Прихопивши ковзани і мішечок, я вискочив на подвір’я і побіг у сарай. В сараї за стріхою на горищі у відірванім рукаві з німецької шинелі, в тавоті, з трьома запасними ріжками у мене лежав захований шмайсер. Я витягнув його, поклав у мішечок, а в рукав позапихав ковзани… Все… Тепер можна йти в Голованівськ…
Ми вийшли в степ. Попереду з каністрою у мішку темніла мати, а я із своїм мішечком мовчечки трюхикав ззаду. Темний степ відразу ж дихнув чимось чужим і ворожим, якоюсь темною, причаєною настороженістю. Скіфські могили, не ті, що близько, ті не такі страшні,— а ті далекі-далекі, що чорно горбилися над степом удалині і ніби збігалися одна до одної, щоб поговорити, а поговоривши, розбігалися знову, щоб стати на своє місце і знову дивитися на нас із матір’ю, мовляв, хто ми й куди йдемо? — ті могили були страшніші. Від них мені робилося холодно, і в тіло заходили зашпори.
Я оглянувся — села не було. Був би у селі гас, то світилося бодай би одне вікно, а так село провалилося, наче під чорний лід. Були б ще у ньому собаки, хоч голос який подали — і то було б веселіше,— у селі не стало собак: одних повибивали фашисти, інші порозбігалися, а ті, що лишилися, гавкати уночі боялись…
Місяць ще не зійшов, і нам тихо присвічували зорі. Шляхом ми не пішли — мати не схотіла, бо на шляху ще хтось може перепинити та забрати каністру, та на шляху й грузько, і з нього не витягнеш ноги. Ми йшли степом, і хоча в степу не так мулко, та реп’яхи чіплялися за ноги, за плечі, лізли в очі і в рот, в мене навіть за пазухою і у вухах торохкотіло якесь торішнє бур’янове насіння… Будяки стояли вищі за мене, і їхні сухі кошлаті голови навпроти зір дивилися відчужено і зверхньо. А один будяк з головою, як у соняшника, видно, будяк-цар, зненацька з’явився із темноти, що я відплигнув убік і схопився за шмайсер. Але нічого — будяк як стояв, так і дивився своїм сухим непорушним видом кудись поперед себе у темінь і когось, не мене, терпляче очікував. Я здогадався, кого стеріг цей нерухомий будяк-цар: він вичікував своїх ворогів.
Видно, будяки воювали вночі. І тепер, коли він виводив у степ своє будякове військо — якраз ми з матір’ю і йшли… Будяк з досади легенько кашлянув. Чи він, чи мати, бо я прошепотів:
— Я тут, мамо, тут…
— Іди і не відставай. Ти хоч що-небудь бачиш?
— Бачу, бачу…
— А я не бачу нічого…
— То зійдемо на шлях і підемо шляхом…
— Скоро місяць зійде,— і мати пошурхала чунями поміж будяками далі…
Я зробив крок і на щось наступив живе! Нога моя з переляку підстрибнула вище голови, мішечок із шмайсером впав у бур’ян, і я,— ні живий ні мертвий,— аж наче зсохся. А воно, те живе, спросоння зойкнуло, і крізь будяки кинулося в ніч: зашаруділо, захекало, аж доки не втихло в глухій низькій темноті під будяками. Ще хрямкнуло сухою бадилиною і сторожко залягло якраз там, де з-за могили сходив місяць…
На кого ж я наступив? Заєць? Не заєць. Він би почув мене ще здалеку. Заєць спить чутко. Вовк? І не вовк. Вовк відкусив би ногу. Птиця? Птиця би полетіла… Тоді хто?.. Я нагнувся за мішечком, полапав, чи на місці шмайсер. На місці, є, під коржем з буряком лежить… ох, і бурячком і коржиком на олійці пахне…
Ми йшли далі. Мати, видно, нагрілася, бо від неї, як від печі, дихало жаром.
— Мамо, дай вже я понесу, мамо…
Та мати ніби мене не чула і, нахилившись вперед, перекидаючи з плеча на плече мішок, ішла мовчки…
Раптом від шляху чи на самому шляху, блиснув постріл, і, благаючи в когось милосердя, тонко заскавучав вовк…
Степом наче пересмикнуло: з-під моїх ніг важко злетіли якісь патлаті темні птиці і низько прошуміли за могилу. Навколо все зашелестіло, злякано ожило і з писком, дзявкотінням, лопотінням кинулося врозтіч… Я ніколи й не думав, що в цьому глухому, безгомінному нічному степу може жити стільки всякої всячини!
Мати зупинилася: на шляху щось вовтузилося, хтось когось наче бив, душив, і той, кого душили, душитися не хотів, борюкався, схлипував і голосом того діда, в якого вкрали коня, харчав:
— А ти думав як? Оце тобі на за те, оце тобі на і за те…
Мати звернула в степ і пішла швидше. Я витяг з мішечка автомат і зняв запобіжник. Та не минули ми й сотні будяків, як мати зупинилася знову: тепер ліворуч від нас принишкло говорило щось із могили. Та цього разу, вже моїм голосом, говорило так:
— Не бійтеся…
Мати почекала мене і, озираючись на шлях і на могилу, важко побігла…
Ми бігли довго. В червонястій від місяця будяковій темноті з-під наших ніг вже нічого не спурхувало і не злітало: все живе, на крилах і на ногах, було від нас далеко, лише було чути, як в того, що десь сіло або залягло, здалеку б’ється сполохане серце…
А серце в мене гупало — дай боже!.. Я дивувався своїй мамі: в чунях і валянках, у куфайці, в сірій цупкій з шинелі хустці, з двад-цятилітровою каністрою за плечима, вона пробігла одну могилу, на якій сидів місяць, пробігла другу могилу, на якій сидів місяць, минула третю могилу, на якій сидів місяць, і аж біля четвертої, на якій теж сидів місяць, стала. Скинула каністру на степ і зняла хустку: з її чорних кіс і хустки парував сивий туманчик. Я поставив запобіжник на місце, заховав, щоб не бачила, автомат у мішечок і підійшов до неї.
— Бач, стріляють,— сказала мати.— Не настрілялися…
— Мамо, дай тепер я понесу,— і завдав каністру на плечі.
— На, підмости на плече хустку, буде м’якше…
— Не треба, мамо… Я ж буду плечі міняти… Куди йти, прямо? Мати пішла попереду. На могилах сиділо по червоному, як кров,
місяцю, і ми йшли від них близько, що на кожному можна добре було роздивитися, як брат брата підняв на вила…
Піт пощипував очі, земля стала твердіша, мої дерев’яні черевики били по ній, як по залізу, і чути їх, мабуть, було далеко, аж в самому Голованівську. Будяків не стало, замість них засріблилася шовкова якась трава,— ковила, чи що? — я став зашпорхуватися об камінці, і знизу запахло розмерзлою водою. Де ж ліс, думав я, і ніби в просіяну на густому ситі кукурудзяну муку, вдивлявся в місячну далину. Я відчув що ноги мої, без мене, пригальмовують — степ опускався вдалину, і тут на очі стали потрапляти гармати. Самі лиш гармати, і більш нічого. І вигляд вони мали такий нещасний, що далі нікуди. Наче їх хто жував. Жував на передніх зубах, а потім перетирав на кутніх. З відірваними, зігнутими в дугу стволами, вони дивилися удалину, де чорними німими купами громадилися танки… Оце дали німцям джосу, подумав я. Так от звідкіля воно гриміло, що аж у нас вдома, у погребі, де ми усі переховувалися, обсипалися стіни!..
Мати взяла у мене каністру і пішла праворуч, обминаючи цю долину.
Нога за ногою, ми знову йшли степом, вже і місяць підбився насеред неба, став меншим і побілів, почав нижчати, котитися до землі, як попереду пас із-під землі, наче із того світу, заспівав одинокий півень. Заспівав і замовк. Мовчав-мовчав, ніхто з коре-шів йому не відповідав, і він подав голос удруге, цього разу дужче й тривожніше, та знову — те саме… Тоді півень задеренчав з усіх своїх останніх одиноких сил, болісно і розпачливо, та десь на середині свого голосу замовк. Видно, зірвався.
— Ось і Голованівськ,— сказала мати і поставила каністру.— Отут і пересидимо до ранку, поки стане світати.
— Мамо, а ліс? Що, лісу немає чи, може, його увесь вивезли фашисти?
— Ліс ми обійшли. Ліс з того боку,— мати показала головою кудись ліворуч від місяця і стала рвати бур’ян…
Я лежав на бур’яні, головою на мішечку, на автоматі, а поруч мостила собі гніздо мати. Я приплющив очі і не знав, сплю чи ні, чи це мені сниться, чи, може, так воно в і насправді: по чистому голубому льоду на ковзанах від мене тікає лисеня, оглядається, сміється і голосом моєї сестри каже:
— І я з тобою пішов у ліс, і я з тобою пішов у Голованівськ…
А під горою, на вишнях, худі і голі, сидять Блоха і Пуп, і жовтими конячими зубами обгризають з гілок вишневий глей. Над ними з воронячими дзьобами, крильми летять і каркають танки. Одна така танка-ворона каркнула так, що я відкрив очі. Відкрив і не міг доторопати: де я?
Над головою, обійняте темно-вишневою млою, тремтіло зорями небо, і з краю землі біло світив скісний місяць.
— Мамо! — перше, що вимовив я.
— Га? — Мати підвела з гнізда голову.— Ти заснув чи ти і не спав?
— І спав і не спав, та наче спав…
— Тоді ще трохи поспи… Скоро будем вставати…
Я придивився: навпроти місяця мати читала якусь книжку. Книжка була затріпана і стара, і мати читала її вже на середині. Я перехилився до матері й спитав:
— Що ти читаєш?
— Як що? Книжку.
— Яку?
— На, подивися.
Я подивився. Подивився — і нічого не розібрав. Книжка була написана по-нашому, а по-нашому я читати не вмів. При німцях у нашому селі стояли румуни, і школа була румунська. Я ходив до неї рік і вже навчився, слабенько, але навчився читати по-румунському, що наш учитель-піп, батюшка, приказував:
— Уна, доу, уна, доу — мо-лод-ці!
Я поглинав на книжку, написану рідною мовою, і знову ліг…
Я знав, що мати моя писати не вміє, а читати — читає. А навчилася вона ось як.
Материн батько, а мій дід Андрій, якого я ніколи не бачив, бо коли я народився, дід вже помер,— оженився на маминій мамі, а моїй бабуні, коли їй було шістнадцять літ. Дідові було п’ятдесят. Від першої померлої жінки в нього вже було четверо хлопців, і всі вони від нової дідової жінки були старші. В моєї бабуні з дідом народилося іще п’ятеро — чотири дочки і син: Фрося, Ганя, Зіна, Настя і Тимоша. Моя мати Зіна народилася першого вересня (коли діти ідуть до школи!) тисяча дев’ятсот четвертого року. В шість років пішла до школи: та не вчитися, а підмітати і мити підлогу. І ось там, у школі, на перервах, тихенько питаючи в учнів, що і до чого, навчилася читати. А писати так і не навчилася, бо на уроки правопису її не пускали.
Вона читала навскоси, по діагоналі: мить — і сторінка прочитана. А після прочитання книжки запитай її, що на якій сторінці написано — розкаже точно. Розкаже і, посміхаючись, ще додасть і від себе… А через рік маму віддали служити до попа. За харчі і за сезонне літнє платтячко вона няньчила у попа дитину. Дім у попа, розповідала мати, стояв посеред села на горбку біля церкви під липами. У дворі було два колодязі — один чистий, з якого пили, а один покинутий, вода у нім чомусь загнилася,— садок, комора і стайня. І ось чому я, казала мати, спротивила попів на все життя і чому ви всі у мене повиростали нехрещені. Одного разу, на паску, коли батюшка вже зробив обхід і прийшов додому обідати, у його двір заїхала підвода, друга й третя… На підводах горою, накриті ряднами, виднілися крашанки і паски. Ті крашанки і паски служки корзинами позносили в комору. А за ворітьми, з вулиці, йшли і йшли старці і каліки, просили в батюшки милостиню. Батюшка виходив до них, благословляв з-за воріт хрестом і знову благословляв… Минув тиждень. Крашанки в коморі засмерділися, і їх викинули в гнилий колодязь. Паски почерствіли, порозсихалися, і їх з половою замішали свиням. От з тих пір мама як незлюбила попів, так не любить і по сей день… Якось через мамине село з відпустки їхав морський офіцер з жінкою і малою дитиною. Піп і віддав маму їм. Поїхала з ними у Севастополь. Там мамі було добре. І жінка того офіцера, молоденька ще баришня, та й він сам мами не кривдили. Була і вдягнена, і узута, і нагодована. А робота яка? Виведе дівчинку на вулицю, де шарманщик грає, походить з нею, погуляє та й усе… Усе, та не все,— коли прийшла революція. У Севастополі — переполох. Одним словом, офіцер з жінкою і дитинкою сіли на пароплав і десь виїхали, а мати лишилася на вулиці. Куди йти? Що робити? Підібрали маму шарманщик з жінкою, завели в свій підвал. Пожила в них щось, мабуть, з тиждень, помагала їм по хаті, а треба ж додому! Шарманщик питає: звідки? Мати каже звідки. Шарманщик каже: додому тобі треба йти так і так, на ось тобі хлібину. Пішла. Благополучно перейшла Сиваш, іде далі. Степ і степ. Ні води, ані тої уже хлібини. Що робити? Коли бачить — якесь село. Розпитала, де тут можна найнятися. Люди кажуть: он там і там, у того і в того. Найнялася. Поробила-поробила, підхарчувалася. Іде до другого села. Найнялася там, робить. І так від села до села, а минуло уже два, коли не три, роки. Вийшла на Каховку. Найнялася в Каховці, пороблю, думає, ще трохи тут, а там — через Дніпро і вдома. А час тоді був такий: всі або когось бояться, або ж не бояться зовсім. І всі кругом стріляють. Одного разу стоїть мати під акацією біля господаревої з білого черепаш-нику у мальвах хати, коли бачить: вулицею верхи на конях їдуть якісь вершники — розтягнулися, не видно їм кінця-краю. Їдуть у два ряди, один за одним, і повитягували шиї. Коли придивилася, то побачила, що вони наче щось читають. У кожного, хто попереду, до спини, до шинелі приколотий акацієвими пазуриками, біліє якийсь папір, і на тому папері великими червоними літерами написано: ТА-ТО. В іншого на спині написано: МА-МА. В третього: ЗЕМ-ЛЯ. В четвертого: РЕ-ВО-ЛЮЦІ-Я. І так без кінця. А біля них, також на коні і з шаблею, крутився ще один такий самий, як і вони, та, видно, вчитель, бо, привстаючи на стременах, раз по раз вигукував:
— Слухать мене! Читай по складах за мною: ем і а, що буде?
— Ма! — хором відказували кавалеристи.
— А ще раз: ем і а, що буде?
— Ма!..
— А як разом?
— Мама! — на все село видихали здивовані вусаті учні, аж собаки в будах пришкулювали вуха.
Ну, подумала мати, читаки!.. Коли десь посередині їхнього того строю моя дівчина-мати побачила, як на сухому, як і сам, коні сидить чорний, як циган, носатий кавалерист, довше за всіх витягує шию, посмикує настовбурченими вусами, ворушить потрісканими губами і собі з усіма: ма-ма!.. Кашкет збився на вухо, шабля, як палиця, лежить впоперек сідла, під очима чорні ями — ото і був наш тато…
