А Магда мене проминала. А я ж як чекав, коли вона пройде отут біля воза, біля моєї вистромленої з-під кожуха голови і її попелясті очі глянуть на мене вологим жаром. Не подивилась. Не глянула. Підперта в спину державним оком начальства, оглушена бубоном й з забитими памороками від шаленіючих труб, вона протемніла повз мене чужа чужою. Навіть те на дорозі місце, яке ще дихало нами, не прохололо, тепле, від нас обох, — вона переступила й пройшла. Пролопотіла на вітрі прапором, що золотою китицею з держака ще й бив її по щоці.
Зате її подруги — вчорашні мої примари — дві з транспарантом і третя, кульгавенька, з буряком на руках, оглянувшись на вже приморене, відстале начальство, мене признали:
— Валю! Женю! Чи це не той, від кого ми уночі тікали? Він чи не він?
— Ти, Клаво, краще поглянь, як ця зміюка вириває нам руки! — впираючись ногами в обочину й ковзнувши по мені здичавілими од напруги очима, Валя і Женя тягли до себе свій транспарант, що рвався з тичок під хмари.
— Доброго ранку! — притишуючи ходу, привіталася Клава. — Ви нас упізнаєте?
— Доброго ранку! Але сьогодні, дівчата, ви не ті й не такі!
— І ті, і такі! — Клава переступила обочину і підійшла до мене. — Тільки сьогодні ми з музикою.
А вам тут самому не страшно?
— Страшно.
— А чого ж тоді сам?
— Бо сам!
— Ходімте з нами. Ми вас обженемо. Ідемте, бо до вечора нас розхапають і вам ніхто не дістанеться. Бачите, скільки тут парубків. — і кульгавенька Клава патлатим своїм буряком хитнула на змокріле начальство. — Не прозівайте нас.
— Постараюся. Напою коня і — за вами.
— Не забаріться.
— Не забарюсь.
— А ви тут надовго?
— Я тут наскільки схочу.
В Клавинім погляді щось ніби клацнуло, її ранковий, з подушки погляд ніби замкнув мене на замок. Буряк на її руках поважчав і вона посадила його на голову:
— Ну я побігла…
Та Клава лише переступила з ноги на ногу, глянула, де начальство, чи є в неї ще хвилинка? Хвилинка була, і Клава сказала:
— Бачите, як шкандибаю. І знаєте, через що? Через оці, що на мені, боти. Їх минулої осені видали нам за буряки. Прийша додому, взуваюся, а воно вийшло — обидва на одну ногу. Тепер ходжу, як підстрелена. — вона засміялася й накульгуючи, побігла, а коли наздогнала Валю і Женю, то своєю увінчаною буряком головою оглянулася на мене і раз, і вдруге… Магда, коли мене проминула, не оглянулася і півразу…
Вітер покинув знущатися над транспарантом і потягнув таким духом засмаженого м’ясця й тушкованої капусти, що коли дядьки-музиканти сяйливими трубами задихнули ті аромати в себе, то не хотіли їх видихати. А коли видихнули, то гримонули трубами так, що буряки в бурякових купах заворушилися. А тим часом за трубами і за розгепаним бубоном Клава, Валя і Женя, і не моя вже Магда у своїх празникових плюшах і парадних на кнопках ботах звернули на бурячище…
Вітер подужчав і моє птаство прив’язане до шпагату лапами догори розгойдалося над столами, де балакуче людське юрмовисько повмощувалося на лавах перед мисками й гранчаками. Такої гущі народу мої пернаті боялися, вже будучи й неживими. Вони би звідти втікали навіть лапами догори. Та прив’язані до шпагату, птахи на вітрі лише розгойдалися і обійдені долею, взяли на шпагат й зневаженого Магдою мене. Тепер я з-під хмар на летючій качачій гойдалці, лежачи на жовтих качачих лапах обличчям до бурячища, розмахавсь понад Магдою і жінками, над підстриженими під “бокс” дядьками і під “венгерочку” потилицями начальства, чиї урочисті тости лупили по пролітаючому мені, наче зенітки по літаку. Тости вибухали навколо мене, ніби шрапнель, і після кожного вибуху оркестр ушкварював туш.
Тости і тости і туш, туш й перецокіт налитих ущерть гранчаків; зблиски білих й залізних із нержавіючої сталі зубів; з кущиками щетини на борлаках, задерті голови випиваючих й ніяк нехмеліючих важкоруких чоловіків; розгарячілі від чарочки і вже осмілілі, ніби у себе вдома, говірливі жінки:
— Живемо через дорогу, а я вас, Насте, ніколи й не бачу.
— А вас, Маріє, хіба коли видно? Ні вас, ні мене не видно.
— Та ж я ходжу на буряк аж туди, під Іванівку. Іду — темно, приходжу — темно. А ви ходите ближче, де ми тепер осьдечки сидимо.
— Ой чого від чого я вже захмеліла.
— Давайте іще по крапельці, що вже, нарешті, зустрілися.
— Тихше! Тихіше! — з дального краю столів підвівся начальник землі. Присадкуватий, мов трактор, темний з лиця і погляду, він просто-таки світився любов’ю до свого рідного до смерти народу. — Хочу піднести на честь нашого Буряка! І хоча наш День Буряка поголовним іще не став, я вірю, що він поголовним буде.
— І міжнародним! — докинув начальник по здачі м’яса і молока.
— І інтернаціональним! — вигукнув начальник по заготівлі яблук, вишень і груш.
— Ні, я не згоден! Себто, я згоден, але-але! — заперечив начальник курок-несучок й недоговорив. Він як астматик мусив передихнути. Та заперечливе словечко “але-але” з нього вже вилетіло. Саме через оте словечко його колеги, районні достойники, що сиділи праворуч й ліворуч біля секретаря, обережно притихли.
— … і поголовним, і міжнародним, й інтернаціональним, — але! — знову почав начальник несучок і знов на “але” замовк! Тепер командири району переглянулися. Гостріше запахло капустою, стало чути навіть осу, що влізла в гранчак і почала топитися.
— … і поголовним, і міжнародним, і інтернаціональним… — знову узявсь несучка.
— … і, і, і! — підказували несучці прокурор та суддя.
— … але-але — і Всесвітнім! — видихнув непримиренець. — Хай живе Всесвітній День Буряка!
Поводирі району і сам секретар здригнулися, бо так достославно не говорив ще ніхто. Після такого тосту годилося б заспівати. Але достойники не заспівали, бо, прибравши споперед миски лікті, над головами дядьків і тіток роздвигнув плечі начальник по заготівлі й засолу помідорів і огірків:
— Нехай же вічно живе наш поголовний і міжнародний, інтернаціональний, а в недалекім майбутньому — двічі на рік Всесвітній День Буряка! Один раз, коли ми його сіємо, а другий — коли збираємо. Двічі на рік Всесвітній День Буряка нехай проживає вічно! — і начальник засолу підняв над собою гранчак.
Магда, дивлячись на ту чарку, піднесла прапор на всю висоту своїх рук.
Гримнув туш.
— Слава партії і правительству! — з іншого краю столів заволав якийсь зашуганий дідок. Вітаючи дідову відчайдушність, вже підпилі дядьки забили в долоні. Заплескав і секретар, і показав правицею на дідка. Оркестр розвернувсь до оратора трубами й просурмив йому туш персонально. Дійнятий до сльози, народний промовець витягнувся по стійці “струнко”, а коли нишком присів коло своєї баби, то ще продовжував шепотіти:
— … і правительству… і правительству…
— Тю! — сказала діду глуха його баба.
— Гірко! Гірко! — закричали до них вже злегка помаковілі молодиці. — Поцілуйтеся! Поцьомайтеся, як молоді на весіллі!
— Оркестр, — вальс! — обернувся від столу до музик секретар і перекинувши через лаву ноги, пристукнув підборами перед Магдою, що стояла в нього за спиною з прапором. Від такого — та ще й від кого. — запрошення Магда зніяковіла, проте одразу подумала: а куди знамено? Куди його й де подіти? Та секретар вже обійняв її темний стан, і вони втрьох — Магда, прапор і секретар — приготувались до танцю.
Замовлений вальс дядьки-музиканти ледвечко потягнули! Їхні змуляні трубами губи, що видували марші і туші цілісінький день, порозпухали, мов пампушки. Через те замовлений вальс не полинув, а забуксував. Та для жінок він годився й таким. Жінки вийшли з-поза столів й тримаючи рівно шиї і голови, мов на воді вечорові гуси, повільними парами незаймано попливли… Чоловіки поглядали на них і займались своїм — де сиділи, там і сиділи…
Від небокраю на бурячище напливло павутиння й, вальсуючи в ньому, обгорнені тим павутинням жінки опинилися наче в неводі. Вони кружляли у нім по колу, й мені здавалося, що із такого бурякового невода вони не випливуть вже ніколи… Хто з них була молода, а яка уже старша — я їх не вирізняв: по тому, як вечоріло, їхні зелені голови зливалися з купами зеленої бурякової гички, а чорні плюші робилися чорним полем. Ні їх, ні землі ставало невидно. Темно-синя імла поховала і скіфські могили, що на ніч посходилися на небокраї, і печеречки-села з голосами півнів. Всих покривала пітьма, а заодно вона стала гасити й жінок, як гасить зорі похмуре море…
Але жінкам було хороше. А Магді — найхорошіше. Аякже. З нею вальсує сам секретар районного комітету партії. Від нього пахне його духами. А привітний який і чемний. Наче надрізаний бурячок, що так і хочеться його лизнути. А золоті зуби… Правда, золоті зуби в його усміхненім роті трохи страшненько жевріють, але не страшно. Зате, коли він наміряється кашлянути, то кашляє не як прокурений чорт, а легесенько прикриває долонею рота. А коли ненароком наступить на її бота, то вибачається… Ні, він не такий, як той, що зараз чипіє в лісосмузі. В цього на плечах цілий район, він начальникує над усіма начальниками. А той байдикує степами, живе на возі й від нього віє конем. “Конем, а ще кожухом.” — подумала Магда й кружляючи з жевріючим секретарем, раптом відчула, як під жакетом по її тілу, як по вогню, йдуть мої темні руки…
Від бурякового поля щось мною кинуло глянути на баштан. Я глянув й застиг: до мене бігла Манюня — вся у вогні. Вона горіла. Часом вогонь з неї злітав, але знову наздоганяв, чіплявся і сатанів! Хто підпалив її? Хто обілляв соляркою чи бензином? Кому вона що зробила чи перейшла дорогу? Та що за таке? Що за химерна якась чудасія: той на Манюні вогонь був якимсь дивним — він був холодним. Холодним і неживим. Але ж Манюня у нім палала. Аби погасити його на собі, вона звалилася в мокрий бур’ян і заходилася у бур’яні качатися. Вона нагрібала його на себе шиєю і ногами, шкрябалася об стебла боками, терлася животом, качалася ще і ще, а як потухла, то причаїлась, полежала, а коли зірвалася на копита знову, то загорілася знов. Вдруге той озвірілий вогонь обхопив її всю — від гриви, хвоста й по підкови. Ще один раз вона стала біжучим полум’ям і освітила собою все, що на баштані проживало — від зблідлих од переляку лисиць і до найменшого мишеняти. До мене котилася вже не Манюня, а як буває під час грози, утворена громом й налита розплавленими блискавками, виникає сліпуча сферична куля. Така повна грому й скипілої сили блискавка-куля мовчки пливе над землею, та як тільки вона на щось наштовхнеться, то прогримоче так, що загориться навіть повітря. Тепер та блискавка-куля-вибух-Манюня допливала до мене і коли допливла й черкнулась об воза, то шарахнуло так, що моя голова перекрутилась очима за спину і я побачив: з даху бойової машини морської піхоти — амфібії, що зупинилася біля мене, й шарахнула вихлопною трубою, смалив військовий прожектор. Він смалив по Манюні і, як почулось мені, — реготав! Так ось хто, — сволота. — гнав і палив мого коня. Гнав і палив, і мало не вгробив.
Біля прожектора на амфібії малиновіли цигарками двоє опасистих чолов’яг, і дебеліший з них дебелою голосиною прогуготів:
— Отже-значить, — рубаємо. Потихеньку вночі рубаємо колгоспні акації додому собі на дрівця? — і полоснув прожектором не лише по Манюні, але й по мені, полоснув і раптово вимкнув.
Манюня і я, що осліпли було від світла, тепер осліпли від чорноти. На голови нам хтось ніби накинув чорні мішки і зав’язав на горлі, бо ми ще й стали душитися — косогором тягнулася колона військових машин, й привіяний від них сморід перегорілої солярки був таким в’їдливим, що в ньому задихнулися б і протигази.
— Запрягай свого коника і, поки цілий, рви звідси кігті. — з даху своєї броньованої колісниці прогув басоля і знову ввімкнув прожектор. І знову вимкнув. І знову ввімкнув…
Мною затіпало. Я схопив косу і косанув перед прожектором жовте повітря.
— Черкани нею собі по яйцях! — порадив мені мій амфібійний візаві.
— Присвіти прожектором яйця свої, щоби мені цією косою було видніше зробить тебе євнухом! — порадив йому і я.
— Як, як ти сказав? — він не повірив, що так з ним говорять.
— Руки по швах! Стояти й не ворушитися! — наказав я.
— І шо, і шо? — тепер в його голосі почулася ошелешеність, і він, і його напарник викинули цигарки за спини. — Ну, стою… ну, стою… — Раптом він напиндючився знову. — А хто ти такий, що нами командуєш? Я, ось наприклад, мічман Микита Дузь. А ти хто за один?
— П’ятнадцять діб гауптвахти за непоштиві слова перед маршалом! Я — маршал Микола Вінграновський!
— Слухаю, товаришу маршал! — мічманів голос враз пересівся. Його рокочучий бас зів’яв, і він для себе прошепотів: — І треба ж, Йосип його на кобилі, отак попастися. Погоріти на рівному місці.
— Влипли по самі вуха. — відшепотів Дузю його напарник.
— З прибуттям до частини доповісте командиру!
— Єсть, товаришу маршал, доповісти командиру про п’ятнадцять діб заслуженої “губи”. — і разом, удвох, вони пригнули прожектор собі під ноги, від чого їхня амфібія стала схожа на шаленіюче вогнище, а всередині вогню опинились тепер вони — Дузь і його напарник. Тепер горіли вони, як перед тим палахкотіла моя Манюня.
— Товаришу маршал, дозвольте…
— Відставити балачки!
— Єсть, товаришу маршал, відставити балачки й не розмовляти! Та що накажете: наше світило нехай працює, чи його к бісу вимкнути?
— Ваше світило нехай працює, а ви прямуйте своєю дорогою.
— Товаришу маршал. — в голосі Дузя з’явилось благання. — Свою “губу” я відбуду, але дозвольте мені звернутись до вас з інтимним проханням…
— Підійдіть. — згодився я.
Мічман сплигнув з амфібії і заскавчав.
— Що трапилося? — запитав я його.
— Наступив на мокрий буряк ногою. І, мабуть, підвихнув. Пху. — й на другій нозі він підскакав до мене — в ряхтінні прожектора його, ніби пудова гиря, смоляна голова смоляними очима причорніла до мене ближче. Дивитись мені в обличчя мічман не зважувався. Його чинопідлеглий погляд лиш винувато пробіг й не зупинився ні на моїх підковоподібних вусах, що я їх заради Магди рівненько підстриг, ні на моїх ради неї поголених щоках. Не запримітив мічман й американського прапора над козирком мого кепа, якого я, ніби знічев’я, зняв з голови й заховав під сидіння. Зате смоляний його погляд прилип до бронзової блискавки, що була вшита в куртку й таємниче полискуючи, видавалася золотою. Оцінивши її дорогу значимість, він, вже нарешті, зважився глянути в мої маршальські очі і самовіддано дивлячись в них, ще один раз пересвідчуючись, з ким має справу, — багатозначно умгукнув. Тоді, оглянувшись, чи ніхто нас не чує, заговорив:
