— Товаришу маршал! Пробачте й простіть мені ті непоштиві яйця. Я, Йосип його на кобилі, здуру бовкнув про них, бо що в мене в ширінці, те в мене й у голові. А все йде від того, що я, відколи на флоті, думаю лише про одне — про баришень. Вдень і вночі я думаю тільки про них. Ось через що я такий аморальний. Розпуста вилазе з мене сама… Ви дозволите мені балакати ще?
— Стривайте! — зупинив я охочого до балачок сексуального морського вовка, бо, дрімливо помуркуючи моторами, до амфібії дотягувалася колона моряцьких машин. Цим разом від них погнало таким духом маринованих оселедців, що в носі мені закрутило і я облизався. Заграли ніздрі й у Дузя, а на його напарника напала голодна гикавка.
— Коли нас, моряків, один раз на сто років випускають на берег провітритися, — продовжував Дузь, — на кілька отих куцохвостих годин на волю, то з кожним із нас на березі відбувається одне й те саме — ми тільки й дивимося, до якої б це баришні підлататися… І підлатуємося. То морозиво з нею з’їси, купиш насіння чи навіть губну помаду й обов’язково зводиш в кіно, бо після кіна вона до тебе уже й сміється. І ти підрегочуєш їй. Тоді, позиркуючи на годинник, аби не спізнитися на корабель, прихиляєш кралечку до плеча й ведеш її через скверик, де густіші кущі. Ложиш її, покірливе золотце, на травичку і вже добуваєш з штанів свого банабаку, коли раптом тобі над потилицею хтось з патруля як закомандує-пожартує: “Марш, злягальнику, на корабель! Твоє увільнення закінчилось!” А тут іще й сам патруль, наче звір, неподалеку стовбичить і точить об тебе очі… Та пропади воно пропадом все і з такою любов’ю, і з отакою волею. Хоч бери та й сказися.
— Тепер ваше море на буряках? — запитав я мічмана
— Ні, товаришу маршал. Наше море — на морі, а сюди, у степи, кинули нас на допомогу трудящим колгоспникам для вивезення буряків на цукровий завод. І зараз ми тут: окремий загін моряків ордена Червоного Прапора Чорноморського флоту з п’ятьма бортовими машинами та при одній амфібії шукаємо ввірений нам колгосп “Шлях до Комунізму” й ніяк не можемо його знайти. Прибуваємо — як і накреслено в нас на карті — у відповідне село, питаємо в голови: “Ви — колгосп “Шлях до Комунізму”?” “Ми”. “А ми — моряки. Прибули до вас для вивезення буряків”. “Ні, — каже нам голова, — ви не до нас. Наш буряк позавчора вивезли такі ж, як і ви, тільки солдати, їдьте оно за горб, там ще є один “Шлях до Комунізму”, може, він ваш”. Тягнемося за горб. Приїздимо. Питаємо в голови: “Ви — колгосп “Шлях до Комунізму”? “Ми”. “А ми — моряки. Прибули до вас для вивезення буряків”. “Ні, — каже нам і той голова. — Ви не до нас. Наш буряк вчора вивезли такі ж, як і ви, тільки танкісти. Туди оно їдьте за косогір, там ще є один “Шлях до Комунізму”, може, він ваш”, їдемо. На косогорі нам звечоріло і я увімкнув прожектор. Свічу-свічу в присмерку по дорозі, а тоді, думаю, дай, для розваги, полякаю на ніч лисиць. Розвертаю світило в поле, свічу в теміні по бур’янах, коли, бачу, пасеться коник.
— Лошичка, — уточнив я. — Моя маленька. Моя манюнечка. — пожалів Дузь Манюню й нахилився до її вуха. — Влупи мене в зуби копитом, аби в темній моїй голові засвітилося.
— За безкорисливу відданість трудовому народу… — почав урочисто я й церемоніально подивився на Дузя. Він передчув, що зараз має відбутися щось небуденне, і його плечі пішли назад, а голова — вперед.
— За безкорисливу відданість трудовому народу і солідарну йому допомогу знімаю з вас гауптвахту і нагороджую премією та медаллю. — і, нахилившись на днище воза, відімкнув сундучок, де з-поміж рибальського причандалля в мене валялося кілька, схожих на Магдину, сувенірних срібних медальок. Я накупив їх у котромусь з кіосків Об’єднаних Націй, аби переробити на блешні для спінінга й на час відпустки возити з собою. Взявши одну таку миловидну медальку-блешеньку з гачком-трійчаком, я приколов її до сірої роби Дузя. Дузь покосився на невідому йому відзнаку й зніяковіло закліпав.
— Вітаю, мічмане, й поздоровляю.
— Радий старацця! — видихнув він.
Затим я дістав з діжечки пляшку віскі і вклав її Дузеві в ліву руку, бо права його рука, віддаючи мені честь, посмикувалася на скроні біля мічманського з крабом кашкета. — А на закуску вам — дичина! — й зійшовши з воза, відв’язав від акацій шпагат з качками і всі дев’ять штук лапами догори почепив на Дузя.
Тепер з медаллю Організації Об’єднаних Націй та із розкішною в’язкою вітчизняних качок на шиї мічман Микита Дузь був готовий для подальшого пошуку ввіреного йому колгоспу “Шлях до Комунізму”.
— Обсвіти мене з маршалом, аби нас бачили й чули всі! — гукнув він своєму напарнику-гикавці, і той з даху амфібії всмалив прожектором по Дузю й мені, що ми з ним одразу ж перетворилися на смолоскипи.
— Товариші моряки! — з облитого світінням мене свій смоляний погляд мічман перекинув на прищухлі машини. Краснофлотці! Вам шле привіт і вітання маршал Радянського Союзу! Ось він стоїть поруч зі мною і піднімає руку. Я підняв руку.
— Привітаймо ж його і ми — натиснемо на сигнали. І моряки натисли: з темних кабін галаснули клаксони. І не по одному, а скопом вони гуданули так, що від їхнього гудища сонна сорока дременула з гнізда, а за сорокою все, що вже примостилося на ніч у лісосмузі й на баштані, придрімало на лапах і животах, порснуло врозтіч — залопотіло, побігло і поповзло!.. Я навіть не думав, що навкруг мене жило стільки і земляного, і трав’яного, й акацієвого народу. Але ще був один народ — буряковий! У глибині поля, розпиваючи чарочку за капустяними столами, він, як тільки почув моряцькі сирени, то їм у відповідь вжарив марша “День Буряка”.
— Де ото марш і де блимають фарами трактори — ото і є ваш стопроцентовий “Шлях до Комунізму”. — розтолкував я Дузю.
— Так він же зовсім близесенько. Він, Йосип його на кобилі, у нас під носом. А ми блукали.
— Поганяйте прямо на оте блимання — там вас чекають зранку!
— То розвертатися і пекти прямо туди?
— Розвертайтеся і печіть.
— Бажаю вам, товаришу маршал, щасливої на природі відпустки. — потишивши голос, сказав на прощання Дузь і, посмутніло дивлячись мені в очі, вже зовсім сумно додав: — І вам, і тій баришні, що вас відвідає…
У бушуванні прожектора моряцькі машини розвернулися в ряд й приготувалися до наступу на бурячище. Попереду них, ніби вилитий з чавуну, з даху своєї броньованої колісниці Дузь віддавав накази:
— Вилізай!
І моряки ожили: одні застрибали з кабін вантажівок, а, пригинаючись, інші, ніби з пекла чорти, обмахуючись безкозирками, полізли із чрева амфібії.
— Не роззявляти ротів і не ловити гав! — командував Дузь. — Музику-марша чуєте? Це нас вітають палкі степовички солодких ланів. Не вдаримо перед ними у грязь.
— Ура! — хитнули небом його послушники й накинулися на, бурякові купи, що буряки з їхніх рук, наче град, забарабанили по днищах автомобілів. Там, де проходили Дузеві мореходці, поле ставало, як вилизане. За моряцькими безкозирками не лишалося жодного бурячка. Дузь торжествував. Одухотворений маршем, облагороджений віскі, натхненний жагучою близькістю з жагучими степовичками, він сотворив навіть віршика, і, притоптуючи на своїй панцирній красотулі невивихнутою ногою, сам його й заспівав:
Гоп! Топ! Гуп!
Ідуть моряки — лежать буряки!
Лежать буряки — нагинаються моряки!
Гоп! Топ! Хоп!
З морської руки летять буряки
В грузовики,
І помішані на моряках,
Закотивши під лоба очі,
Морякам віддаються
Божественні женщини!
— Слава матросам-ослобонителям! Слава синам морських безодень і пучин! — з теміні перед амфібією вигукнув чийсь захеканий голос, і коли Дузів напарник-гикавка навів на нього прожектор, той засапаний голос виявився дідком-шугачком.
Він добігав до амфібії й, простерши перед собою руку з розхлюпаним гранчаком, волелюбно волав:
— Доблесні приборкувачі морів! Дозвольте потиснути вашу морську правицю.
А колгоспну правицю мою подати вам навзаєм.
— Кого на обмєн? Мене? На колгоспну телицю? — не зрозумів дідка Дузь.
— Ласкаво просимо! Вельми ласкаво!
— А чи не пішли б ви, папашо, знаєте куди?! Крутиться тут під ногами всяке.
— Слава партії і правительству!
— Га? — насторожився Дузь.
— І партії, і правительству! — не відступав дідок.
— Залазьте! — Дузь нахилився, висмикнув дідка з теміні на амфібію під прожектор і вже поштивіше запитав: — Ви, бува, не того, не колгоспний партійний секретар?
— Ні! Я — жук-гнойовик! Дідок-гнойовичок. Все життя гній на поля вожу. Вивезу, а тоді вилами розкидаю. Грижу на них нажив. Ось вона в мене тут під куфайкою, збоку на животі висить точнісінька, як буряк. Скорчився через неї і погибаю. — з гордістю доповів Дузю дідок.
— За безбережну любов до ордена Червоного Прапора воєнно-морського флоту награждаю вас подарунком. — і мічман Микита Дузь зняв зі своєї шиї мої качки і почепив їх на шию діду.
— Слава підводним човнам і наземним амфібіям! — дихнув на собі качками дідок-шугачок-гнойовичок і обійняв Дузя — прихилився щокою до його на грудях медалі й коли вколовся об неї, об її гачок-трійчачок, то не лише не відчув уколу, а раз, і вдруге, і втретє, — тричі! — поцілував медаль.
— Ура! Ура! Ура! — так само тричі гойднули небом сини штормових морів і свою сухопутню флотилію підвели до святкових столів дядьків і тіток.
Фіолетовими губами оркестранти врізали гімн, і поки дядьки та тітки відкладали виделки і вслід за начальством підіймались на ноги, бідашко Гикавка звузив прожектор до кинджального струменя й з даху амфібії всадив його в миску з тушкованою капустиною. Миска з капустою, а біля неї гранчак і недопита пляшка заіскрилися й засіяли. Гикавка загикав гикіше й під бухкання бубона пострумував від миски до миски.
— Що ти лазиш по тарілках. Ніяк не можеш наїстися. — наскіпивсь на нього Дузь і, як стояв, — вся увага на гімн! Навитяжку перед ним! — не змигуючи, звелів: — Начальство шукай, начальство! Йосип його на кобилі!
Гикавка шморгнув носом й від лоскітливих мисок переметнув прожектор на обличчя дядьків — замерехтів по їхніх виструганих вітрами обличчях:
— Воно? Не воно?
— Хіба не бачиш, що не воно! Це — рядові, рядові Івани!
— А ці? А ці? — Гикавка світлонув по дядьках-музикантах, що були вже на середині гімну, додували його з останніх, уже посинілих сил.
— Та на греця мені ці сизопикі биндюжники! — вибухнув Дузь.
Гикавка пострумував праворуч та знову втрапив на стіл! Але на цім окремім столі шикувалися миски не із тушкованою капустою, а з курячими пупками.
— Ти знов, ненажеро, приклавсь до харчів? Пупків тобі захотілось!
— Та нічого мені вже не хочеться! — і Гикавка гикнув, що очі йому підстрибнули, і підстрибнули куди треба: над курячими пупками височіли макінтоші й плащі! І голови, голови, — точнісінькі, як і в Дузя. — на опасистих шиях пудові гирі.
— Воно? Не воно? Воно! — сам себе запитав і сам собі відповів Гикавка й пострумував від гирі до гирі: всвітився в одну і другу, надибав на третю, четверту й п’яту, на шостій затримався, бо та, шоста гиря, посміхнулась йому в прожектор золотими зубами. “Мені б такі кланцаки на показ для баришень.” — подумав пошепки він і не зчувся, як сам разом із отією Золотозубою Гирею став дотягувати слова велеславного гімну.
— Що ти муркочеш собі під нюхало і світиш, як в підземеллі? Зафугуй на повну катушку, щоби й чортів стало видно. — наказав йому Дузь, і Гикавка впалив прожектором так, що стало видно не лише дядьків і тіток, й начальство, але й за начальством, за його спинами, прихованих у темноті, в чорних плюшах-жакетах чотирьох молодих чортиць.
“Мої ж ви любесенькі і коханесенькі.” — знову подумав пошепки він, коли на чортицях гімн догримів і вони, всі чотири, — одна височенька з прапором і медаллю, і друга, хоча й невеличка, зате ладненька, ніби та рибочка-барабулька, з кудлатим буряком на руках, та ще дві чорнявенькі повновиді із транспарантом, рушили до амфібії і, як здалося йому, особисто до нього, до Гикавки-Гикавця.
