У жовтому світлі фар вони стояли, як чорти, особливо Жора: з волосся стирчав якийсь пирій чи солома, обличчя блищало і чорним, і ще чорнішим, з плеча звисало кабакове гудиння, з підборіддя текла бруднота, на животі виднілося якесь жовте місиво, видно, від розчавленого кабака.
— Олексійовичу, дайте мені закурити і прикуріть, бо в мене руки в болоті.
— Та візьміть хоч оце на дорогу, перекусите,— до мене підбігла господиня і вклала мені в руки повну чогось важку корзину.— А як вас завтра не буде?
— Будемо! — крикнув Жора і, зраділий, дав собі команду: — Даю розворот! Розвертаюсь! Поїхали!
До свого села ми долазили —півні співали. Наш “Фантомас” співав всю дорогу, хоч присвоюй йому звання.
У мене було відчуття: звідтоді, як я побачив Любу на Хрещатику, всі ці два роки я з нею не розлучався. Люба жила поруч зі мною за якоюсь тонкою прозорою стіною і, знімаючи у фільмі іншу, я намагався бачити у ній Любу. Бачити, ну то й що?.. А це ж то мій не останній фільм! Люба тепер у чайній, за сім кілометрів, бо “а куди ж я подінуся?”… Люба не впізнала мене. І лише тепер, дрімаючи в нічному задрипаному “Фантомасі”, Любине невпізнання зачепило мій егоїзм: ну, забула ту миттєву, фактично, зустріч тоді на Хрещатику, але ж в кіно-то Люба ходить? Не може такого бути, щоб Люба не бачила мене на екрані в тих фільмах, де я знімався! Люди ж то впізнають.
— Жоро, а де ваша шапка?
— Загубив на кабаках. Шеф, не питайте…
— Станьте.
Жора став. Я виліз із “Фантомаса”: з-за лісосмуги трактори тяг-ли на оборону вози. Дощ перестав, небо наче просвітліло. Я пішов на оборону.
Як я любив свою оборону! Внизу лиман, над лиманом горб, за горбом — степ. На цьому горбі, оточивши себе возами, обороняється моя червона республіка. Вкопані скіфські баби поміж возами, борони, плуги, скрині, погребні ляди, діжки з камінням — ось моя оборона. З-за возів під німими тисячолітніми очима скіфських баб дивляться і говорять очі нового часу — ось моя оборона. Ніяких мурованих мурів, башт, де ніде повернутися, підвісних мостів і ровів, налитих водою.
… В центрі оборони лежать заховані за чим і під чим попало жінки і діти. Тут і кіннота моя. З трьох сторін наступають денікінці… Все ясно і просто.
Будували ми цю оборону все літо. Горб твердий, камінь, довбати його навіть сучасною технікою марудно. Як для вантажників, трьохсоткілограмові скіфські баби нелегенькі, і доки привезеш одну таку бабусенцію за триста-чотириста кілометрів, та витягнеш її на отакий горб, та закопаєш по коліна,— що там говорити.
Сунуть мої возики попід горб, на оборону, трактористи кашляють:
— Такого ще не було: цілу ніч вози по болоті тягати і куди? На гору?!
Оператор, художник, директор фільму — всі вже тут: дощ перестав! Лиману не видно, лиман злився з ніччю. Мій радикулітний директор, перев’язаний в попереку широким шерстяним селянським платком, цього разу особливо переконує мене, що все для зйомок готово, було б лише сонечко.
— Що обіцяють?
— Погоду.
— А яку погоду?
— Та перемінну…
— Точно?
— Точно…
— І це вже хліб. Художник каже:
— Боюсь, що ті вози, які ми хотіли скинути на денікінців, не покотяться.
— Чому?
— Горб розмок основательно.
— Як розмок? Він же кам’яний.
— Ковила намокла. Слизька. Як на лижах. Колеса буде розвертати.
Я кажу художникові:
— І що, по-твоєму? Що, по-твоєму, ми мусимо відмовитися від палаючих возів, скинутих на денікінців? Що, по-твоєму, ми ці вози даремно з Балти везли і крекчемо їх на горб, щоб через якусь нещасну мокру ковилу, по-твоєму…
— Так на сонці ковила просохне,— каже оператор.
— Ковила і на сонці слизька! Я вчора нарвав пучок, висушив, гляньте,— художник дістає з-за пазухи пучок сухої ковили.— Потрогайте.
— А про що ж ти раніше думав, рік тому, коли ми вибирали саме цей горб під оборону? Де ти був рік назад?
— А чорт же її знав, що вона слизька! Що я, цю ковилу щодня бачу?
— Не знаю. Знаю одне: не покотяться вози, покотимось ми всі разом із цього горба прямо у фінал фільму, всі: ти, я, оператор, директор! Першим буду котитися я, ти другим… Ти коли-небудь бачив, як дурні з гори котяться?
— А давайте поллємо її соляркою та підпалимо! — каже директор, сам дивуючись своїй винахідливості.— Все ж правильно і логічно: громадянська війна, все горить, і вози горять, і ковила під ними. Оце ефект! Оце буде образ!
— А ковила не горить,— тихо кажу я директору, і відчуваю, як все вже горить у мені.— Хіба ви не знали, що ковила не горить?
— Як не горить? — лупає очима директор.— Вперше чую. Невже правда? А я й не знав.
— А ви знаєте,— кажу я,— що спресованою ковилою оббивають космічні кораблі, щоб кораблі в космосі не горіли? Невже ви про це не знали, не читали, не чули? Ви думаєте, чому ковили так мало? Мало тому, що вся вона іде на космічні кораблі. Оце лишилось, що на нашому горбі та ще трохи в Асканії-Нова.
— Общим, так,— каже ображений директор,— я в ваші творчі діла не мішаюсь. Робіть як знаєте. Мені ще треба десять автобусів знайти, масовку перевозити…
— Хвилину тому ви мені сказали, що все для зйомки готово?
— Та то я так…
— Не розумію.
— Та є в мене ці автобуси. Є! Було б сонце, в печінках воно мені сидить!
Художник каже:
— Можна зробити на горбі такі коридори, де могли б котитися вози, але ці коридори треба присипати зверху ковили щебінкою. Тоді вози покотяться за милу душу.
— Чого ж ти мовчав раніше? Тобі що, завжди все приходить в голову заднім числом?
— Та я думав, може, знайду якийсь інший варіант,— каже мій уповільнений художник, мій вірний товариш, мій давній друг, з яким ми вже зробили не один фільм.
— А де я візьму щебінки і чим буду я її возити? — аж задихається директор.— А гроші в мене де? Гроші в мене як?! Копієчки лишились! А ще з трьох заводів масовки — гроші? Гроші. А мореходка? Гроші. А колгоспники? А санаторники? А автобуси? А машини? А я ще з вертольотчиками не розквитався, і за трактори, і за воли, що аж з Молдавії прийшли! Чим платити, як? звідки? Ви, Олексійовичу, тільки подумайте, тільки подумайте про це, заклинаю вас Христом-богом! Одні лише коні щодня, щогодини, щосекунди з’їдають у нас уйму, вже з’їли, що можна було теплохід купити типу “Іван Франко”! І все, як в прірву! Ані щебіночки не привезу, не можу, ні за що! Ми вже голі і босі, жебраки. Вже місяць, як ми топчемося на цій фінальній битві, а за які кошти — я і сам не знаю! Учора ввечері з чотирьох колгоспів дзвонили, коней назад вимагають категорично, бо їм самим треба!..
На цьому наша нічна напівоперативка закінчилась. Я пішов до коней, до свого війська. Біля соляркового багаття, де трактористи грілися цієї мокрої ночі, я почув темний голос:
— Тю, дурні! Тягаєм, тягаєм вози на горб, трактори рвем, а вони ці вози скидати з горба збираються! І на якого чорта тоді їх тягати?
Ніч була темна, круглі кущі глоду були ще темніші.
І коли тихо стати біля такого куща і постояти, то можна почути, як у нім щось ворушиться: чи то миші в корінні, чи напівсонні степові сіренькі гадючки мостяться зимувати під дрібним глодовим листям, чи то якийсь дрібний перелітний птах, або два, або й три спинилися на ночівлю і не можуть дочекатися ранку, щоб летіти далі, а летіти далеко. Задзижчить раптом степова муха в такому кущі, задзиж-чить з переляку, хоча вже ніхто її і не ловить і нікому вона не потрібна, але перелякає своїм дзижчанням і мишей, і птахів, і тебе в чоботях, і самий кущ.
Злиденний влітку струмок у долинці тепер сильно розбух, затопив будяки, повихитував з них насіння, і тепер те насіння в лимані. За струмком під брезентовими дахами спали мої коні. Кавалерійський полк жив неподалік окремо. Лампочок там було більше, виднілися навіть доріжки, посипані жовтим піском. Я перебрів струмок і почув нічне дихання своїх коней. До цього я вже бачив, як сплять справжні кавалерійські коні: вони сплять стоячи. Мої ж, як я зайшов і побачив, порозлягалися де тільки можна і як тільки могли, повідкидали ноги, понадимали тверді наїдені животи, хоч ти на них танцюй, і дихали таким єдиним, синхронним подихом, неначе змалку те і робили, що слухали по радіо ранкову фіззарядку: вди-их — види-их!
…Завтра, якщо буде все гаразд, мені з ними йти в атаку…
З брезенту падали на коней сумні краплини, падали і випаровувались від тепла, що збереглося в конячих тілах ще з жнив. Моя Волга, як президентська коняка, спала під окремою лампочкою, спала, намагаючись уві сні витягнути язиком з-поміж зубів застряглу соломину. У Волги на копиті лазило сонечко, а сірою пропиленою смугою від гриви до нього лізло друге.
— Самольот Пароплавович! — Між тепло дихаючими кіньми в лискучому прорезиненому плащі, у форменій фуражці стояв фашистський генерал. Складені на грудях руки, темний погляд з носатого блідо-жовтого обличчя, гітлерівська свастика на рукаві, кобура на поясі.
— З ким маю честь?
— Генерал Йодль.
“Що за цирк!” — подумав я.
— Генерал Йодль, товаришу Самольот Пароплавович,— і він підійшов до мене,— ферштейн зі?
— Їх ніхт ферштейн.
— Я так і знав, товаришу Самольот Пароплавович,— і його сивувата щетина блиснула під лампочкою якимось могильним блиском.— Тоді поговоримо по-вашому.
— Слухай, піжон, я тобі зараз наклепаю мордягу і розжалую в рядові — свідків нема.
— Я не піжон і не рядовий. Я — генерал Йодль.— І він поклав руку на кобуру.
Божевільний, не інакше як божевільний, і як він сюди потрапив?.. Потрапити міг, але де він узяв новісіньку форму фашистського генерала?.. Чи, може, це я вже здурів від цих проклятущих дощів і дожився до того, що вночі у степу серед коней мені ввижається чортзна-що в образі фашистського іхтіозавра?
— Не думайте, що я божевільний. Я нормальний. Я — ветеринар Яковенко, вхажую за вашими кіньми. Але я — генерал Йодль.
— По совмістительству?
— Так. Вам генерали потрібні?
