Лисиця виглянула з нори, помружила малинові від сонця очі, розсунула мордочкою звіробій, подумала, помріяла, жовтенько залягла. Лисиця не бачила, що я її бачу з копиці сіна.
Над лисячою норою від краю поля довгов’язий “дикун” крав колгоспну картоплю. Лисиця тихенько свиснула. Але на цей раз свиснула не вона, а довгов’язий “дикун” свиснув своєму корешу, аби той біг швидше. Кореш біг старим деснянським річищем, і дві його сині спортивні сумки з білими літерами “Києву — 1500” читалися далеко, прочитала їх, видно, і лисиця, бо знову гулькнула у нору.
Лисиця жила в старому деснянському березі під старою дикою грушкою, і кращого місця для неї не було: від лівого ока на горбі темніє ліс із пахучим селом Соколівка, від правого ока тече правдива Десна. Перед норою внизу лежить моє озерце з чаїними гніздами в рогозі, за озерцем сидить моя копичка, де я виглядаю по шию в сіні, а далі, скільки біліє чаїне крило, туманіють деснянські луги, з мишами і жуками, жабами та вужами.
“Дикуни” похекали з картоплею до Десни, до палатки, і лисиця знову виглянула з нори: когось вона гладила у норі, бо вуса її тремтіли.
Я вивільнив з-під боку залежану руку і вже хотів було закуняти, як сонна моя копиця затрусилася і щось під нею бабахнуло: запахло чимось таким, що мені і навіть лисиці не стало чим дихати. Лисиця обхопила лапами звіробій і стала в нього внюхуватись, щоб не вчадіти… Я перегнувся з копиці і побачив, як об мою копичку чухається такий собі дикий кабанчик завбільшки з наш човен “Прогрес”. Боки йому роздуло, мабуть, від пізньої вечері на картоплищі, і от прикурнув на ніч під моєю копичкою, переїд від картоплі на ранок дав себе знати, і кабан сам себе розбудив. Чухався він, як і належить чухатись мерові тутешніх лугів з корінцями медових трав, полів з картоплями, лісів з дубняками і прочая, і прочая.
З того берега в Десну упало дві берези — проплив сірий з черевцем теплоходик з Києва, вперся в Десну, і Десна, вириваючись з-під нього, так ударила хвилями в свій низький берег, що берези не встигнули навіть ойкнути.
Кабан понурив рило в луг і став наслухати: до падіння беріз він звик, падали в Десну вони часто, і вони, і осокори, звик до човнів, впізнавав їх по голосу, який “Прогрес”, чи “Казанка”, а по суботах і неділях відходив з Десни подалі в луги — так гриміло, що аж боліло кабанові у вухах від Алли Пугачової і тих човнів,— звик до всього. Кабан, видно, почув мене. Він оглянувсь на луги — ніде нікого, лише далеко вдалині в сизо-малиновому тумані з машини злазили косарі, Десна ще порожня, сонна, двоє “дикунів” на березі чистять картоплю, хай собі чистять,— каже про себе кабан,— я їх не боюсь, я сам — дик, лисицею пахне з-під грушки старого берега, нехай собі пахне, що я, лисиці ніколи не чув?!
Кабан задер рило на копицю, але я вже заслонив обличчя віхтем сіна й дивився на нього крізь сіно. Над копицею продеркотів кукурудзник, над кукурудзником в пірчастих хмарах розминулися два реактивні — кабан звик і до літаків, слава богу, не один рік на світі живе… Трактори і машини, літаки і човни — всі вони були його сусідами по життю, кабан їх не боявся, швидше, вони боялись його. Але — що ж таке? — наче нікого нема і наче хтось є?.. Раптом кабанові на рило, на самісінький п’ятачок, сіла синя бабка, сіла, засміялася синіми крильцями, ще й ніжку встромила кабанові у ніздрю, бо там було ніжці тепло.
Кабан скосив очі на свій п’ятачок, на бабку, і його щетина піднялась, як намагнічена, кожна щетинка застриміла окремо: сів би йому на рило літак чи трактор, то було б ще нічого, ті хоча б то спиталися, а це ж сіло без спросу, бринливе і синє, ще й лапу у ніздрю запхало, добирається лапою до серця — пропало серце!.. І тут, рятуючи богом дане єдине життя, мер лугів і лісів, боліт і полів і прочая дав такого горака і знову бабахнув так, що копиця моя задиміла! Позривалися з гнізд і закричали не своїми голосами чайки, а в пахучому селі Соколівка заплакала чиясь маленька дитина…
Кабан нісся лугом, з нього вистрілювала неперетравлена за ніч картопля, і, вже зовсім легкий, він просвистів поміж помертвілими “дикунами”, вплужився у Десну, проорав її світанковий малиновий сон, виборсався за впалими березами на берег, гидливо оглянувся та й емігрував у потойбережний деснянський лісовий світ.
Лисиця рвала боки зі сміху: вона давно знала цього пришелепкуватого дурнобіга, якому, як переїсть, ні з того ні з сього щось таке привередиться, і він так само, ні з того ні з сього, зривається і пре-летить, аж повітря горить за ним…
Білою пісковою дорогою від Соколівки з’їжджав Валентином-конячкою з двома зчепленими бочками з криничною водою для косарів мій і лисиччин знайомий — Семен Семенович. За бочками йшла його чорно-біла бочкастенька корова, а сам він в колись зеленому кітелі покльовував носом на передку, додрімував, посилав ґудзиками золоті зайчики то лисиці на старий берег у звіробої, то на луг на копицю мені. Семен Семенович цієї ночі, видно, ліг пізно, встав рано, або й зовсім не спав, бо проминув зелений залужок, де завжди припинав свою тихеньку Маню пастися. Маня стиха гукнула свого хазяїна. Семен Семенович розплющив попелясті очі, оглянувся на Маню, сказав Валентинові “тррр”, звісив з передка одну ногу в гумовому чоботі, потім другу, блиснув зайчиками на Соколівку, відв’язав Маню від бочки, доточив до налигача ще вірьовки, вдарив підбором у траву шворня, припнув Маню ближче до озерця — захоче Маня в обід води, то нап’ється.
— Пасись, я в обід буду,— сказав їй Семен Семенович, підійшов до бочки, ударив кулаком по мокрому чолу, закинув на передок один чобіт, другим відштовхнувся, сів, сказав коню “но!”, заплющив недоспані попелясті очі і поблимав зайчиками лугом далі.
Лисиця хихикнула — вона шанувала і цього мера корів, коней, курей, кролів і прочая — Семена Семеновича: возить косарям воду. Розвезе повні бочки, порожні постягує, бере косу і косить на приболітних берегах рогозу, чмакає чобітьми, слухає всмак Аллу Пугачову. Коневі крізь вії повільно цідиться теплий сон, а Семен Семенович косить і ловить вухом Аллу.
— Тррр,— сказав Семен Семенович коню, а сам одним чоботом, потім другим став на сидіння, і його попелясті очі виросли переді мною.
— Ви ще тут, Олексійовичу, чи вже?
— Тут, Семеновичу. Сиджу дубом. Бачив, як ви з гори з’їхали, Маню припнули.
— Та припнув. А жінка моя як сказилася,— ще затемна в Київ з часником подалася! А я оце Маню припнув та й думаю, а що, як я зараз під’їду, а Олексійовича раптом нема?
— Як то — нема?
— Ну, мало що може бути, ну, телеграма з роботи… Ваш малий ще не встав?
— Наче ні. З палатки не вилазив.
— А кум з кумою?
— І кум з кумою.
— А вудки? У воді? Ви бачили, як оте сіре опудало проповзло — дві берези звалило? Пропали ваші вудки!
— Та ми їх на ніч сьогодні не закидали.
— А, тоді друге діло. Тоді — підснідаємо,— Семен Семенович порпається в офіцерській своїй з чорним швом по краях кітелевій кишені, видлубує з неї головку часнику, витирає об коліно, блискає зайчиком і кидає мені на копицю.
— Ловіть! Це вже сьогорішній. У жінки ледве випросив — все в Київ та в Київ, а западись ти з своїм базаром!
Я ловлю головку, відкушую з неї білого чубчика, одломлюю зубом часниковий зубок, чищу й стаю жувати.
— Олексійовичу, язик облізе і згорить! Ось я вам хліба дам і сальця.— Семен Семенович нагинається за сидіння, за один свій чобіт, за другий, шарудить під косою і виймає з соломи целофановий,— “салофановий”, як каже Семен Семенович,— мішечок.— Та злазьте вже! У мене самого від вашого часникового жування слина тече.
Я з’їжджаю з копиці, тисну Семену Семеновичу правицю, до чого Семен Семенович вельми не байдужий, бо, подаючи мені щоранку правицю свою, відрекомендовується: “Семен Семенович Запоточний — людина і чоловєк”.
— Як спали? — і сам собі за мене відповідає: — Добре. А ваш малий? Добре. А кум з кумою? Ще не вставали. Давайте підснідаємо. Бідончик для вашого малого від Мані — ось.
Валентин, наче нехотячи і випадково, повертає свою загнуздану голову до Десни, до нашого намету і наче нечутно пирхав. Та мій малий на посту: синій від холоду, він лежить за наметом у верболозі на піску і поїдом їсть очима коня.
Валентин моргає малому оком, і мій малий моргає йому зеленим своїм. Валентин веде вухом, і мій хапається рученям за вухо своє. Валентин ворушить хвостом, і мій, шукаючи хвоста у себе, відказує головою з кущів Валентинові — нема, мовляв, у мене хвоста нема, я ще безхвостий! Валентин нагинає голову і підбирає з лугу якусь бадилину,— мій малий лиже вихололий у росі пісок. І таке — щоранку.
— Якось попалася мені на днях газета “Известия”, так там написано: Южний полюс — мінус 59. А я вам скажу, що це не так уже й холодно. Якщо вже брати полюс, то там могло б бути і холодніше. Це ж не Десна… Ну, добре, я поїхав. Сьогодні увечері, як завжди! — каже Семен Семенович, смикає віжками, зганяє з сонячного Валентинового бока чорненьких лугових мушок, мушки відразу ж перелітають грітися на вицвілу кітелеву спину Семена Семеновича, і — поїхали до косариків далі.
“Сьогодні увечері, як завжди”, ми з Семеном Семеновичем Запоточним, людиною і чоловєком, мером прочая і прочая, грали у підкидного. Грали вже тиждень, якщо не два. Пізно ввечері з сонними мушками на спині і з порожніми бочками від косарів Семен Семенович випрягав Валентина. Мушки це знали давно і відразу ж перелітали ночувати на нагрітого за день Валентина. Спутаний Семеном Семеновичем Валентин ночував їх на собі до ранку. Семен Семенович тим часом, відійшовши трохи від воза, стріпував однією ногою — чобіт летів на віз, стріпував другою — летів другий.
— Син не розщитав. Прислав мені чоботи на два номери більші, кітеля і штани — вгадав, а чоботи — ні…
Перед палаткою біля вогнища на спущеному надувному матраці лежала колода карт, простих і понятних, як казав Семен Семенович, біля матраца на клейонці вухатили відкриті консерви з кількою в томаті і так у маринаді, скумбрії в томаті і так у маслі, кругла буханка київського чорного хліба — любов людини і чоловєка — за клейонкою на тринозі чамрів з юшкою казанок…
З верболозу видибує мій малий, дзигонить від холоду, підскакує мені на руки, пахне піском і каже:
— Тату, а він мені оком — так, і я йому так.
Він мені вухом — сюдь, і я йому — сюдь…
— Чого ж ти плачеш, дурненький?
— Ми вже скоро поїдемо… У тебе за халявою телеграма.
— Та не поїдемо…
— По-оїдемо!..—реве мій малий, аж загинається.— Я в колгосп хо-очу!.. Віддай мене у ко-о-лгосп до Валентина… Дядько Семен з ним сьогодні не приїде…
Я кутаю зареваного загику піджаком і несу до палатки.
— Приїде. Ти ж чув, як дядько Семен мені сказав: сьогодні увечері, як завжди… А ти б сам підійшов до Валентина і познайомився. Сказав би: мене звати Дмитро, а покиївському — Діма. І я хочу до тебе в колгосп.
— Він не повірить… та ще мене за руку вкусить…
— Не вкусить. Він же не собака. То собаки кусаються і то, коли вже сильно їх роздрочиш. А Валентин — коник смирний, він не кусається. От скажи, Дмитрику, от скажи: хочеш, тільки не плач, Валентин тебе сьогодні на собі покатає?
— У нього хвіст відпаде, як я на нього сяду…
— Не відпаде. Ти ж бачиш, які Валентин бочки з водою возить, і воза, і дядька Семена везе… Лягай, досипай, і я тебе сьогодні з ним познайомлю…
На Дмитрикових губах жовтою шкаралупкою засихає Манине молоко, і він, попирхуючи по-конячому, засинає в не прогрітій ще сонцем палатці.
На Десні і в лугах холониться ранок, а в небі гріється день. В небі вже насіялись жайворонки, а попід ними, наче змагаючись між собою, в синьо-золотистому сяєві чорними стрілами миготять ластівки. Під ластівками, кленучи немолоді свої крила і доганяючи молодих, летять столітні деснянські ворони. Під воронами, зневажаючи світ і все живе, собі на умі, горбато пролітають на кривих своїх крилах сірі чаплі.
— Поїхали — довезуть! — кажу я чаплям і окликую кума. Замість кума з палатки висовується його нога, каже — не буди! — і ховається знов.
— Ви не бачили Борі? — запитує мене молода особа у фіолетовому купальнику, з віддутими губами і з зачіскою “приходь до мене у печеру”.
— Бачив,— відповідаю я,— от тільки не знаю, який він із себе.
— Всі ви однакові! — кажуть чорні від ожини віддуті губи.— Зсадив мене, паразит, на берег, ще вчора ввечері зсадив, розклав вогонь, а сам, каже, поїду на той берег по черв’яки!.. У вас гребінець є?
— Є,— кажу я мадам і дістаю з палатки алюмінієвого гребінця.
— Я йому цього ніколи не прощу! Ніколи! — холодною сизою рукою вона бере гребінця і йде до Десни розчісуватись. Її зачіска нахилилась над водою, як розпущений жовтий парашут.
— Дайте мені закурить, бо в мене від оцієї проклятої ожини вже язик, як мій купальник, бачите який,— вона показала мені свого чорно-фіолетового язика. Блисни з нього блискавка, і загрими грім — гроза, якої не бачив світ.
— У вас у палатці хтось є?
— Є.
— Нічого. Я ляжу. Ви що, не бачите, як я тремчу? Тільки не будіть мене!
— А як же Боря? З’явиться раптом Боря?
— Він мене, паразит, покинув. Висадив і покинув. Всі ви однакові! Я б убила його або задушила!
“Приходь до мене у печеру” фіолетово впірнає в палатку — і її не стає.
Коником попирхує з палатки син, тоненько підспівує йому “Приходь до мене у печеру”, двоє “дикунів” спинами до мене від своєї халабуди жують картоплю і зиркають через плече: чи піду я до озерця?
В озерці, якраз навпроти того берега, де живе лисиця, у нас із кумом під жовтими ліліями лежить верша — звечора кум накидав у вершу макухи, і на ранок один-два мильногубих линки — в ній. Ці ж двоє “дикунів” не можуть жити, аби чого не вкрасти: я зранку на озерце до верші,— кум з кумою відпочивають,— так вони вже у нашому погребі: брали, правда, небагато — одну-дві консерви чи баночку майонезу. Вчора кум їх відспівав і сказав, що ви такі ж самі “дикуни”, як і ми, а ще раз застану біля нашого погреба — забудете, звідки ноги ростуть.
“Дикуни” пускалися з кумом у розбалакування і про те, і про се, діло доходило до японських магнітофонів, але кум стояв на своєму, казав, що повідриває їм ноги, і йшов у намет.
Як би зараз мені та пригодився біля нашого погреба отой собачка! Останнього разу, цієї весни, коли я летів з БАМу, з Якутії, в радгоспі Первомайському продимлена і легенька,— соснова стружка,— якутка, коли почула, що я з України, благала: ну, хоч оцього собачку на згадку візьміть… Її чоловік у сорок третьому шостого листопада загинув під Києвом, коли наші брали назад Дніпро… Вона була сліпа, і з її очей по сивих зморшках текли сльози. Цуцик теж був сліпий, йому не минуло тижня, і з його рота пахло пряженим соняшниковим насінням, та й мати його стуманілими від важкого передчуття очима просила мене, щоб я не забирав її грудного синочка…
Я гукнув кума. На цей раз з кумової палатки висунулось дві ноги, кумова і куми, полоскотали пальцями пісок, сказали мені — не будіть! — сховалися у палатку знову.
Най-най-най, ну, як би це сказати, найхолодніше впірнати в холодну придонну воду, пекучу озерну джерельну воду за вершею, коли з твого тіла не вийшов луговий сінокісний літній сон. Жовті озерні лілії помічають тебе ще від палатки, а ті, між якими ти зараз впірнеш за вершею, жовто темніють від страху, а сині бабки на них і синя бабка ота кабанова, не досушивши з ночі крила, зриваються і мерехтять. Маня з жовтою кульбабою в губах з того лисячого боку озера дивиться на тебе і стоїть. Чайки верещать. Водяні жуки — хто куди. Молоді невибігані деркаченята вишустуються з лози і — подалі від дому. Одна лиш лисиця у звіробої під грушкою з старого берега облизується і грає малиновими єхидними очима: так-так, придурчику двоногий і цивілізований, лякай їх усіх, хай бояться тебе, та швидше впірнай по вершу, та витягай вершу на берег, вибирай з неї рибу і мені, добрий, кинь у траву під лозу пару окуньчиків, бо ти знаєш, що у мене діти малі і їм ще цицьки треба!.. Проси хто інший — зробив би навпаки, але раз просить лисиця — пірнаю…
