Вона була невисока. Зміряти її, аби я підійшов до неї, то вона прийшлася б мені по плече, не вище. Риси її обличчя були не крупні і не дрібні, а саме взяті в тих пропорціях, де все до ладу… Але я точно знаю, що я десь бачив її!.. Стоїть, відриває талончики на гуляші, дивиться…
Раптом у чайну влетіла ластівка. Де вона взялася у таку пізню осінь, що влетіла в прочинені двері на тепло? Хлопці біля буфету заплескали в долоні, і їхні добрі очі сповнилися цією подією.
Ластів’ятко причепилось до люстри, злякалось, і, не знаючи куди дітись, писнуло, і вилетіло у прочинені двері.
Вона з-за прилавку ніби нічого й не помітила, мила бокали, наливала пиво.
В старій солдатській шапці, в куфайці, зверху обшитій сукном, до нас з Жорою підійшов літній чоловік, обдивився нас і звернувся до мене:
— А чи не ваша, пробачте, машина стоїть оно у дворі?
— Наша.
— А що, ведучі передні і задні?
— Так.
— Можна мені у вас щось попросити? — чоловік скинув шапку і присів скраєчку на вільний стілець.— У мене кабаки на полі на ділянці отут відразу ж за селом. А воно ж понамокало при цих дощах, а ввесь наш транспорт на буряках, погниють кабаки, жалкої Я вам заплачу… Вважте мені!..
— Так темно ж! — сказав я чоловікові.— Як ви ті кабаки побачите?
— А ми фарами, фарами! Помаленько… Воно не таке й добро — ці кабаки, але ж кролі у мене і кабанчик… Ну, то як?
— Я не проти, але говоріть з оцим чоловіком,— показав я йому на Жору.
— За годину впораємось? — запитав Жора, радий, що знайшов собі діло.
— Аякже! Це ж осьо туто-о за селом, перед виноградником. Я лише збігаю по мішки додому, через дорогу я тут живу, — і чоловік, розмахуючи шапкою, побіг.
— Жорочко, тільки так: ніяких розмов — хто ми, що ми, чого… Не вистачало, щоб ми з вами в сусідньому селі ще кабаки по ночах возили…
— Шеф, мертво,— і Жора пішов возити кабаки.
Я знову глянув на неї. Вона стояла до мене в профіль і дивилася в крапелясте вікно. Я підвівся і спорожнілою чайною пішов до буфету. Тепер я міг роздивитись її ближче… Глуха тривога, як давній єдиний сон, проснулась в мені, і хтось наче ломом почав підважувати враз осіле серце: я згадав де і коли я бачив це обличчя… Було це два роки тому.
Була година пік, я йшов Хрещатиком пішки. В тому солодкому червневому сонці мені було солодко, та не дуже: минуло півроку, як я шукав актрису на головну роль. Передивились ми всі театри, які тільки могли,— від Києва до Ленінграда, від Москви до Новосибірська. Мої асистенти, і я з ними, не злазили з літаків. Траплялись актриси мені точні, але “майже”. Майже — не точні. Я шукав зовнішність — той південноукраїнський темнавий сухорлявий двадцятирічний тип обличчя, до якого, по фільму, зводилась моя любов і любов денікінського офіцера в кривавій класовій зненависті між мною і ним, де не було пощади нікому. От що, крім іншого всього, значила зовнішність головної героїні. Я знав, що мені треба. Таке обличчя вже снилось мені. Я малював його. Шия, губи, ніс, очі, руки — стояли перед моїми очима до болю. Я чув її голос. Але знайти саме її не міг…
Була в мене на замітці, на чорний день, одна “майже” точна актриса, і я вже собі подумував — а! будь-що-будь! — візьму її. Бо: не почну зйомок за планом — самі лише дорогесенькі мої коні з’їдять гроші, проковтнуть і спасибі не скажуть.
Червнева година пік на Хрещатику скидається на якусь панічну евакуацію. Під боком Дніпро. Відпускники з усіх північних і заполярних усюд ринуть після обіду Хрещатиком до Дніпра. Зліва — Софія, праворуч — Лавра, інтуристам тільки цього і подавай. Хрещатик оглушений мовами всьогосвіття і политий потами, що Хрещатику і “поливалок” не треба! Скандінави — сюди, американці — туди, поляки — так ті, наче не могли наговоритися у себе вдома; тюбетейки, картузи, парасолі, просто так лисини і чуби, чорні, застебнуті на всі ґудзики костюми командировочних, розпухлі корзини з квітами прикиївських торговок, екскурсійні потоки школярів з бубликами і морозивами в непомитих руках — бо ніде! — хтось заблудився — кричить-шукає, той кричить — земляка впізнав, проштовхується до нього, футбольні болільники прокладають дорогу “грудью”, малеча кричить — виховательку загубили, вихователька кричить — їх загубила, жінка чоловіка лає: горіхи на асфальт розсипав — гостинця ж везли! За пиріжками — черга, за водою — черга, черга за цигарками, зеленою цибулею, хлібом, тролейбуси тріщать, набиті автобуси не зупиняються, з метро і в метро валом валять, і де не стань, куди не глянь — все поспішає, хекає, прів, задихається, штовхається заклопотаність, сердитість, невдоволеність, повчання, і в кожного — особиста пріоритетність. Одні лише манекени з вітрин посміхаються загадково.
Я подивився на головпоштамтівський годинник і вже хотів було сходити в підземний перехід, як вийшла з-за поштової колони і попрямувала просто на мене вона. Ніби всі ці півроку моїх настирливих, безрезультатних шукань вона стояла за колоною і чекала саме цієї миті, коли я приголомшений, пошарпаний невдачами,— вона стояла і чекала, щоб отак вийти на мене. Я похолов: це була вона, моя героїня… Та, що снилась мені, та, мальована мною на сторінках режисерського сценарію, в блокнотах, на клаптях паперу… Треба ж було природі в дійсності сотворити для мого фільму такі ідеально точні риси — випадок? Випадок.
— Іди-но сюди ближче, ближче…— прошепотів я і відступив за газетний кіоск.
Вона йшла повільно, стомлено несла авоську з качанами зеленої кукурудзи, не звертаючи уваги на зустрічних. Вона пройшла — рукою подати — повз мене… Як на мене, в профіль чорні і темні жінки виглядають дещо зловісно і навіть хижувато. В профіль у них є щось птиче. Все це було і в ній. Я не помилився. Але юність і легка передвечірня втома тепло пом’якшували бокову демоніч-ність ліній…
Пройшла, процокотіли на чорних підборах білі туфлі вітчизняного виробництва.
І я поволеньки рушив за нею. На розі Хрещатика і Прорізної вона стала в тролейбусну чергу. Я став за нею. З протилежного боку Хрещатика в вікні ресторану широким золотим зайцем відбивалося сонце, і той сонячний заєць, падаючи вниз, обнімав її гарусову кофту. По туфлях і по авосьці з кукурудзою можна було подумати, що вона студентка. Але ж ні. Теперішні студенти, з якого б глибокого села вони не приїхали, одягаються відомо як. Робітниця? Може. Працює, скажімо, на Дарницькому шовкопрядильному комбінаті, вперше на своїх хлібах, недавно вийшла заміж, квартири нема, знімають з чоловіком кімнату, живуть з базару, їхня господиня шкварчить щовечора: там не стань, там не сядь, туди не йди, світла допізна не паліть…
Але ні, і це відпадає, бо тоді б обличчя було іншим: тоді б в очах була печать несвободи, нервовість в рухах, на вулиці безпричинне часте оглядання.
Черга росла, набухала, напирала, наступала на ноги. Раптом вона оглянулась на мене: її ожинові очі гостро зупинились на моїх, і тут чорт мене смикнув за язик, тихо, як можна тихіше я сказав:
— Я кінорежисер. Я хочу з вами познайомитись…
Золотий заєць на її кофті поворухнув вухом, і голосно, наче звертаючись до всіх, вона відповіла:
— Знаємо ми таких кінорежисерів!
Черга відразу ж звернула на мене свою увагу, і я вгруз но шию в асфальт.
— І ви тільки подумайте, серед білого дня і отак нахально приставати!
— Стиду нема! І куди тільки дружинники дивляться!
— А на завод тебе до станка на роботу — патли б не відпускав, там би тобі їх бистро остригли!
І тут від імені своїх, на жаль, неіснуючих патл, я крикнув цій запітнілій останній ораторші:
— Цить!.. — І несподівано для мене оборонщиця етики і моралі позадкувала з черги. Чоловіки винувато заусміхалися, підійшов тролейбус, і вони з такою силою рвонулися в битком набиті двері, що я відлетів, як звичайнісінький самодіяльний легковаговик. Ця колективна сила внесла її в тролейбус, як пір’їну.
Більше я її не бачив.
На другий і на третій дні вранці і ввечері даремно я стовбичив за колоною поштамту, марно порозставляв своїх помічників на площі Калініна — пропала, як у воду.
Відтоді минуло два роки…
Я стояв бля буфету, наче роздивлявся, що в тому буфеті є. Вона біліла по той бік прилавка, тримаючи в руках недопиту склянку томатного соку.
— Добрий вечір,— сказав я і показав очима на блюдечко з абияк нарізаними глевкими, напівзіпрілими помідорами. Потрісканими на пучках пальцями вона поставила переді мною блюдечко.
Я понишпорив у кишенях плаща, в кожусі, витягнув з кишень пальці з прилиплими крихтами тютюну і здвигнув плечима.
— Та беріть, беріть. Якщо хочете, в борг. Ви ж у нас буряки возите. Завтра віддасте.
— За годину має прийти мій товариш…
— Та беріть! — ясно засміялася вона, і її зуби в кришталевому світлі люстр засвітилися, як молодий лід.— А чого це ви зиму зриваєте?
— Яку зиму?
— Та в кожусі!
— А може, в мене радикуліті — дуже сильно пожартував я.
— Давно з армії чи служите?
— Служу.
— А що, хіба тепер в армії і вуса розрішають носити? Я бачила у нас на буряках вусатих і офіцерів, і так сержантів, але щоб такі вуса, як у вас,— ні.
Вони у вас, як на картинках малюють в козаків.
— Та вони в мене на сезон. Сезонні.
— Буряки ж то сезонні, це так. На буряках великого начальства немає.— Знову молодим льодом посміхнулась вона.
— Любо, закривай! Нікого не буде! — лискучими губами з посудомийної крикнула, передихуючи, чоловіча біла виспана мордяга. Крикнула і сховалась.
Люба позіхнула, потягнулась, тріснули в ній кісточки, аж Люба злякалась.
— Це наш директор. Треба слухатись,— сухо глянули на мене ожинові Любині очі.
Я вийшов з чайної. Жори нема. Ніч і дощ. Гули буряковози.
На автобусній зупинці, освітленій сірим світлом, стояло двоє жінок. Одна жінка накрила голову алюмінієвими ночвами, а друга — мішком. Автобуса не було. Жінки говорили:
— Так оце ж Галька накинула мені вже друге. Те було тоді мале, а це ще менше і з ранку до вечора: мамо-мамо. А де ти тої мами йому візьмеш, коли вона четвертий год на шиферному заводі на Донбасі. Так і має баба собі на старість двоєчко… А тут вже очі не ті. Коли бачила — бачила. Та стала недобачати. Рано встану — в очах білі мухи. Оце купила корито — купати…
Жінка під мішком сказала:
— Прислали мені мої з Мурманська оселедців і палтуса. Може б, ви трохи взяли? Я вам занесу.
— Та для дітей трохи б і взяла, нехай посмокчуть… Піонери, правда, приходять, і води мені принесуть, і так поможуть…
— А може, ви б оддали мені одненьке на зиму, перезимувало б.
— А Галька?
— Вона наче буде знати… Віддайте мені його, хоч на зиму… Не буде знати, от і все.
— У мене корови, правда, нема. Маю дві кози. Обидві пасуться, але, що їм не кажу, а полин їдять, чи то я вже сліпа — не бачу, молоко гірке.
З косогірної бруківки виглянули жовті фари. Жінки примовкли. Дощик на ночвах говорив тонко і голосно, на мішку говорив пошепки. Так ці двоє дощиків і перемовлялися між собою.
Жора проїхав автобусну зупинку і зупинився неподалік, видно, навпроти хати того кабакового чоловіка. З чайної вийшла Люба.
— А що автобус, нема?
Жінки під дощем не почули, і я відповів Любі:
— Нема. А ото мій товариш під’їхав, ми вас, Любо, підвеземо.
— Та я піду пішки, мені тут недалеко.
— Тоді завтра увечері я до вас зайду і розрахуюся. Ви завтра будете?
— А куди я дінусь,— роздратовано відповіла Люба, нервово оглянулась на чайну і, обминаючи калюжі, кутаючись в темний плащ, пішла…
Жора завдавав чоловікові мішки з кабаками і тихо лаяв себе за цю кабакову операцію. На подвір’ї горіло світло, і жінка пошепки кричала своєму чоловікові:
— Та куди ж ти несеш? Сюди неси! Не впади!
Скільки тих мішків з кабаками можна було напхати в наш “Фантомас”, одному богу відомо: Жора витягав їх звідти і витягав. Я закурив.
— Шеф! — Жора крутнувся до мене.— Бийте-ріжте мене, але що я вже можу зробити? Я ж то думав — одна нога там, а друга тут. А воно, бачите, як! А будь ти неладне!
— Пусте, Жоро. Поїхали додому.
— Прошу заходити до хати! — і щаслива господиня ширше відкрила хвіртку.
— Ні, дякуємо. Нам пора їхати. Година не рання, дорога. Жора ступив у світло фар.
— Як “їхати”? Уже? Іване, ти чуєш, вони вже хочуть їхати! А повечеряти!
Подвір’ям, стріпуючи руками, біг Іван:
— Та що ви, люди добрі! Як же це так?
— А хоч на часиночку,— не вгавала мокра господиня.— Руки помиєте, я води нагріла. Та переночуєте в нас, а завтра вже по світлі…
— Справді, дякуємо,— сказав я.— Ми завтра приїдемо. А сьогодні — треба, бо начальство стружку зніме.
Господиня побігла до хати. Іван підійшов до Жори, взяв Жору за рукав:
— Ну, прошу вас, ви ж мене так виручили, ви ж мені так підсобили…
