Микола Вінграновський – Сіроманець

Андрійко відійшов і сказав:

— Тату, ти не знаєш вовків.

Петро Лях розпалив плитку, його товариші-льотчики миттю збили в кутку гаража вовкові клітку з дверцятами, принесли м’яса і води.

Петро Лях сказав:

— Хай полежить до вечора, може, одійде.

— Прилетимо, а там побачимо…

— А що ми з ним будемо робити, якщо він оклигає? — запитав Андрійко.— Тату, хай живе у нас! Я ж то всіх вовків знаю тільки по картинках, але це ж справжній і такий здоровенний!

— Побачимо! — сказав Андрійкові тато і з товаришами пішов до зелених машин.

Вовк підняв носа — пахло бензином і м’ясом. Нанюхав м’ясо, з’їв. Десь далеко на полігоні зірвалися бомби, вовк ледь-ледь їх почув із далеких степів. Потім він обнюхав куфайку, прислухався: за стіною хтось ходив.

Андрійко і висілкові хлопчики попритуляли замерзлі помідорні вуха до гаража:

— Ходить…

— Не кричи…

— Ходить, кажу…

— Га?..

Андрійко приліг до дверей і запитав:

— Кажи, ти є?

— У-у-у,— тихо відповів вовк.

Андрійко скочив на ноги:

— Ви чули — він говорить! Він упізнав мене по голосу!

— І що ти там крутишся біля того вовка? — сердилася Андрійкова мама, нагрібаючи на подвір’ї віником сніг на килим.

— Тата жду. У мене канікули,— буркнув він.

Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях покатається на лижах зі своїми однокласниками.

Хлопчаки гасали навколо Сіроманця, перекидались, падали, сварились, виходило часом не без бійки та сліз: тоді Сіроманець подавав голос, і вся ватага рушала за ним снігами у виселок додому.

Віднині Андрійко, Андрійкова мати та Сіроманець стали далеко виходити в степ і слухати в небі ревкіт реактивних літаків, ждати з аеродрому Андрійкового тата з товаришами.

Вовк, зачувши “газони” ще за горбами, мчав їм назустріч.

Петро Лях пригальмовував, Сіроманець вскакував у машину, щасливо повискував.

Льотчики видовбали ломами у мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, вкрили її соняшничинням, і він став там жити, аби не нюхати бензину в гаражі. Їсти йому було що, та він тепер і сам добував дещо в полях, щоб не засиджуватись.

— Коли?! — кричав блідий Петро Лях до своєї дружини.

— Після обіду… взяв лижі і пішов…

— Сам чи з вовком?

— З вовком…

Петро Лях вискочив у темінь. Вітер зі снігом збивали з ніг.

— А може, він до кого зайшов? — Петро Лях кинувся назустріч товаришам-льотчикам.

— Оббігали всі будинки — нема!

— Давайте ракетниці! Швидко! — крикнув Петро Лях, а сам, як птах проти бурі, заточуючись і провалюючись в темно-білі снігові вирви, подався до лісосмуги, до вовчого пристановиська.

Вітер розніс соняшничиння, яма завалена снігом, вовка не було.

— Ага-га-га! — у відчаї закричав Петро Лях у степ, але вітер задув його крик назад до рота.

Блідо-розмиті ракети повисли над висілком.

Кілька “газонів” рвонулись від висілка в сніговий здиблений океан, але й вони потонули у ньому, поглухли.

Вовк волочив Андрійка за комір. Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувались в яр і треба було знову підійматися вгору — отут Сіроманцеві доводилося похекати та попріти. Тоді вовк закидав Андрійка собі на спину, розсував грудьми свіжий сніг, лапи ставали на твердіше, і з такою швидкістю вони посувалися до висілка.

Вовк жалібно вив. Покидав Андрійка, сам відбігав, вив на всі боки, прислухався, повертався до Андрійка знову, знову закидав його на спину і ніс далі. Андрійко обнімав вовка руками й ногами, щоб не зсуватися, щоб вовкові було легше.

Льотчики з ракетницями та ліхтарями вийшли за лісосмугу: але що ти його побачиш чи почуєш в цьому шипінні, ревінні, стогнанні, летінні?

Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити у снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка і сам ліг біля нього. Сніг і вітер засипали їх швидко, охоче.

— У ямі тепло,— прошепотів вовкові Андрійко.— Аби нам до ранку не замерзнути, а там уже якось доберемося.

Раптом вовк насторожився: йому почулися постріли. В одну мить він вискочив з ями і завив. Так він ще не завивав ніколи. Все своє життя він завивав з голоду або з горя. Тепер в його завиванні була надія і радість.

— Вовк! — крикнув Петро Лях.— Я чую вовка!

Андрійків тато скинув кожуха, щоб легше було бігти, поскидали з себе кожухи його товариші-льотчики, і всі вони кинулися на вовчий голос. Раз по раз стріляючи з ракетниць, вони на мить зупинялися, щоб не збитися з вовчого завивання.

— Он він темніє! Он! — ледь перевів подих Андрійків тато.

Знесилений вовк ліг на сніг, лизнув того снігу з вітром.

Підбіг Андрійків тато, підбігли його товариші-льотчики і побачили Сіроманця. На його спині лежав Андрійко.

Андрійкова мати плакала та розтирала снігом йому руки, щоки, вуха, ноги.

— Заїхали ми не так і далеко,— виправдовувався Андрійко.— А заметіль почалася ну в одну мить…

— А ти не бачив по небі, що заметіль починається? — Андрійковому татові потроху одлягало од серця.

— Щоб я та тепер куди пустила тебе одного!

— Мамо, не тріть так сильно, вуха болять! — просився Андрійко.

— Я тобі дам “вуха болять”! В тебе ще не те мало б боліти!

— А тут лижа зламалася…

Тату, а де вовк? — раптом запитав Андрійко і встав.

— Справді, де вовк? — перепитав Андрійків тато і вибіг у коридор. В коридорі вовка не було. Вибіг на вулицю — нема.

Андрійків тато схопив ліхтаря, і, як був роздягнений, так і побіг до лісосмуги.

Вовк лежав у себе вдома. Розгріб сніг і влігся на ньому під вітром, що свистів над ним на всі свої пальці…

Андрійків тато важко зайшвв у кімнату…

— Є,— сказав він.— У себе вдома. Приготуй, жінко, вечерю. Понесу йому щось повечеряти…

Дихнула весна з лиману. Теплий погляд весни зупинився найперше на снігах — і осіли сніги. Навпроти сонця удень засокотіли з-під них золоті струмки. Вологими ночами Сіроманець покрадьки зачав виходити в степ і там непорушно сидіти. Щось бентежило його вовчу душу, кликало її на ноги.

“А ти думав як, Сіроманчику, це вже нам з тобою кінець? Ну, скажи, думав?” — не покидав його голос Сашка.

Сашко стояв під грушею і слухав, як шуміла ярами весняна вода. На городі лежав опівнічний туман. Попискували сонні горобці під дахом. Пахло далеким вітром, якого вчора звечора не було.

— Засумував чомусь наш Сашко,— тихо говорила в пітьмі мати.— І вчитися гірше почав, і все йому валиться з рук. Ти помітив?

— Може, переростає,— тихо відказав батько.— Та воно й весна… Може б, йому десь на літо путівку до моря…

— Я вже казала. А він; “Не хочу, буду це літо на тракторі в полі”. Запав йому цей трактор…

Сашко зайшов у коридор.

— Це ти, сину?

— Тату, а у вовка вікно є?

— Вікно? Яке вікно?

— У лісі, чи де він там живе… Бо йому ж то треба дивитися, щоб не вбили.

— Нема у нього вікна, синочку.

— А вовк у лапи замерзає?

— Ще й як.

— Тату, от коли б я там був би вовком, я б теж замерзав?

— Такий ти хитрий,— сказала мати.

— От і не хитрий, мамо,— Сашко зайшов у свою кімнатку, ліг.

Його обійняв теплий сон: пливли білі айсберги в океані повз хату під голою грушею далеко. Вовка не було.

Чепіжний сидів навпочіпки перед кліткою Вовкодавихи і роздивлявся цуценят:

— Карлики! Пшоно! — кричав він жінці.— Іди-но сюди та тільки на них поглянь! Ось уже скоро півроку, а вони які були, такі і є! Криволапі, недолугі геракли! Не виросли ні на грам!

— То, може, вони ще виростуть,— втішала Чепіжного жінка.— А як не виростуть, то нехай вже такі будуть, ти ж тільки людям про це не розказуй…

— А я ж за неї стільки грошей віддав, на мотоциклі віз аж із Києва… Що це ти мені привела? На Сіроманця з ними? Та з ними хіба що на курчат.

Вовкодавиха винувато дивилась на Чепіжного, а її піврічне криволапеньке потомство забилося в куток клітки і тремтіло хвостиками на знак протесту за такі приниження.

— Ну, куди я тепер з ними? Хто у мене їх візьме? В цирк? Там своїх таких хватає. Краще б уже коти, ті хоч мишей, бува, ловлять!

— Дядьку Василь! — гукнув Чепіжного від воріт Сашко.— А ідіть-но сюди, я вам щось покажу!

— Що там іще на мою голову? — Чепіжний поволі, насторожено підійшов до Сашка.

— Сьогоднішня наша районна, не бачили? Нате, прочитайте ось.

— “Цієї зими,— почав читати Чепіжний,— в Н-ську льотну частину прийшов пірат польових просторів—здоровенний вовк-сіроманець. Прийшов добровільно. Сам. Пригнав його голод. Крилаті сини неба обігріли, нагодували, і тепер цей степовий розбійник мирно живе в частині, возить дітей на санях…” Оце так да… Але як же так,— розгубився Чепіжний,— щоб отак добровільно, сам? Сіроманець? Не може такого бути. Або це не Сіроманець. Сіроманець здохне, а не прийде… Може, це його брат? Треба буде поїхати та подивитися.

— Якщо вас пустять,— сказав Сашко.— Частина ж то військова.

— А вовк-то мій! — скипів Чепіжний.— Хто його перший вловив? Я? Я. І козу він із’їв чию? Мою.

— А навіщо він тепер вам? Хай собі у них живе.

— А збитки за козу? Я своє дарувати “за так” не звик!

— Ви зловили його,— гостро сказав Сашко.— Але ж Сіроманець утік!

— А хіба я винен, що його хтось відпустив,— обурився Чепіжний.— Може, ти?

—Я,— відповідав Сашко.

— Ну, да…— засміявся Чепіжний.— Сіроманець перекусив би тебе, як сірника! Отак: тільки хрусть!— Чепіжний навіть показав Сашкові, як би перекусив його Сіроманець.

Після обіду, коли добре випогодилось, Чепіжний поїхав до Сіроманця. Не забув прихопити з собою і ту фотографію, де його перескакує Сіроманець: Сіроманця там було видно “на всі сто”.

— Поробиш ці дні і за мене,— сказав Чепіжний жінці.— Я довго не буду. Туди і назад. Як спитає Олександр Степанович, де я, скажеш — поїхав у райцентр з зубами.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Микола Вінграновський – Сіроманець":
Залишити відповідь

Читати казку "Микола Вінграновський – Сіроманець" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.