Настрій режисера — настрій актора: це вже закон. Якщо ти сам чимось роздратований, невдоволений, буркотливий, прискіпуєшся по дрібницях або, не дай бог, невпевнений в чомусь в собі — хана. Актори переймаються тобою миттєво, відразу ж, і тоді все розповзається, не слухається, тече самопливом, і зібрати його докупи, до цілого, воєдино — майже неможливо.
— А де ж наша головна? — запитав я.
— В “рафику”. Плаче. У неї цієї ночі заболів зуб — і в неї опухла щока…
Я кинувся в “рафик”. Головна героїня і лікар, що робив їй якусь примочку до щоки, подивилися на мене ну такими навпроти сонця очима, що мені стало жаль не тільки їх, а й себе… З такою щокою зйомка була під загибеллю.
— Олексійовичу,— в дверях “рафика” стояв оператор.— Вийди і глянь на лиман.
Це був не лиман. Це було щось інше. Я звик до сірого водяного полотнища, пришитого до сірого неба вдень і вночі дощами. Всі ці тижні і дні лиман лежав байдужий і німий в скупих і голих глиняних берегах, думаючи свою осінню думу… Сьогодні ж, тепер, в цю годину, під несміливим роззирканим сонцем внизу, під обороною, цвіло, горіло, займалося густо-червоним до найчистішого синього, тріпотіло бурштиново з малиновим і знову червоно-срібне, срібно-бузкове, агатово-оранжеве фантастичне видиво, диво, марево, сон! Далекі глиняні береги, береги ближні, повітря, і дядьки на возах, і скіфські баби, і ми біля “рафіка” освітилися таким немислимим виграванням кольорів, що я, грішним ділом, подумав: варто було кваситись, жити, пріти під оцими дощами, аби побачити таке свято землі, води, неба і сонця!
— Камеру у вертоліт,— сказав я оператору.— В темпі, поки не пізно!
Через півтори години ми були в повітрі. У відкритому задньому люці з кінокамерою на ватяному матраці лежав оператор.
Прив’язуватися оператору було вже ніколи, і я тримав його за ноги. Ми розвернулися над селом і полетіли на лиман… Лиману не було — лиман погас. Лиман був втрачений. Сонце застелили хмари. Ми розвернулися,
і знову полетіли на село, і сіли на току. Вийшли з вертольота і знову поїхали на оборону. Мені здалося, що мій оператор за цей час трохи постарів.
На обороні було веселіше. “Денікінців” відвели на визначені їм позиції, і вони обідали. Я під’їхав до них на тонвагені, взяв мікрофон і розповів “денікінцям”, про що наш фільм, про що в ньому йдеться і що саме вони мусять робити у фінальній битві нашого фільму.
Кавалерійський полк моїх пояснень не потребував, бо там був Микола Іванович. Я поїхав до своєї кінноти. Мої коники також обідали. Дядьки на возах обідали вскладчину, позносили докупи все, що у кого було, розстелили на землі сіряки, посідали, запросили артистів і всіх, хто був на обороні,— я кинув оком: харчів дядьки з собою взяли, ну, мінімум як на місяць.
— Олексійовичу! — від глодових кущів гукав художник.— Іди сюди, подивишся!
На посипаному щебенем, крутому, збігаючому вниз коридорі художник зі своїми асистентами поралися біля воза:
— Дивись, Олексійовичу! Ну, р-р-раз! — і віз, відпущений з їхніх рук, потарабанив вниз рівно по прямій.— Потім ми його підпалимо, ото буде красота! Пустимо таких десять штук. І ковила буде в цілості і сохранності!
— Ковила ковилою, але дивись не подуши мені людей. Тут будуть бігти люди. І я разом з ними. А раптом якому возикові забагнеться на такій швидкості звернути вбік?
Художник задумався.
— Ти давай поки що, як завжди, думай, бо мені ніколи. Придумаєш — скажеш.
— Та що там думати? Ми ззаду вози підстрахуємо тонкими тросами!
— Щось ти сьогодні швидко мізкуєш,— сказав я на вухо художникові.
Мій головний художник фільму зім’яв губи, очі його сміялись: ми одне одного любили. І ми це знали.
Я пішов до кінокамери. Взяв мікрофон і наказав всім приготуватись до репетиції.
На небі було “молоко” — легкі марльові хмари. Не страшно. З таким хмарюванням ще можна миритись. Головна героїня показала мені щоку.
— Годиться! — сказав я і побачив, як у неї і в лікаря з плечей скотилась гора.
Перша, друга, третя і четверта репетиції пройшли нормально. Люди старались. Чутка про те, що ми стоїмо під дощами вже місяць, облетіла всіх і кожного, і люди старались. Хлопці з “мореходки” і солдати — ті були молоді, і їм було легше. А от робітники і мої дядьки — колгоспники — з незвички наповзались, нападались, набігались, що під кінець четвертої репетиції мало не вчинили бунт: до яких пір нас будуть ганять і ганять? Що ми — найнялися?! Я дав короткий годинний перепочинок і наказав всім підготуватись до зйомки: а раптом прорве “молоко”, а раптом зглянеться над нами немилосердне світило хоча б на годиноньку, хоч на пів, і тоді — тоді ми на коні… Піротехніки потягнули шнури, “запікали” рації, гримери поправляють акторам грим, кавалерійський полк за горбом, моє військо у мене під боком… Я пішов одягатись для зйомки…
І тут пішов точний, акуратний, дисциплінований дощик. Спочатку дрібненький, непоказний, такий собі делікатно чиновницький дощик, мовляв, пробачте, що йду, я піду-піду, та й перестану, бо мені ж треба іти, бо куди ж мені дітись… Я ненадовго.
Але раптом з півночі, від Києва, навалило хмарою так, що лиман почав чорніти в глибину, чорно згасати, срібні кулі застрибали по ньому з такою силою, що лиман застогнав від болю. Небесна сліпа вода кинулася на мою кінематографічну землю з такими обіймами, від яких навіть коням стало моторошно.
“Капець,— подумав я.— Амба”.
Я сказав директору:
— На завтра зйомки не відміняти. На завтра у нас дійсно все готово. Отепер вже, нарешті, все готово!
На директора напала гикота.
Захурчали мотори, і ми всією армадою вирвалися на асфальт…
Коли я зайшов до кімнати — Дмитрик спав на моєму ліжкові, на моїй подушці. На подушці була нова наволочка в червоних квітах. її пошила наша господиня, мабуть, сьогодні, щоб нам було веселіше. На столі під айстрами на білому ватманському папері чорнів фінал фільму. В кутку стояла рушниця.
Де ж це мої господарі?., наче поховалися… як тихо…
Задзвонив директор:
— Олексійовичу, щойно дзвонили з кінотеатру. Можна їхати. Будете дивитись?
— Добре. Їдемо.
— Ви самі чи з артистами?
— З ними. Без головної. У неї — зуб. А ви?
— Поперек схопило, не можу розігнутися.
— Що обіцяють на завтра?
— Боюсь вам сказати…
— А все-таки?
— Сонце,— у директора гикота посилилась.
— Випийте соди і — до завтра.
Кілька днів тому ми домовились з одеським широкоформатним кінотеатром про робочий перегляд нашого вже відзнятого матеріалу, і ось дзвінок. Добре. їдемо.
Набилось нас повний “Фантомас”, душ сім чи вісім, всі в “ігрових” костюмах, в кожухах,— поїхали. Хлопці давно хотіли вирватись в місто. Безвиїзне сидіння в глухій солоній лиманщині, незважаючи на багатющу риболовлю, хлопцям приїлося добряче. Впросився в нами і Жорин кореш Петро-одесит, майстер спорту з самбо, він знімався у нашому фільмі у тих епізодах, де треба було скинути воза з мосту у воду, зупинити коня на скаку однією рукою чи вибити плечем двері.
Приїхали. Вийшли. Зайшли в кінотеатр. Персонал кінотеатру злякався: один в один, не нижче метра вісімдесяти, обкіптюже-ні лиманськими вітрами, шкіра та кістки, чорновусі, наче хто нам над губами поприбивав залізні чорні підкови, в довгополих сірих і коричневих латаних кожухах,— не люди, а вовкодави. Директор кінотеатру, побачивши нас, аж впрів. Касирка і прибиральниці проводили нас поглядами, як неблагонадійних суб’єктів. Навіть кіномеханіки, які вже бачили-перебачили всяких мастей Тарзанів, позвисали головами з балкона.
Посідали. Сіли. Сидимо. Минає п’ять хвилин. Десять. Чорніють наші вуса над кожухами.
— Що таке? — запитую директора.
— Зараз-зараз,— і директор кудись зникає.
Хлопці повгинали голови. Нервово зиркають на біле широкоформатне поле екрана. Я знаю це почуття! Коли знімаєшся, коли ти в роботі, коли там дощ, вітер, болото, ніч, рев,— врешті, не думаєш, не знаєш, не відчуваєш себе: нічого тобі не болить, не пече, втоми нема! Коні падають під вечір з ніг від утоми, а ти — ні! Ще, аби краще, точніше, сильніше, виразніше, ще один дубль, п’ятий, десятий! Вночі ж, у готелі чи в хаті, ніч: все знову починається спочатку, але вві сні. І що найболючіше, що вві сні ти робиш незрівнянно краще, ніж ти робив перед кінокамерою в дійсності. Розплющуєш очі і думаєш: як же це так і чому?.. До телевізора — пізно, радіо мовчить, цокає лиш будильник, заведений на шосту ранку.
На мене хлопці не дивляться, наче завинили в чомусь, бояться, що зараз, як тільки погасне світло, я побачу збільшену у двадцять раз всю їхню недобросовісність і ледачість, похмуру акторську посередність, суєтність життя, автоматично перенесену в мистецтво,— на екрані видно все.
Можна обдурити себе, дружину, режисера — екран не обдуриш. Єдиний, холодний, безкомпромісний, об’єктивний верховний суддя — екран.
Я дивлюсь на них, і на душі мені стає легше: я бачу, як хвилюються мої артисти, як ревно вони ставляться до свого, я сказав би, каторжного в цьому фільмі труда. Значить, я не помилився у них! Але подивимося на екран…
Нарешті. Блимнула “засвітка”, одна і друга, і тут і я потихеньку впрів…
Ми виходили з залу не так, як заходили. Я відчував, як десь глибоко у мені народилося нове життя. До цього перегляду я знав його туманно і неясно. Воно існувало в мені, але існувало якось розпорошено, продовгуватим таким собі хвостом комети, але зараз, тепер на цьому майже квадратному полі екрана воно сфокусувалося в цілісний живий організм. Те ж саме було написано і на обличчях моїх хлопців, не так, щоб уже відверто, бо вже не один приклад у їхньому акторському житті навчив їх приховувати і маскувати свої найкращі почуття та емоції. Вони лише дивилися на мене настороженими і вичікувальними очима, зате прибиральниці і касирка дивилися на них, як на молодих богів.
— А оце той, що за тим, отим-о довговусим у вогонь кинувся…
— А оце той чорновусий, що з конем з мосту у воду скочив,— показувала йодовим пальцем прибиральниця на Петра-самбіста — одесита.— Худе, а таке!
Петро, як і личить новій чорновусій кінозірці, повагом дістав сигарету і закурив. Не лишився поза увагою і я:
— А оце той, та той, що найнижчий між ними, з вусом за губою,— тицькала прибиральниця на мене,— він ту чорняву дівчину сильно любить, вночі її цілував у степу над лиманом, та так же ловко, а бодай ти луснув!..
Директор кінотеатру пригостив нас карамелями, побажав нам всіляких-всяких-що-не-нає-най-най-най, ми сіли у “Фантомас”, Жора дав переможний сигнал, і ми поїхали.
На світанку мною щось підкинуло: я вийшов на подвір’я — небо, як на замовлення. Наче хто дав йому нарешті телеграму — у нас біда. Тужаві зорі дивилися тільки на мене. Сподівання, надія, віра — тільки на мене. Я оглянувся: на порозі стояв босий Дмитрик з подушкою в руках і спав стоячи, голова його лежала на червоних квітах подушки. Я підняв Дмитрика і відніс на ліжко.
— Тату, тату,— сонна Дмитрикова рука в пітьмі ловила мою шию.
Сонце зійшло сильно і яро. Вчорашня сіра важка далина пронизливо синьо замолоділа, жовті потойбічні лиманські береги світло відкрились далеко, в балках і вибалках відкрилися червоні озера доспілого глоду, і залітали качки.
Як добре, коли нікому ні про що не треба нагадувати, перевіряти, підвищувати голос, коли ніхто не теліпається у тебе під ногами, вдаючи, що робить діло. Прекрасно, коли маєш справу з людьми обов’язковими і акуратними, совісними і не байдужими.
