ДІЯ СЬОМА
1
Тепер уяви собі мою зустріч з Лукою після походу. Ніч. Ревком. Знов у Пероцьких. Лука чергує. Я йду до нього. Рух радості. Піднесення. Воістину патетична зустріч.
Лука. Здрастуй, брате!
Я (ніби в передсмертному екстазі). Брате, здрастуй!
Лука. Ти де подівся? Після бою. Бачили в степу самотнього. Ішов кудись пополудні.
Я. За обрій.
Лука. Весь вечір тебе шукав. Потім подумав: прийде! Десь, мабуть, гасить старі зорі, засвічує нові, червоні. Га?.. Ну, з перемогою! Кажуть, ти йшов героєм! Жодній кулі не кланявсь! А мені, брате, не повезло: Гамар нав’язав арешти й обшуки. Поповозився тут. Дуже радий, що ти прийшов.
Я. Я прийшов, щоб ти мене заарештував.
Лука. Тебе?
Я. Мене.
Лука. А тебе за віщо?
Я. За зраду.
Лука. ?
Я. Пам’ятаєш перше повстання? Вітер, місяць? Тоді до рук Судьби попався корнет Пероцький. Судьба не знав, що то начальник штабу ворогів, хоча інстинктом чув і брався його вже до стінки прибити. Та нагодився я. Гамар послав. По дорозі, отут на сходах, вона зустріла, — ну, звісно, брови, очі голубі: спасіть Пероцького!.. І я спас. Де ж пак! Моя мрія, що до неї я сливе два роки мчав, із мрій коня зробивши, дороги у вітрів і зір питавсь, хоч до її дверей сім метрів було од мого порога, сама назустріч мені вийшла і просила спасти того, кого я мав за супротивника. Як же тут було не проявити благородного чуття, романтичної, відданої любові, та ще од кого? Од мене, що, одірвавшись маси, десь загубившись на горищі, між небом і землею, думав високо (у павутинні мрій), що його покликання — бути за зведеника між небом і землею, між натовпом та ідеалом, між націєї та її майбутнім, — звичайний тип химерного мрійника! Результат тобі відомий: наскок, руїна, кров і смерть товаришів — мертва пауза у творчому змаганні революції, і автор цієї паузи — я, Луко!.. Я хотів сказати про це ще під час наскоку, отут, у ревкомі, та збагнув, що цим би я вас затримав, і пригнітив, і збентежив. Та й куль тоді було у вас обмаль, щоб витрачатись на мене. Після бою я весь день блукав степом, за сонцем ішов, щоб і собі зайти за обрій. Всю ніч ходив. Була перша в людини розмова у степу із самим собою про зраду і про смерть. І висновок: самому вбити себе — це ще не кара. А карою буде те, що дасть мені суспільство, Луко, всі ви, клас. Піду я до них. І от я прийшов.
Лука. Так… Якби ти сказав про це позавчора, під час наскоку, та ще й так довго розповідав би, то… так, це добре, що ти тоді не сказав, — затримав би, і пригнітив, і збентежив. Тоді б це видалось зрадою, та ще й якою. А сьогодні, коли ми виявили цілу контрорганізацію, шовіністичну, чоловік з триста, на чолі — вона, і зв’язок з околичними хуторами, то наскок цей трапився б і поза тим, чи спас би ти Пероцького, чи ні. Знайшли б другого, Непероцького!
Я. Від того мій злочин не меншає в моїх очах. Це зрада, Луко! Зрада!
Лука. Добре, що вже трапилось, бо що?.. Бо неминуща була, бо ж результат вона отих горищних мрій. І добре, що ти зійшов на землю і думаєш про клас. І добре, що не пішов за обрій, бо це не вихід. І добре, що ти прийшов.
Я. Після зради.
Лука. І це добре. Поклади її собі на знак, за попередження надалі, бо гей ще скільки жде нас спокус, хитань і зрад у далеких походах, через усі світи, до далекої мети.
Я. Це значить, що я піду між вами, згорілий і чорний, і за мною бігтиме довіку, через усі світи, тінь цієї зради.
Лука. Психологія! Інтелігентські муки!
Я. Ні, Луко. Пощада іноді — найсуворіша кара.
Лука. Ну, спіткнувся раз — устань мерщій! Не рви душі й амуніції. Будь солдатом революції з простим серцем!
Я (по паузі). Скажи. Коли судитимуть?
Лука. Кого?
Я. Її.
Лука (по паузі). Сьогодні має бути виконано вирок. Ось. (Читає). «Організатора й керівника контрреволюційної організації «Золота Булава» Ступай Марину розстріляти. Про виконання доповісти ревтрибуналові».
Я. Де вона тепер?
Лука. Та тут… У підвалі.
Я. Ключ у тебе?
Лука. Навіщо тобі? Нема!
Я. Луко! Мені треба з нею поговорити. Мені треба просто поговорити з нею. Була розмова людини в степу із самим собою. Результат — я вернувся, прийшов до тебе. Але треба, неодмінно треба, щоб відбулась ще розмова людини в підвалі зі своєю вчорашньою мрією, розмова до певної міри і з собою, щоби вернувсь я назавжди і пішов за вами і з вами твердим, непомильним кроком, щоб не рвав душі й амуніції, щоб був, як ти кажеш, солдатом революції з простим серцем.
Лука. Ну що ж… Поговори. (Пише і простягає мені перепустку). Ключ у караульного. Принесеш мені!
2
І нарешті, мій друже, фінал. Я йду до підвалу. Під дверима стоїть караульний. Я показую папірця од Луки. Він оддає мені ключа і йде. Якусь хвилю я стою і прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути і чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля — лунко. Але її не чути. Спить?.. Десь миготить думка — постукати. Та чи не зайва тепер оця ввічливість? Адже я тепер у цілком одмінній ролі. У мене ключ і од дверей, і од життя. Я одмикаю замок і чомусь намагаюсь робити це якомога тихше, та ключ ніби перевертає світ, і він гримить… гримить… Входжу. Свічечка. Вона:
— Ви?
Я. Я.
Вона. Ви, не спитавшись, увійшли, — це привілей старців, закоханих і, здається, катів. Я ждала на нього, і ось прийшли ви. Але я ждала й вас. Не вгаваючи. Тільки не з цього боку і не з оцих дверей. Я ждала вас отам, край віконця. Край голубого вікна вічності. Виглядала, чи не мчите раптом верхи, на білому коні… І нарешті ви примчали… По мене.
Я. Я прийшов.
Вона. Спасибі. Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей, оцих прекрасних ворітець у мою країну, країну вічного кохання. Але, як бачите, провина не моя: двері були замкнені, а ключі не в мене. Ну, що ж… Увійдіть до країни. Бо я й тут ось (жест навколо), на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Увійдіть.
Я стою. Заклякнув. Я думаю: «Грає вона, вдає чи говорить щиро?»
Вона. Чого ж ви спинились біля порога? Чого мовчите? Не хочете? Не можете? Адже ж я ждала вас. Я довго ждала вас, поете. (Підходить до мене і, ніби взявши мене за руку, справді веде мене за собою). Увійдіть же до саду мого кохання. Дивіться — він цвіте. Для вас. Ви гадаєте, це звичайні приступці? Ні, це мармурові сходи! Правда, чудові? При світлі голубого місяця вони ще кращі. На них я теж вас ждала. Знаєте скільки? Віками! Ви не дивуйтесь, — кожен з нас живе у віках, бо ми перш за все — ідеї. Адже ви вірите у Петрарку і вічну любов!
Я. І в Платона. Ідея — це душа. Душа — це ідея. Так?
Вона. Так. І вона живе у віках.
Я. Скажіть, ви й тоді, у віках, були душею контрреволюційних організацій?
Вона. Я довго-довго ждала вас. Не знаю, чи воно мені в снах наснилося, чи було насправді, — я ждала вас і виглядала ще тоді, коли народ наш, ще вільний, мчав добою козацтва, пам’ятаєте? Над Жовтими Водами літала, з Криму дожидалася…
Я. Я й помчав до вас, у добу козацтва, чумаком ходив, я мчав і гнав на диких конях-мріях по всіх степах, поки не побачив, що мчу в минуле і верхи на паличці.
Вона. І вчора вас ждала з народом біля Софійського собору, та не діждалася. Ви за Китай-город воювали, кажуть. Прийдіть же хоч тепер у сад мого кохання. Увійдіть! Гляньте, як цвіте. Він весь до ваших послуг (жест на краплі і патьоки) — фонтан і водяний годинник разом.
Я. Знаю.
Вона. Тут вічність вибиває такт — музика життя і смерті.
Я. Чув і бачив. Тут, кажуть, жив недавно робітник і жінка. Був на війні. Жінка ждала. Рахувала ці краплі довше од вас. Мільйон їх впало. Чоловік приповз із війни безногий…
Вона. Отут квітник надій моїх. Бачите, він уже геть осипавсь, як мак. А ось ложе. (Жест на ліжко). Ложе вічного кохання.
Я. Тут було їхнє ложе.
Вона. Присядьте, ви, певне, втомились, милий. (Вона ніби садовить мене. Дивиться мені в очі, мені, уявному. Вона цієї миті прекрасна). Я бачу по очах, що втомились. Ви дивитесь на нього (показує на мене), на двійника свого. Що, стереже? Хай зачекає зі зброєю. На те в нього, мабуть, і зброя, га? А хочете, я вам заграю? (Вона сідає до стіни, як до роялю, і грає. Я ніколи не бачив, як вона грає. Вона ще прекрасніша в оцих своїх музичних рухах. У неї зворушливо дитячі лікті! Я сідаю: справді, я втомивсь. Вона схиляється, никне головою на руки, ніби на рояль. Потім звертається до мене уявного. В очах у неї стоять сльози). Спитайте, милий, у двійника, ну навіщо він засадив мене у цей темний підвал? Навіщо вигнав свою мрію з її високої світлиці і замкнув? Одведіть мене туди! Я хочу знову там жити! (Вона, сяючи коханням і жагою, проходить повз мене, ніби її справді веде мій двійник. Вона йде сходами вгору).
Я. Стійте! (Випередивши, заступаю їй шлях на верхній сходинці).
Вона. Не бійтесь! Я не втечу. Та й хіба я можу втекти од вас? Од вас!
Я. Але піти туди я не дозволю.
Вона. Чому?
Я. Бачите: був собі у підвалі безногий робітник, а нагорі поет жив, і недалеко його — мрія. Для мрії все життя було — музика, для робітника — водяний годинник, та поет жив на горищі, слухав музику своєї мрії і не чув водяного годинника. Потім мрія почала грати на острогах і шаблях, а поет і далі гадав, що це музика. Потім почулося: чики-чики, мрія напустила офіцерчиків, понесли безногого і вбили, а поет і далі думав, що це музика. Бо він жив минулим. Тепер я хочу жити днем прийдешнім. Благословляю день майбутній і пересідаю на коня!
Вона. На якого?
Я. На якого? На світанку нового дня революція напуває коней. У революції їх багато.
Вона (уявляючи). Революція напуває коней. На світанку. Напуває, звичайно, з української криниці. Ви пересідаєте. Тоді я стаю дівчина з відрами. (Її осяває нова ідея). За хатою криниця буде й жито. Я вийду з хати — безсонна од бажання дівка — з відрами по воду і напою вашого коня. Хай з вікна виглядає стара баба в чорному — розлука чи смерть! Нехай ваш двійник стоїть і стереже, — ходімо в жито! А яке жито! Дивіться! Воно пахне! (Вона, немов справді жито, розгортає руками і йде сходами до дверей своєї квартири. Веде мене уявного). А в житі волошки голубіють, стелеться біленька березка. Бачили? Милий! До світанку бої, по світанні — смерть, по житі — розлука…
Я. Це все — зі старих пісень, перелицьованих на сантимент.
Вона. Це крик душі, це тіла рев!.. Присипаю, присипаю кохання своє голодне, присипаю і вдень і вночі… а воно кричить, реве моє кохання. Цить, моє кохання, ось тобі дудочка вкраїнська — грай! (Вона притулилась до підвіконня на сходах, наче до колиски, і співає).
А-а, люлечки
Шовкові вірвечки,
Золотії бильця,
Срібні колокільця,
Мальована колисочка,
Засни, моя дитиночка!
Боже! Як я хочу перед смертю сина! Я вигодувала б його не молоком «расєйськой культури», як годували всі — цією сумішшю Візантії з Василієм Блаженним…
Я. А сумішшю Бісмарка й Мотрони?
Вона. А що ж, по-вашому, молоком диктатури, в якій більше крові, ніж молока?
Я. Яке родиться з молодої і нової крові.
Вона. І по яку чи не прийшли й ви, щоб узяти в мене? Га?
Я. Хіба що для досліждення і вивчення нацбактерій.
Вона (по паузі). Яка нудьга! Замість дороги кохання — ніч і дорога до смерті. Справді страсті Христові. Я вже ледве несу в руках свічку життя. А хто ж скаже моїй неньці, що жде мене в темній хаті, як я в церковці була, на страстях стояла, як додому свічечку несла (вона йде сходами вгору, ніби й справді несучи свічку), а вітер, — о-о! — вітер (затуляє од мене долонею свічку) дмухнув — отак: пху! — і загасив свічку мого життя, а свою ідею. Темно стало. (Вона доходить майже до моїх дверей).
Я (заступаю їй дорогу. Рішуче. Кажу просто й суворо). Отут колись жила модистка. Вона теж була самотня і справді на страстях стояла. Теж молилась: милий, дорогий. Кому? Та хто обізветься. Щоб тільки спас її. Не знаєте, хто з нас загасив свічку її життя?
Вона (кричить). Ну що ж! Стріляйте?.. (І раптом насмішливо). Ой, простіть, це я шуткую.
Я. Я не шуткую.
Вона. Ви не шуткуєте. Скажіть, хто ви тепер? Якої нації? Де ваша нація?
Я. Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених, там і буде моя нація.
Вона. Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях в історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія!
Я. Ви чудово граєте в цій трагедії роль нації, але ви не нація. Ви лише частка її, що вечірніми тінями заходить на захід. Ви граєте, але Україна сьогодні не сцена, а плацдарм…
Вона. Що ж вона? Московський бівуак!..
Я. Плацдарм великого змагу ідей…
Вона. Тюрма, в якій ви — кат національної ідеї…
Я. В якій моїм катом була національна ідея.
Вона. А я вірю в неї…
Я. В інтернаціональну…
Вона. …як у Бога!
Я. …як в соціальну аксіому!
Вона. Вона моя душа!
Я. Моя свідомість!
Я стріляю. Дзвенить у вухах. Вона сповзає по сходах униз. Мертва.
Тоді я іду на горище. Вікно — як огняний прапор. Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах Патетичної симфонії, що згодом переходить на кларнети, флейти, скрипки.
