Галя йшла за хрестами, озиралася і шукала мене очима.
— Галю,— покликав я Галю, і в голові зашуміло, я ще хотів їй щось сказати, та губи мої ніби хто заклеїв вишневим глеєм…
Я підійшов до неї, і вона між кущами сірого повію, з сірим мішечком для трави під рукою, дивилася на мене жалібно і тихо.
— Галю,— сказав я,— ти мене любиш?..
Наїдені на кульбабах між хрестами, гундосили джмелі, синіми першими ріденькими квіточками з могил дивився барвінок, стежкою під ногами чимчикували з роботи і на роботу мурахи.
— Люблю,— сказала Галя.
— Дуже?
— Дуже. Я коли взнала, що ти топився, то мало не вмерла…
— І я тебе люблю дуже.
— Поклянись,— сказала Галя.
— Клянусь,— сказав я.— І ти поклянись.
— Клянусь…
— До могили?
— До могили.
— І я клянусь, що любитиму тебе до могили. Ти заміж за мене вийдеш?
— Вийду.
— Закінчиться ось війна, і вийдеш?
— Вийду…
— Давай поцілуємось.
— Давай,— сказала Галя.— Тільки як?
— Як як? Губами. Ти мене, а я тебе.
Галя заплющила очі і завмерла. Я нахилив голову і поцілував Галю в губи.
— Тепер скажи, Галю: якщо я тебе зраджу, то щоб мене бог побив і покарав.
— Якщо я тебе зраджу, то щоб мене бог побив і покарав,— сказала Галя.
— І я, не дай бог, якщо тебе зраджу, то щоб і мене бог побив і покарав.
Я одягнув Галі на шию намисто, і ми, вже як жених і наречена, стали рвати поросяті траву…
В стайні, биндою з Галиного парашута, я перев’язав Мухачу око, і він став схожий на німецького офіцера.
Офіцер, в сумирному колі трьох корів,— вся наша колгоспна череда,— жував у яслах кукурудзяні переїди і докірливо дивився на мене, мовляв, куди ти мене завів і як мені далі жити?
Тут нагодився голова колгоспу, дядько Дузь — він же і голова, і комірник, і при Мухачеві конюх, і сказав:
— А чо ти, Микитко, не в школі?
— А нас розпустили на канікули,— відповів я.
— Зібрали на один день і вже розпустили?
— Переписали, хто як зветься, і сказали: приходьте восени.
— Тоді так: бери коня, лише спутай, бо втече, я бачу, що він з таких, бери корів і жени на вигін, нехай трохи провітряться. З них, правда, і так нема толку ніякого, та все ж…
Я свиснув Блосі і Пупу, ми спутали Мухача і з коровами вигнали на вигін. Мухач пасся від них окремо і те й робив, що задирав голову та п’янко вдивлявся в степ…
Ми сіли робити на руках наколки. Голок, щоб наколювати, у нас не було, та в Пупа був товстенький шприц і пляшечка німецьких якихось синіх ліків.
— Наколюй першому мені,— сказав Пуп.
— А що ти хочеш?
— Серце.
— Так я ж тобі вже одне серце наколов!
— То маленьке. Тепер коли більше і з стрілою. А під ним — Михаїл і Галя.
— Яка Галя? — зиркнув я на Пупа.
— Тобі не все одно? Галя та й усе.
— Серце, стрілу і Михаїла я тобі виколю, а Галю колоти не буду. Нащо тобі Галя? Обійдешся і без Галі.
— Так це ж не тобі,— впирався Пуп.— То тобі Галі не треба, а мені, може, треба!
— А замість Галі на “г” — ти г… не хочеш? — не витримав я.— Не хочеш?
Пуп аж підскочив. Заховав пляшечку і шприца в кишеню і сказав:
— Ти думаєш, якщо в тебе ковзани і шмайсер і… і…— і побіг завертати корів.
Що Пуп хотів сказати мені отим своїм “і… і…”, я не знаю, бо в мене, крім ковзанів і шмайсера, до сьогоднішнього дня, справді, не було нічого, та від сьогоднішнього дня в мене вже були не лише ковзани і шмайсер, а й Галя. Галя. Моя наречена…
Блоха ліг на спину і сказав:
— Ти, Лис Микитко, як собі думаєш: скільки одна людина за один раз може випити молока?
— Скільки? А скільки влізе.
— Ні, ти мені скажи,— скільки? Кружку, дві, три, чотири, п’ять?..
— П’ять? Сумніваюсь.
— А я не сумніваюсь,— сказав Блоха.
— Якби то на мене, то я випив би відро. Аби лише дали…
— Гей, ви! — кричав від степу Пуп.— Ідіть сюди, щось покажу!
— Що? — звів голову Блоха.
— Ідіть та й побачите! Щось інтересне!
Те, що показав Пуп, справді було цікаве: в ямі, скраю від степу, де був фашистський аеродром, під хрящуватим почорнілим снігом, одна на одній лежали метрові авіабомби. Зверху на них ще валялося кілька розбитих ящиків шмайсерських патронів.
— А що, спробуємо? — розгорявся Пуп.— Нащо вони тут будуть лежати, кому вони потрібні? Ще, може, хто возом буде їхати та впаде? Давай, Вітько, дуй за жаром, а ми тим часом наносимо бур’яну та відженемо корів подалі.
— Ні,— сказав Блосі,— я не побіжу, бо потім мене мати не пустить…
— Тоді побіжу я,— сказав Пуп і побіг.
Ми відігнали корів подалі, наносили повну яму бур’яну, Пуп приніс в гільзі жару, ми його роздмухали, запалили бур’ян і залягли за горбком.
Спочатку з ями йшов димок бадьоренький, підсвічений полум’ям, він клубочився височенько, та згодом наша затія вже ледве курілася і стала наче загасати.
— Біжи глянь, подивися, а якщо треба — роздмухай,— сказав я Пупу.
— Хитрий який! Біжи сам,— сказав мені Пуп.
— Так це ж твій жар, ти його приніс, ось і біжи до нього роздмухуй!
— Я не хочу. Нехай побіжить Блоха.
— І я не хочу. Ще як уб’є, що тоді мені моя мати скаже?
— Тоді пішли всі утрьох,— сказав я.— Була не була, не будемо ж ми тут гибіти до самого вечора і дивитися, як воно куриться?.. Воно…
Більше я не сказав нічого. Я побачив, як там, де була яма, земля повільно стала вивищуватися, підніматися круглим горбом, і наші корови і Мухач з ними раптом стали котитися по землі, як перекотиполе…
Вибуху я не чув. Я лише відчув, як мої вуха щось почало впихати всередину, в голову і носом пішла кров…
Село лишилося без останніх шибок. Дві корови зламали ноги, а роги поламали всі три. З Мухача вибуховою хвилею пообдирало всі, які на ньому були реп’яхи, і Мухач став як новенький.
Дядько Дузь сказав матері:
— В усьому винен я: це я його навпроторив вигнати корів провітритися…
Я став готуватися до весілля. В садку під старою грушею я почав копати для нас з Галею землянку і чекав кінця війни, як ніхто не чекав у світі: в день перемоги моя майбутня молода жінка мала стати зі мною під шлюб.
Землянку б я викопав і перекрив ще до літа, та не було коли: то сіяли буряки, то шарували їх, то восени їх копали, а взимку чистили на току кукурудзу, а тут ще й школа, словом, не було коли глянути і вгору…
За цей рік Галя підросла, витягнувся і я, тепер ми з нею ходили парою, і моя сестра, слідкуючи за нами з-за вугла, дрочилася:
Жених і невіста Із одного тіста!..
