Водяна дрібнолиста кропивка по-морозячому покусює шию, тугі, гадючі тіла обмулених лілій липко в’ються по тілу, відштовхую їх руками, вода холоднішає, вже скоро й дно, джерела б’ють знизу в обличчя, де ж верша, вершо, де ти? — мац рукою туди, мац другою сюди,— нема верші, і повітря нема, треба випірнати нагору, бо задихнуся, вже задихаюсь! — перевертаюсь ногами, як гумові, і темні, і в’юнкі зашморги лілій обплітають мене по ногах і руках і за шию, обплели, тримають посинілого, синього вже тримають…
Всі: ясно і твердо живущі на небі і на землі — жайворонки, хмари, Маня, лисиця і ще хтось, побачивши моє живе буро-синє обличчя поміж вінценосними ліліями,— посміхаються…
Скільки води може вилитися з нахлебтаної людини, щоб на березі затопити приозерні голубенькі незабудки і впасти на них під лозу на свою ж таки кимось випотрошену голісіньку вершу?.. Так що не буде тобі сьогодні, лисичко, рибки, лови сама!
Тим часом з намету вирачковує ошелешений мій малий, і наполохані його очі стрибають по Десні і пісках, на луг, на копицю, на небо, рот відкритий, язик на губі, темною голівкою — таким собі кавунчиком-туманцем — і туди, і сюди,— батька нема, пропав десь батько! Лишився на світі сам! Але малий ще не вірить, зазирав в палатку, як саме кричить уві сні “Приходь до мене у печеру”, і вже тоді дає дьору!.. На стежку під ожиною саме виповзла погрітися вужиха з вуженятами, підставили під сонечко свої слинькуваті очі, як мій малий з розгону наступив вужисі на хвоста, зойкнув і остовпів.
Вужиха з вуженятами кинулася від нього в ожину, а мій малий ще стояв з відкритим ротом, наче проковтнув гарячу з вогню картоплину.
— Не бійтеся! — сміялася вужиха до вуженят.— Це син отого, що на копиці ночує.
— А як він нас поїсть? — перешіптувались скручені вертутками вуженята.
— Не поїсть. Він — не лисиця. Вони їдять консерви.
Моїм малим перекрутило на стежці, і він подріботів до палатки. Та треба ж було, щоб цієї миті стежку перебігало двоє голопузих деркаченят, а з-за нашої палатки знялася чапля і скинула йому на плече свій сніданок, аж ляснуло йому по плечі. Малий присів. А далі —звідкілясь узялась оса і, панюхавши з рота запах солодкого і золотого Маниного молока, засурмила перед його ротом ближче і ближче до язика…
— Д-д-д-д…— дидикав у мене на грудях славний продовжувач нашого роду, майбутній мер земних і небесних благ, цар природи, підкорювач космосу і прочая.— У днашій дпалатці дхтось!
— Ну чого ти злякався, дурненький? Це чужа тьотя прийшла сьогодні до нас, заблудилася і попросилася переночувати. Вона передрімає, встане і піде.
— А дяк не двстане і дне піде?
— Ми ось в дтобою дзараз днаберемо з дпогреба дцибулі та дкропу, дгарненько дперемиємо у Десні та й дбудемо дготувати дсніданок,— вже за дидикав і я.
Десна мила цибулю і кріп, наче зроду-віку вона те й робила, що мила цибулю та кріп. Скісна деснянська вода витьохкувала та щебетала в темно-зелених цибухах, приплюскувала кріп до руки, заплітала цибулю в кріп, брала їх, зелених, на губи — тільки що не просила солі.
Наша сіль в торбинці стояла захована від дощу в наметі, і я, делікатно покашлюючи в кулак, зупинився перед наметом. Покашляв голосніше, вже не в кулак, тихо привідкрив поліг —від “Приходь до мене у печеру” в наметі на матраці лежало порожнє місце…
“Дикуни” ходили по березі на руках, зводячи і розводячи в синьому небі іржаві від загару ноги, і їхні набухлі перевернуті над піском голови співчували мені, невдасі.
Від стійбища “дикунів” тягло коричневим духом смажених линків, і цієї ночі біля нашої ями-погреба пісок не топтав ніхто.
В Соколівці підняли ґвалт собаки, та такий, наче хто їхню рідну Соколівку бив, душив, палив і завойовував. Собачі, віддані до останнього подиху невмирущі голоси закрутилися таким невідпорним смерчем,— куди там болільникам стадіону Маракана! Собаки стояли за свою безлюдну літню Соколівку на смерть, скреготіли розпеченими ланцюгами, кожну хату держали за поріг зубами і не віддавали не видимим мені з лугу ворогам.
Лисиці забило дух: над Соколівкою в небо злетіли кури! І саме такенькі, яких лисиця найбільше любила: білі, невеличкі, майже без кісточок, ніжнесенькі соколівські кури — Соколівка держала тільки білих яйценосних курочок, бо недалечко ж Київ! Лисиця ладна була вже кинутися курям на допомогу, захищаючи їх до останньої пір’їночки, як з розбурханої Соколівки на білу піскову дорогу на повному галопі викотилися два циганські вози-халабуди.
На кожному возі стояло по чорному циганові, і, чорно поганяючи своїх навчених коней, білою пісковою дорогою вони тарабанили вниз, на луг, де на лоні жовтеньких кульбабок паслася бочкастенька Маня.
А раз Маня — то…
Маня підвела на вози свої чисті від роси голубі непорочні очі, кліпнула довгими, зроду нефарбованими віями, приглушила хвостом на своєму вигинистому боці молоденького ґедзика, хотіла було прилягти на квітчасте виткиво лугу і слухати, як у ній ніжно народжується молоко, коли отой задній циганський віз-халабуда зупинився, і з голубим, як Манині очі, відерцем з воза сплигнула молоденька, як Маня, циганочка.
— Мань-мань-мань! — оглядаючись на Десну, на луги і на Соколівку, неголосно, але ясно заговорила до Мані циганочка, і не встигла Маня ще раз кліпнути своїми довгими, зроду нефарбованими віями, як циганочка підставила під Маню своє голубе, як Манині очі, відерце, і Маня вже вдруге за сьогоднішній день тремко відчула, що з неї тече молоко.
Глухим далеким собачим громом догримувала Соколівка, спускалися з небес на рідну землю кури, окрім тих, що вже ніколи не заплачуть і не злетять з циганських возів-халабуд, навіки відкудкудачивши і віднестись своїми золотими яєчками, які так полюбляв недалечкий Київ.
Милуючись золотим рідним промінням рідного сонця і жовтими пахучими сонечками рідних кульбаб, Маня, мов зачарована, стояла і слухала, як спритні і тугі пальці циганочки доять в голубе відерце її туге молоко. І захотілося Мані, вперше в житті захотілося, піти з циганами, з оцими вільними і незалежними людьми бодай на край світу, слугувати їм вірою і правдою, усім, що вона має в собі найдорожчого,— молоком… Та не судилося Мані стати вірною помічницею циган, ділити з ними їхнє неспокійне і тривожне мандрівне життя,— доля їй судила інакше: з передка халабуди-воза щось каркнув чорний циган, і не встигла Маня і кліпнути своїми довгими, зроду нефарбованими віями, як квітчаста, як луг, циганочка з голубим, як Манині очі, відерцем опинилась на возі і циган ударив по конях: з глибини притуманеного лугу, торохкочучи порожніми бочками, стоячи в передку, гнав Валентином, грізно блискаючи зайчиками, з батогом в одній і з косою в другій руці Семен Семенович Запоточний — мер корів, коней, курей, кролів і прочая!..
— Цигани Маню видоїли! Не догнав!.. Та хіба їх оцим старим стервом доженеш? Геть від мене! — і Семен Семенович вперіщив Валентина батогом.
Валентин винувато опустив спітнілу голову.
— И-и-и-и! — відразу ж заревів мій чемпіон Десни по сльозах і, не зводячи очей з Валентина, поклигав боком, подалі звідси, але куди? Праворуч морщився наш намет — намету нашого він вже боявся, ліворуч з мокрими бородами стирчали “дикуни”, спереду Семен Семенович з батогом. І мій малий пішов до Десни.
— И-и-и! — плакав він з берега Аллі Пугачовій, але тій було не до нього: вона пролітала на “Казанках”, “Прогресах”, “Байкалах” і оспівувала літо. “Ах, літо!” —ридало в сльозах мого малого і текло по щоках, засолонюючи Десну.
Семен Семенович кинув батога на пісок, стріпнув однією ногою — чобіт улігся на віз, стріпнув другою — з другої ноги чобіт перелетів Валентина і став “на попа” ва возом:
— Може, що помогти?
— Поможіть. Картопля в погребі, а ніж в палатці на стіні в кишеньці.
— Ви малого, той, вийміть з Десни та гарненько витріть, в Білорусії, видно, десь холодні дощі пройшли.
— Випряжіть, Семеновичу, Валентина, та посвятимо мого малого сьогодні в козаки, бо він мені жити не дає.
— О, на тобі,— маєш І Чого ж ви мені раніше про це не сказали? Беріть малого і — гайда!
Лисиця тихенько свиснула, і з нори на ранковий мамин сигнал вигулькнуло троє лисенят. Зубами, лапками і блідими немічними хвостиками лисенятка покусювали себе, чухалися і обнюхувалися — чорними іскрами з них розстрибувалися блохи, але недалечко: старі, досвідчені блохи падали на звіробій, і, як тільки лисенятка ставали на передих, блохи стрімголов зіскакувалися на лисенят.
“А бодай ви всі виздихали!” — подумала про бліх лисиця, лівим оком промацала Соколівку, правим оком — Десну і, зібравшися з духом, від нори з-під грушки поповзом через звіробій провела дітей до озерця.
Огинаючи озерце, біла піскова дорога лоскотнула лисицю цигано-курячим запахом — лисицею пересмикнуло! — і тут вона побачила перед самим своїм носом, як від озерця білу піскову цигано-курячу дорогу вперевальки перебігав двоє голопузих деркаченят. Лисицею аж засвітило, вона і незчулася, як стала мордою перед голопузими. Голопузі врозтіч,— хай тікають! А що ж діти? А діти, путаючись у синьому Петровому батозі і буксуючи худими жовтенькими лапками в піску на дорозі, жалібно дзявкотіли.
“Якісь у них очі не бистрі, і самі вони якісь не живкі — не вдалися пі в мене, ні в свого покійного батька. Ото був лис! Курей з димарів витягав! А мишей! Бувало, зранку проснусь, а він їх купками переді мною наскладав… Замріть!”
З придеснянських лоз на луг до копички мер курей, кролів, корів і коней вів розпряженого Валентина, а за ними на плечах у свого рідного татуся пікся на сонці голопузенко. Мер блиснув зайчиками на Соколівку, на принишклу задумливу Маню з жовтою кульбабою у зрадливих устах, кинув зайчиком на Десну — Пугачову — і витер рукавом лоба.
— Тррр,— сказав мер коню, прокашлявся, оглянувся на голопузенка, задер на коня босу у розіпрілих мозолях ногу, гигикнув і вивалив себе на коня. Валентин затремтів, прогнувся і поволеньки, але твердо припав на всі чотири коліна. Мер малиново набух та сказав:
— Не той тепер кінь пішов.
“Той,— подумала лисиця,— це ти, старе гепкало, не те! Як будеш так говорить — витягаю всіх твоїх півників і курочок за цю зиму — тоді будеш знати!”
Курячий мер підійшов до батька голопузенка, і вони стали про щось говорити. Тоді рева передався на руки мерові, а його рідний з чорними залисинами татусь зірвав жовтеньку молоденьку кульбабу, збив щолобаном з неї бджолу, понюхав сам, дав понюхати плаксі і поніс ту кульбабу понюхати коневі. Той дурний понюхав і встав з колін.
“Не вставай! Бо й це опудало на тебе залізе! — закричала лисиця.— Не давайсь і тікай, стрибай у Десну і пливи на той бік до кабана у ліси!”
Та чорні залисини вже горбились на коні, шкірились гарбузовими зубами, розвертали п’ятами коня у луги, показували своєму зашмарканому нюні — от як треба!.. Ні, кінь знову припав на коліна.
Тоді розгніваний мер уклунив надію людства гузном на кульбаби, підбіг до коня, заніс над ним порізані осокою кулаки і… і сам заіржав по-конячому, заіржав глибоко, темно, з налитим кров’ю оком. Вторячи мерові, загігікав молодим необ’їждженим жеребчиком і татусь, і тоді вони удвох, наче змовились, поставили Валентина на ноги, а самі — татусь під передні, мер під задні — зігнулись під коня, підняли його, безпам’ятного, над собою і застрибали навколо копички. У Мані з голубих очей потекли голубі сльози, а лисиця сказала своїм дітям:
— Такого ми ще не бачили і, мабуть, не скоро побачимо…
Малий голопузенко зааплодував, та йому між долоні влетіла збита з кульбаби татовим щолобаном бджола, дала йому у долоню меду, що малий знову заревів першим ревом.
Тихим, замуленим поглядом спутаний на ніч Валентин провів козаків з козаченьком у верболози до намету, глянув на свої передні та задні розтоптані копита, почухав об копичку биту батогом шию і ліг:
— Відбувся легким переляком…
Лисиця відкрила рот: прямо їй в рот з неба падав жайворонок,— лежу на його гнізді! — жайворонок ковзнув крильцями по її вусах, ударив по носі серцем і вимайнув в синю, аж темну, синість туди, де й був.
— Сірий чорті Мало ока не вибив! — сказала лисенятам лисиця і глянула під себе: сіреньке, переїхане циганським колесом жайворонкове гніздо давно не пахло ні ним, ні його дітьми.— А кидається! Діти давно літають, а він ще — кидається! Літали б мої лисенята — співала б і я тоді та щебетала…
Лисиця дала команду своїм замріяним блохоносцям повзти за нею.
Біля копички пахло кабаном,— і що він, гад, таке їсть? Засмердів всі луги і чайок, вчора була зловила одну, так і чайку чути, рило твоє свиняче, тобою — фе!
Лисиця оббігла з дітьми копичку, де кабана було менше, глянула на Валентина, насмикала пучечок сіна, показала, як це робиться, дітям, і всі четверо з пучечками в писках впливли в озерце. Чайки підняли ґвалт. Лисенята пливли за мамою і робили, як робила вона: лисиця занурилась в воду, сховався під водою і хвіст, і спина, і голова — пливли над водою лисиччині вуха та очі, та стирчав писок з сіном. Блохи на лисиці задихались. Чорною хмаркою вони зібралися в лисиці на пучечку перед очима. Посеред озерця лисиця сплюнула сіно в воду, а сама впірнула і випірнула не на чистому, а в жовтих ліліях. Випірнули, тут як тут, і лисенята.
В жовтому Валентин не міг ніяк розібрати — де лілії, де лисиця, а де кульбаби?
— Ну, а якби?
— Ви, Олексійовичу, не смійтеся, бо якби, то й що?
— Ну, а все-таки, а — якби?
— Все одно: я б їх тільки налякав, та й усе, бо за ними ж ООН стоїть, хіба я не знаю. Цигани їдуть-роз’їжджають куди хочуть, де хочуть стають. Мені ще мій дід казав: ніколи не тронь циган. А при моєму ж дідові ООНу не було. Аби Валентин був вдатніший, я б їх догнав і налякав: коса у мене гостра!.. Та поки ми оце з вами говоримо, цигани, ви думаєте, де? Вони вже в Туреччині. В Туреччині, або на БАМі: жінки ворожать, діти танцюють, а чоловіки золото на зуби бамівцям продають.
Семен Семенович скинув кітеля, склав його зеленим оберемком зайчиками всередину, поклав під палатку на пісок, покосився на “дикунів” і спитав:
— А що, кум з кумою ще не вставали?
Я гукнув кума. З кумової палатки виглянули чотири п’яти, сказали нам,— не чіпайте,— і я став тасувати карти. Сонце сідало. Семен Семенович говорив:
— Завтра переходжу на комбайн. Поборемося десять днів за врожай у себе вдома і — на Семипалатинськ. Бо треба помогти і там. На місяць. Ви, Олексійовичу, знаєте, де Семипалатинськ? Аякже. Семипалатинськ за Волгою, забрався аж під Алтай: в сорок першому годі моя жінка, тоді ще дівчина, з такими, як і сама, з оцієї ось-о Соколівки два роки туди череду гнала. Сказали: на тиждень, відженете і станете. Відігнали на тиждень, тоді ще на тиждень, а там на Сталінград, Сталінградом за Волгу, гнали, пасли, доїли, били масло і знов гнали.
Такий приказ Жукова був. Ви про Жукова чули? От. І я чув… Здавайте.
Поки я роздавав карти, Семен Семенович приліг на лікоть, прикидав піском чорненького жучка, почекав, коли той жучок вигарбається з піску, взяв того жучка за лапку, закинув у верболіз, щоб тому жучку було ближче додому, і сказав:
— Оце сьогодні, коли я їхав до вас, Олексійовичу, вранці, моя жінка покинула мене і сказала: надоїли мені твої побрехеньки: все я та я. А де ж я? Перебираюсь у Київ манікюрницею в готель. Кімнату найняла, не думай, на вулиці не буду. Стою на кооперативі… Он чого вона в Київ часник возила!.. Так що так. І що, ви думаєте, я їй сказав? Я їй сказав словами фронтовика:
Давай пожмем друг другу руки
И в дальний путь уйдем мы навсегда.
Отак і сказав. Вона, правда, присльознула, пішла в хлівець, принесла з хлівця сто пачок “Прими”, вручила мені, тоді за клумак і — на автобус… Ну, молоді, молодь. А тобі? Тобі вже на котячі гори, на піч… Манікюрницею, добре, нехай і так… Граймо. Хто здавав?
— Я.
— Ви?
— Я.
— Тоді ходжу я.
— У мене —шістка.
— У вас?
— У мене.
— Тоді ходіть.
— Ходжу.
— І чого ви, Олексійовичу, ходите?
— Бо в мене шістка.
— Вічно у вас та шістка. Та отут ви мене на дурнячка не візьмете: давайте на щось грати, на вигоду. Іде? — Семен Семенович, людина і чоловєк, мер Валентина, Мані і прочан, запитав мене ще раз: — Іде? Я вас запитую, чи не іде?
— Іде. Тільки на що?
— Я граю,— Семен Семенович оглянувся,— ну, на що я граю? — він глянув на мене і знову оглянувся.
Кітель. Чоботи. Віз. Валентин. Маня. За Манею біліє дорога під гору на Соколівку. Соколівка.
— Так на що ми будемо грати?
— Хіба я знаю?
— Хіба. Я знаю,— сказав Семен Семенович.— Я ставлю на коня. На Валентина.
— Ставте. Бо вам Валентина давно не жалко. Привезете з кулундинських степів молоденького собі коника — прощавай, Валюша.
