— Правду кажете. Так він мені набрид, що й сказати не можу. Буває, б’ю на ньому муху, а він стоїть і дивиться. Б’ю другу — дивиться. Даю води — п’є і дивиться. На, бери їж,— їсть і дивиться. І оце, ви скажете, кінь? Ставлю на Валентина. Сьогодні число яке? Двадцяте. Граємо двадцять партій.
— На коня я не граю, бо раптом виграю.
— Не виграєте І
— А раптом?
— Ні! Бо єсть же бог на світі: жінка мене покинула — раз, цигани Маню видоїли — два, син з невісткою писали приїдуть — не приїхали — три, ви що? Програти? Ні-і. Мене, поки є здоров’я, мене ніяка вода не затопить.
— А раптом все-таки виграю? Та й Валентин-то не ваш — колгоспний.
— Колгоспний. Заплачу п’ятсот рублів штрафу, схвачу строгача та скажу: циганам продав як не годного до роботи… А скільки він за одинадцять літ, як я на нім роблю, води перевіз косарям, а бідонів, а фуражу, силосу — за одинадцять, день у день,— та йому пам’ятник золотий і то мало! А скільки з’їв? Та коза більше з’їсть, Олексійовичу, коза!
— Тату, грай на коня! — мій малий паленів з тріпотливого — де взявся вітер? — намету, і в його очах вже бубнявіли сльози.
— Ти, будьоннівець, краще іди лягай спати… Граю,— сказав я Семену Семеновичу.— Граємо на Валентина з вашої сторони, а з моєї сторони я можу грати на все, що в мене в. Не враховуються — човен, вудки і плащ.
— Іде. Підходить,— сказав Семен Семенович.— Оце буде діло: привезу з Кулунди молоденького коника, підпряжу до Валентина, напну на возі вашу програну палатку та й приїду на оце саме місце восени на пісок. Сяду на вашому надувному матраці, закурю “Приму”, зварю на піску юшку і на піску згадаю… Ні, от ви мені, Олексійовичу, поки ваш малий засинав,— я тихенько,— скажіть: на кого ви мені похожий? От похожий, і все: голосом, походкою, словами… Не вгадую, не вгадую…
День йшов до вечора. Хати в Соколівці від шиферу по вікна взялися рівною синню, на білу піскову дорогу від лісу вистелювалась темна щербата соснова тінь, мукнула Маня, жовту циганську кульбабку з невинних уст кинула через озерце у Десну.
Мій і кумів “Прогреси” при березі на мілкоті щось говорили носами на дрібній хвилі. Тільки мій говорив золоте, а кумів — темне. Сонце сідало, сіло, і мій теж заговорив про темне…
Валентин, вже програний більше як на половину, лежав під копичкою і рябою губою пирхав на сонних мушок.
— Кому-кому, а програвати, я бачу, то це вже мені,— сказав Семен Семенович.— Беріть Валентина і мене у рабство у Київ беріть, я вам у Києві буду холодець варить. О.
— Ви що: вже на людей граєте, грулі? — жовтий парашут “Приходь до мене у печеру” так раптово розкрився над нами, що Семен Семенович злякався і прикрив карти картузом.— У вас вазелін є? У мене губа тріснула.
— В палатці на стіні в кишеньці… Малий наче спить.
Її мандрівні очі сухо пройшлися по Десні, вона пригнулась, щось у ній наче тріснуло, і впала в намет.
Брови Семена Семеновича росли зверху сивим, сиве переходило на вицвіло-біле, на дикий овес, а те межувало з чорним. Чорне налізало на попелясті очі, а ті питали мене: що, мовляв, за одна?
— Хто роздав, Семеновичу? Ви.
— Та здаю, здаю. Скільки там лишилося — чотири партії? Чотири…— зашепотів, щоб нікого не збудити, Семен Семенович.— Знаєте, що я вас попрошу, Олексійовичу, от ніколи не просив і більше не попрошу, більше ніколи не попрошу… Просить? Поки мені не пізно — просить?
— Та просіть вже, Семеновичу!
— Піддайтесь мені, програйте… Христом-богом прошу… Виграйте і заберіть Валентина, але піддайтеся, щоб хоч раз моя була зверху.
— Воно вам треба?
— Та воно і не треба. Але це так, для себе.
Я відкрив банку згущеного молока і поніс у палатку: “Приходь до мене” горілиць лежала на матраці і сухо дивилася перед собою в стелю, а мій малий покусаною комарами рукою обіймав її уві сні за шию. Я поставив молоко між матрацами.
— Пийте, бо комарі. Води дати?
“Приходь” мовчала. Я вийшов з намету на холодний пісок.
— Піддатися вам,— зашепотів Семену Семеновичу,— я, може, й піддамся, тільки ж навіщо ви мене заводили: от виграю у вас палатку, та приїду на цей пісок, та сяду на матраці, та закурю “Приму”, та на піску заспіваю…
— Заспіваю — я не казав,— прошепотів Семен Семенович,— невже я сказав: заспіваю?! От хвалько я, хвалько! Правду мені моя жінка казала: все я та я, а коли ж буду я, твоя жінка?
— Го! Тепер, коли лишилося чотири партії з двадцяти, і від вашого Валентина для вас лишилися хвіст та грива, і строгач вам грозить,— тепер ви заспівали не тої…
— Як це не тої? Коли це і як я співав не тої? Тоді — не піддавайтеся! Граєм! Щоб ви там у Києві не розказували, мовляв, грав, мовляв, з одним таким собі деснянським чоловіком на коня… Так-от: щоб ви так про мене не розказували, то знайте: я граю на коня, і, раз таке діло, я граю на впри дачу до нього: ставлю і на коня, і на воза, і на бочки з водою ставлю! Іде? — брови Семена Семеновича в холонучому пісковому світлі завмерли.
— На воза і на бочки з водою я, Семене Семеновичу, не граю. Бочок з водою мені не треба. У нас у Києві вдома вода у кранах. І Київ п’є, знаєте, чию воду? — деснянську. Ми в Києві воду не возимо. П’ємо з Десни. Десна в кожному крані у нас тече: і в кухні, і в ванній, і в…
— Що і в?.. — Семен Семенович зблід.— Що — і в?..
— Не в і в… я хотів сказати, а… а в…— а в туалетах у нас тече технічна вода з Трипільської ГРЕС,— сказав я невпевнено,— чули про таку?
— Чув.
— І я чув. І воза мені не треба. У нас у Києві метро є. А на балконі у нас у Києві вашим возом мені кататися ЖЕК заборонить.
Я так і строчив: у нас, та у нас у Києві.
Строчив не так для Семена Семеновича, як для Валентина, якому снився, мабуть, вже київський сон, бо Валентин був моїм.
— У мене Десна з кранів, правда, не тече, і в мене метра в Соколівці нема. Валентин — ото і все моє метро.
— Ще скажіть,— підказав я Семену Семеновичу,— що куди б ви без нас, хліборобів, ділися разом у місті з вашим метром і ЖЕКом?
— Не скажу,— сказав Семен Семенович.— От чого не скажу, того не скажу.
Нам стало обом сумно. Я зібрав карти в колоду і підсунув під матрац.
“Дикуни” на цей раз приперли з поля до свого бунгало щось важке, їхня сумка “Києву — 1500” ледь проглядалась у болоті, хоча дощу і не було; один відразу звалився на пісок, а другий ще трохи постояв і теж звалився.
— Ну, добре. А Валентин, що ж він буде у вашому Києві робить?
— Не я, Семене Семеновичу, сідав грати на нього, а ви. Чи хто? Я чи ви?
— Я. От я й себе питаю: що Валентин у вас у Києві буде робить? Ви, в Києві, на якому?..
— На п’ятому. Ліфтом.
— Ну, на п’ятий поверх Валентин ще зможе вилізти і без ліфта,— не без гордості за Валентина сказав Семен Семенович.— Сам ще зможе й зійти. А ЖЕК?
— Валентин — не віз. Ваш віз — предмет не одухотворений, а Валентин — істота жива з живими чорненькими мушками на боках. Візьму Валентина як істоту живу, одухотворену, площа мені дозволяє, запишу його на своє прізвище і пропишу. Буду сплачувати за нього по карбованцю помісячно, як за собаку. Хліба у Києві вистачає, чорного, білого,— якого схоче. Схоче дієтичного, так у Києві і дієтичний висівковий є. Валентин голодувати не буде. Годує ж дехто з навколишніх сіл свиней київським хлібом, то б чом Валентин, проробивши все життя, ви ж самі сказали — коза! коза! — на старість не з’їв би в день одну-дві буханочки по шістнадцять копійок за штуку…
— З’їсти він з’їсть. А що ж він робити буде?
— Посидить хоч раз. А схоче — іржати ранками буде, замість будильника будити мене і ввесь наш будинок, а то й квартал на роботу. Та кияни, як ночують кінське іржання, мішками носитимуть йому не тільки батони, київськими тортами завалять його. Наш Київ що? — наш Київ по шию стоїть у селі. А що киянам, вчорашнім молодим селянам, в бетоні і склі вранці почути голос коня і в його голосі голос свого дитинства, почути голос своїх стареньких соколівських, наприклад, тата і мами? Не бійтеся, Валентин у Києві не пропаде.
Семен Семенович порізаним осокою кулаком розчавив на щоці комара і сказав:
— Тоді беріть. Хай ірже. Хоча я, но правді, як оженив його колись батогом, відтоді голосу його не почув.
— Розпутуйте, Семеновичу, Валентина, нехай погуляє цієї ночі в останній раз на своїй волі, попрощається з лугом, бо завтра вранці мені з ним в дорогу. Раненько. Вдосвіта. Хіба хочеш — треба. Та поки Валентина берегом до Києва піхотою доведу, в один день, може, і не вкладуся.
А мені ж, як-не-як, на роботу…
Семен Семенович став коліньми на пісок, і його попелясті очі в сірих сутінках стали темними.
— Ви кажете, будете вести коня до Києва пішака. А як же човен, хто ж на човні?
— Човен попливе до Києва сам.
— У вас на човні комп’ютер?
— Комп’ютер. Експериментальний. Кибальчич придумав у тому столітті, в кресленнях.
— Натискаєте відповідну кнопку, і ваш човен пливе до Києва сам і сам пристає в Києві у відповідному місці. От техніка пішла,— сказав Семен Семенович і задумався.— А малий як? З вами і з Валентином також піхотою?
— Ні, Семеновичу. Посаджу малого в задок, вкутаю, щоб не змерз, і хай пливе.
З темного лугу покинуто мукнула Маня. Самотній голос її вогко й повільно поплив над озерцем, над сонними чайками в рогозі, лагідно обволік копичку, дихнув на намет і темним видихом ліг на Десну. Десна, вночі швидка, забрала його в течію і понесла Манин мук в Дніпро на Київ.
Семен Семенович, ніби жалкуючи за чимось, стиха сказав:
— А ще Кибальчич, як придумав космічний корабель, придумав для корів зелені окуляри. В зелених окулярах корови дають більше молока. От моя Маня, приміром, взимку недодав молока на літрів три або й чотири. Бо моя Маня без окулярів. А той Кибальчич в минулому столітті в Коропі на Десні перед тим, як замахнутися на царя, придумав для корів окуляри: бере він зелені з-під пива пляшки, відрізує з пляшок денця, робить з тих денець окуляри і чіпляв на ніс корові. Корова їсть солому, а через зелені окуляри їй здається, що вона їсть сіно,— і зразу ж на три або й чотири літри молока більше. Ви думаете, чому підскочили ціни на порожні пляшки, на склотару? Бо нарешті, нарешті ми прислухалися до винаходу Кибальчичем зелених окулярів для корів, і тепер ми рвонем по молоці вгору. Треба б було зробити такі окуляри і Мані, та ніяк по зберуся… А може, ви, той, Олексійовичу, ще лишитесь на день-два. Я саме мед качати зібрався,— зрадів Семен Семенович.— О, я знаете що, я вам за Валентина бідон свіжого меду дам і півмішка в мене є сушених білих грибів на додачу.
Я похитав головою, встав і пішов до намету. Вільна Десна з-за моєї спини сірим світлом влилась у намет, і в її сірому світлі комарі як слід і роздивились “Приходь до мене у печеру”, обнялися над нею крильми і завели таку пісню во славу її довгому і солодкому тілу, що палатка моя забриніла.
“Приходь” лежала, як і лежала, і мій сонний малий розвацькував пальчиком її ожинові віддуті вазелінові губи.
— У тій кишеньці, де вазелін, візьміть від комарів мастило, “Тайга” називається. Присвітить?
— Я вже тим мастилом не тільки мастилася, а й пила вперемішку зі згущонкою…
— Там у мене в головах під стіною матроська тільняшка лежить, одягніть, бо на ніч з Десни тягне.
“Приходь” сказала:
— Беріть мед і гриби, не видумуйте і не мучте чоловіка. Ви що, з усіма так балакаєте?
— Як?
— Ну, як про коня, що буде іржати з п’ятого поверху?
— А що тут такого: схоче — поірже, а не схоче, як схоче,— сказав я.— Вкривайтесь обоє, тут є чим вкритись.
Сонна покусана рука мого малого сповзла з її вазелінових губ і обняла за шию.
“Приходь” притисла підборіддям малому руку:
— У вас щось шерстяне є? Покладіть на поріг, щоб гадюка не влізла.
Я скинув джемпер, намацав у нетерплячій комариній пісні поріг, обкутав його джемпером, сказав на добраніч і вийшов до Семена Семеновича.
Його не було. Десь він пішов. На нашому картярському матраці жевріла молода роса, в кумовій палатці за погребом було, як завжди, тихо і мирно, палатка дихала. Від “дикунів” на цей раз пахло смалятиною: скреготливими ножицями над вогнем вони один одному підстригали бороди і сміялися, бо їм було весело.
Малиновими зблисками на хвостах пригальмовували на Київ літаки. В принишклому тьмяно-сизому лузі якоюсь невідомою мені дорогою на машинах вибирались під гору соколівські косарі. Я підкинув у вогнище мокрих вербових паліч і пішов до копички. Моя копичка вночі ставала більшою, і вищим став розпутаний на ніч Семеном Семеновичем Валентин. Він хрипко дихав і крізь зуби не то стогнав, не то сміявся. Наче він з кимось боровся. Задніми ногами Валентин впирався в луг, передніми чеберяв у низьких соколівських зорях, а темною своєю безталанною головою бився об копичку. Я підійшов ближче: на голові у Валентина сиділа наша з кумом верша. Перелякані Валентинові мушки з плачем пересіли на мене, думаючи, що я — Семен Семенович.
Лисиця ж тим часом з чорного пругу деснянського берега своїми жовто-білими нічними очима через луг дивилася на Валентина і сміялася дітям:
— І не пришелепкуватий? І є в нього розум? Зрадів, що розпутали, давай бігти у темінь там, де ми бліх топили. Вскочив мордою в вершу, а тепер стогне. Стогни-стогни, а ми підемо по ковбасу.
Лисиця підстрибнула і в зоряній теміні зловила отого Семена Семеновичевого жука, що змерз у верболозі і летів у Соколівку погрітися; вона зловила його, важкопузого, подержала в зубах, підкинула до зір над собою, діти пороззявляли писки, жук упав і схрумкотів на зубах у мами.
— Ви навіть жука спіймати не вмієте! Знайте: на осінь порозганяю. Живіть самі. Оце ще підемо по ковбасу, а на осінь драла від мене хто куди, бо я від вас або здохну, або ж подамся в монахині в зоопарк у Київ… По ковбасу підповзаємо так: всі вчотирьох, я перша, обминаємо “дикунів”, “дикунів” нам не треба, картоплею давляться хай самі, підповзаємо до кумової палатки, до кума, до того, що п’яти з палатки стирчать, і залягаємо. Залягли. Подивились туди-сюди. Оглянулись, чи ззаду ніхто не йде і не пахне. Подивилися на копичку, той, що на копичці,— там, вершу з Валентина зняв, сьорбає з копички носом — накупався в ліліях зранку, сьорбаєш? — сьорбай. Дама в палатці, спить, вона так спить, як я курей бачу,— дивиться. Десна, як Десна,— біжить. Пугачова вночі — де-не-де. Час пісні минув. Настав час пісенної ночі. Лежимо. Я перша: дзяв! і мовчу. Тоді знову: дзяв! І тоді ви за мною тоненько: дзяв-дзяв! І знову — мовк. Мовчок.
— Лисичко,— прошепоче кум до куми,— місяце наш медовий, моє дороге лисенятко…
— Дзяв, мій дорогий. Яке щастя! Ні Крим, ні Сочі, ні Одеса…
І як тільки кума скаже: ні Крим, ні Сочі, ні Одеса — ми ще лежимо і мовчимо, але будьмо напоготові. А вже тоді, як почуємо від куми — ох-ох — на лапи! Кум, а за ним і кума вийдуть з палатки і — в Десну. А ми — в палатку. В палатці під матрацом у кума лежать ковбаси. По палиці в зуби, і — на добраніч…
В лузі хтось темно кашлянув, збудив своїм кашлем ще когось темного, і той, розбуджений, темний, сердито спитав:
— Чо?
— А нічо,— відказав третій хтось із невидимих дальніх озер, де вдень косили косарі.
— Чо-чо-чо,— зачокало лугом і пішло на розмову:
— Човник…
— Чоботи…
— Чоботята…
— Чіп…
— Чистісінька…
— Час…
— Чирок…
— Качечка…
На качечці стихло. Луг розплющував і підводив до зір свої повільні росяні очі. На нашому з лисицею озерці чутно скидалася риба, і чайки на гніздах на своїх дітях, схвильовані і нагріті їхнім дихом, схилялися з гнізд і прихапцем скльовували росу.
— Це кашляли, Семеновичу, часом не ви?
— Я. А що?
— Та нічого. Чую, хтось іде й кашляв.
— Це я. Я кашлянув спеціально для вас, щоб ви почули. Дай, думаю, кашляну, може, думаю, чоловік задрімав, то почув, що я кашляю.
Триповерхові брови Семена Семеновича росли і світилися з темного лугу.
— Де ви ділись?
— Нікуди я не дівався. Відвів Манго додому, дав собаці і курям їсти на цілий день — та й усе. Комбайн мій стоїть, жде команди. Іду, кашляю.
— А що це у вас на спині?
— Мішок. А що?
— Та нічого.
— А я хіба що ж, я так само кажу, що нічого. Ви, Олексійовичу, тільки з мене допрос не знімайте: що та що. Несу мішок і в руці бідончик для малого — що ж іще? Сальця взяв, часничину. Хліба не брав, у вас київський в чи вже нема?
— Є.
— О. Ми-то з вами сьогодні не вечеряли? Чи ви — вже?
— Наче ви не знаєте.
— Тоді — можна до вас у хату? Драстуйте. Добрий вечір.
— Заходьте.
Семен Семенович, блискаючи місячними зайчиками, втелющив мішок на копичку, ліг біля мене, впав на мішок головою і сказав:
— Знаєте, що я вам приніс взамін за Валентина?
— Не знаю.
— Вгадайте. До трьох раз,— Семен Семенович, мер того і сього, блаженно дихав.
— Гриби і мед відпадають?
— Гриби і мед відпадають. Гриби і мед — це гостинець, це — само собою. Вгадуйте. Тільки не прошибіть.
— Вгадую: не вгадав. Раз.
— Разом тут не обійдешся.
— Кожух.
— Кожух Валентина не стоїть. Беріть вище.
— Тоді як?
— Вгадуйте.
— Не вгадаю.
— Замок рейхстагівський із Берліна я вам приніс! Дивіться: бронзовий, сім з половиною кілограмів. Я тоді був молодий і дурний. Взяли ми Берлін, Гітлер — в пекло, пекло його не приймає, наші хлопці розписуються на стінах, а я, замість того щоб і собі розписатися для історії, примітив оцей замок. Бачу: висить. Рейхстагові капут, а замок висить. Я його зняв, у вєщмішок — і гайда додому. Приїхав додому, а вдома хати нема. Попіл, я і замок з рейхстагу. Сім з половиною. Бронзовий. Тоді я, не довго думаючи, нарізав у березі лози, сплів з лози хату, обмазав глиною, почепив його на тимчасові двері, а моя, теперішня манікюрниця, сміється: не лякай цим бронзовим опудалом людей. І справді. Перечепив я цей замок на уборну. Так він у мене на уборні і висів, як на сьогоднішній год, то довгенько. А тоді я думаю: замок історичний, а ти його на уборні держиш. Хочте не хочте, Олексійовичу, а цей замок я дарю вам. У вас дача є?
З лугу, з туману, підійшов розпутаний Валентин, задер голову і став дивитися на нас, на копичку. Де він був, де ходив, де дибала його душа,— Валентин прийшов у тумані ввесь і дихав туманом, туманом сивіла кожна його волосинка,— Валентин стояв над чоботом “на попа” за возом.
— Чуєте, Олексійовичу, як дзюрчить? Рівненько і прямо в чобіт. Інтересно, надзюрчить повен чи тільки до половини?
Валентин надзюрив чобіт по вінця і коли перестав, Семен Семенович сказав:
— А при мені він стільки води не пив зроду. Що то у нього новий хазяїн! А старому хозяїнові можна і в чобіт. Отак усе…
…Ми підпливали до Києва. Помітивши нас, Київ задзвонив у всі свої золоті дзвони. Причалили. “Приходь до мене у печеру” зняла тільняшку, прикрила нею сонного малого і сказала:
— Дякую, що підвезли. Дякую за увагу,— і з якогось сильного, великого розгону відштовхнулася від мене своїми темними віддутими ожиновими губами.
