не така, як оцей… (Плюнула на Малахія й побігла.)
Малахій
— І плювали, і били його по ланитах. То він, узявши сурму золотую, подув у ню… (вийняв дудку) і заграв всесвітньої голубої симфонії (заграв на дудку). Я — всесвітній пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю…
Агапія засвітила свічечку. Малахій грав. Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, не вважаючи на те, що дудка гугнявила і лунала диким дисонансом.
Завіса
