Так було цього щасливого золотого ранку. Масовка переодягалась, вибухи закладались, коні весело стригли вухами, артисти не балакали, ходили кожен окремо, ревно оберігаючи той дорогоцінний внутрішній стан, який ми називаємо творчістю і натхненням, ніхто потайки не в’язав і не лузав насіння, не скімлив, не позіхав, не нудив, не привласнював часу. Цього щасливого ранку всі служби працювали відмінно. Моїх колгоспників — червоних козаків — на обороні було малувато, я попросив асистента, аби він спустився в долину, де переодягаються робітники, вистроїв їх у ряд, а я вже відберу з них п’ятдесят чоловік — таких, яких мені треба: мали бути літні люди з типово селянськими рисами. Асистент побіг.
Чийсь довгов’язий малий розхитував скіфську бабу. Я придивився: в сірій потертій гуні, в облізлій шапці-бирці, в австрійських черевиках з мідними защібками на мене глипнув Дмитрик.
— Ти чому тут, хто тебе так нарядив?
— Тату, дай мені коня!
— Так ти ж уб’єшся, шию скрутиш!
— Тату, дай мені коня! — Дмитрик мало не плакав.
— Вибирай, оно внизу моє військо…
— Якого захочу?
— Якого захочеш.
— А як мені не дадуть? Казати, що ти сказав?
— Кажи, що я сказав…
З Миколою Івановичем ми зійшли в долину до струмка, де переодягались на денікінців робітники. Там стояла машина Миколи Івановича, нею він мав їхати долиною за пагорб до кавалерійського полку. Микола Іванович був сьогодні при всіх регаліях,— сонце в небі! Жовтневі свята через два дні! — Микола Іванович сяяв, і сяяли суцільним золотом суцільні ордени і медалі.
Асистент шикував робітників в одну шеренгу. Коли ми порівнялися з ними, ті робітники, які воювали в цю війну, і ті, які воювали і в громадянську, побачивши бойового генерала, взяли йому “під козирок”. Микола Іванович козирнув їм у відповідь. Обличчя робітників і генерала світилися незнайомою мені урочистістю, незнайомим мені хвилюванням. Микола Іванович ішов, наче приймав парад. Тремтіла біля скронь добра сотня рук. Я зупинився, як зачарований.
Але в мене було мало часу, я випередив генерала і, вдивляючись в обличчя робітників, швидко говорив асистентові:
— Оцей, оцей, оцей, цей…
Робітники дивилися на мене, як на навіженого: якийсь навіже-ний чоловік в білому кожусі на голе тіло, в полотняних штанях біжить повз шеренгу і майже висмикує того, хто раптом йому чи не сподобався, чи дідько його знає!.. В пом’ятій денікінській формі на лівому фланзі стояв рядовий Яковенко — Йодль, стояв і дивився собі під ноги. А сонечко припікало.
Ми вирішили знімати двома кінокамерами одночасно. Боялися ми дуже браку плівки, хоча і по плівці ми були у перевитратах, але, зібравши таку силу-силенну народу, кавалерії, техніки, возів,— ризикувати зараз було ні до чого.
Я спитав оператора:
— Ризикнем без репетиції? З нальоту. На свіжі сили. Увага! Всім приготуватися до зйомки! — наказав я по мікрофону.
Запищали рації, задиміли шашки від степу і від шосе, випросталися артисти.
— Кавалерія, по конях! Червоні козаки — за вози! Денікінська піхота — на позиції! Артисти — на свої місця! Увага: всім робити і виконувати достеменно, точнісінько так, як це ми з вами робили вчора. Все. Через десять хвилин починаємо. Команда буде для всіх одна: червона ракета. Відбій — дві зелені ракети.
Я відклав мікрофон, подивився на оператора, подивився на артистів, роззувся, взяв шаблю і побіг у долину до своєї кінноти.
Волгою трохи трясло, я почухав її за вухами, терновим оком вона глянула на мене і наче заспокоїлася. Я махнув шаблею — в сонячнім небі лопнула червона ракета.
Почалось. Все ожило, забігало, заходило, заморгало очима, вихопились дими і вогні, заклацали сухими зубами гвинтівки і кулемети, гарикнуло вибухом у лимані, кожух на мені став гарячим, блиснули коси в руках мого війська, шаблі, серпи, ціпи і сулиці, і я повів своє військо в атаку.
Побігли ми з Волгою на перших порах, я сказав би, ну, так собі. Задні дивилися на передніх, а передні — ні куєш, ні мелеш. Я став потихеньку шабелькою підганяти Волгу, і Волга наче зрозуміла, чого я від неї вимагаю, в її ногах наче проснулася давня предківська швидкість і відвага. Але цього спогаду Волзі вистачило ненадовго, бо, як тільки з-за пагорба вихопився і кинувся на нас кавалерійський полк і гримнули з-під землі вибухи, Волга так хвицьонула задніми ногами, що я злетів над нею, як птах, і впав перед дезертирними очима свого утікаючого війська — а треба було ж перемагати!.. Треба було ж перемагати!.. Моя червона кавалерія тікала з усіх своїх ніг, де в неї і швидкість взялася!
Я знав, що моє військо ніколи не воювало. Моє військо народилося після війни, його батьки, правда, знали, що таке Брест і Воронеж, знали Карпати й Родопи. Навіть трохи німецької мови навчились на Зеєловських висотах, але своїм дітям не розказали, що таке воно війна, забули розказати чи, може, й не хотіли… І ось тепер їхні діти-неуки бездарно тікають, осідлані страхом…
Спочатку коні бігли, присідаючи на зади, тягнучи свої зади мало не по землі, і вершники, згадуючи бога, зсувались їм на хвости. Потім мої коні побігли якось боком, наче їх задувало вітром, а вже коли гримнула нова серія вибухів, вони рвонули хто куди… Петро-самбіст — одесит — лежав на траві поруч мене і обнімав рукою правою свою руку ліву:
— Японський бог!
Ловили коней добрих півдня, ловили їх по ярах і лісосмугах, за кущами глоду і на трасі. Тим часом, не гаючи часу, я почав знімати рукопашний бій на обороні. Тут діло пішло організовано і живо. Після кожного дубля і мої
Козаки, і “денікінці” задирали голови на сонце — сонечко світило! І ми починали знову. Знову і знову. З дишлем в руках я і сам набігався добряче, б’ючись з “денікінцями” то на возах, то за возами. Все було б нічого, якби не баранці — підсохлі на сонці, вони заганялися у босі ноги і пекли, наче я бігав по тліючому багатті, навіть “денікінці” жаліли мене:
— Та взуйтеся!
А підпалені вози котилися! Як по нотах!
Після обіду ми пролетіли над обороною вертольотом, над своїми головами, вибухами і димами, пролетіли туди і сюди, познімали лиман — не той дорогоцінний вчорашній лиман, що блиснув нам дивовижним святом і погас,— а синій, втихомирений, невиразний,— нехай буде! Та нехай буде. Нехай. Про запас.
Я сказав директору:
— Дайте мені мосфільмівську телеграму.
Директор поліз в кишеню, в його кишені задзеленчали копійки.
Зловлена і приведена до наметів моя кіннота обідала: не так щоб їла, як пила воду. Волга, побачивши мене, потупила над вівсом свої тернові очі.
Щоб довго не говорити, скажу: ходили ми в атаки, доки не зайшло сонце. З мого чотириногого війська був толк, як з козла молока. Як я вже не просив його, не підганяв, не бив,— нуль.
Мертво. Пас. Тікають, бояться.
Люди валилися з ніг. Я дав “відбій”. Подякував. Побажав на добраніч і — до завтра.
Сонце сіло. Я взувся і роззувся, бо ноги в чоботях кипіли… Нікого не було. Люди поїхали, коні попадали спати. З чобітьми в руках я ще походив по тихій обороні, поміж возами і гарбами, під очима скіфських баб. Жора замірював у “Фантомаса” масло.
— Жоро, поїхали додому.
Жора дав мені огірка, і я його з’їв. Ми поїхали додому.
— Жоро, я наче застудив руку в плечі. З такою рукою завтра шаблею довго не намахаюся.
Жора сказав:
— Шеф, шкода, що ви не лівша. А от в Японії діти з першого класу вчаться писати обома руками. А ще був такий Северин Наливайко, у тисяча п’ятсот дев’яносто якомусь там році, так той рубав з обох рук… Я оце тільки що, коли ви ходили, включив телевізор на “Клуб кінопутішествій” і попав на зебр.
Як вони гарно бігають! Я навіть чув, як у них в животах трюхикає!.. Не те, що наше військо…
Жора вкинув у рот папіросу:
— Шеф, ви тільки не переживайте…
Ми поїхали додому. На порозі Дмитрий не стояв, стоячи не спав, і я не відносив його на квіти. Я зайшов у кімнату: на столі під айстрами на білому ватманському папері, підклавши під голову папку-бирку, мій Дмитрик тонко висвистував носом.
З коридора захурчав холодильник, і Ганна Андріївна з корзиною яблук в руках на порозі спитала мене:
— А чого це ви босі? От горе!
— Босий. Ноги набив. А що,— я глянув на Дмитрика,— оце хуркало як прийшло, так і отако?
— Отако.
— Спить, і все?
Я переніс Дмитрика на ліжко. Сонний-сонний, але шапку-бирку свою він не забув, автоматично стис її рукою і поплив з нею в медові краї.
— Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой…— Літня кухня була завалена кавунами. За кавунами сиділи Петро Семенович, Микола Іванович, артисти і ще якийсь чоловік з дерев’яною ногою.
— Туман яро-ом, туман до-олиною…
— Чого це ви все навпрошки співаєте! — Ганна Андріївна підвела мене за руку до столу. Всі встали. Мені стало незручно, і я продовжив пісню:
— За дощами нічого не ви-и-дно…
— Видно, Олексійовичу! — сказав Микола Іванович і посадив мене поруч.— Вашу кінноту завтра розбавимо кількома моїми кіньми, і от ви побачите, що буде! Буде що треба.
— Добре, Миколо Івановичу. Спробуємо. А звідки стільки кавунів?
Над червоно рожевіючим в розрізаних кавунах столом підвівся незнайомий мені чоловік і простягнув руку:
— Дід Василь. А по-вуличному — Гугенот. А це мої кавуни. Кінь — за вікном. Ви його не бачите. Я — сторож на баштані. Стою, дивлюся згори, як ви бігаєте цілісінький божий день, та дай, думаю, завезу людям кавунчиків…
— Ой на горі вогонь горить, а в долині козак лежить… — затягнув я, потискуючи дідову Гугенотову руку. Настрій невідомо чому у мене раптом піднявся, наче фінальну битву ми вже зняли і вона була у нас в кишені…
Коли ми з дідом Гугенотом вийшли до його коня,— на коні сидів півень і кукурікав, наче сказився.
