Вранці ми знову пішли в атаку. Мої коні наче переродилися. Ні вибухи, ні дими не лякали їх. Коли із-за пагорба на нас вихопився кавалерійський полк — мої коні-коняги кинулися його кусати. Але полк — є полк. На те він професіонал, і він мав також зуби. Гризня почалася. Я вже бив Волгу по морді, затуляв полою кожуха їй очі
— Волга носилася, як тороплена, а за нею затято хропли запінені бойовою слиною такі ж, як вона,— мов тельбухате військо!
Чи то військо за минулу ніч щось передумало у своїх вчорашніх зганьблених головах і змовилось між собою, чи в кожного з них проснулося почуття гідності, чи, може, воно телепатично відчуло нашу вчорашню вечірню розмову з Миколою Івановичем, що ми хочемо його розбавити кавалерійськими представниками,— битва закипіла смертельна. Я кілька разів махнув шаблею про відбій, але піротехнік за димами не бачив мого сигналу, зелені ракети не з’являлись. Тоді, скільки було сил, я закричав “денікінцям”:
— Розвертайтесь! Тікайте! Тікайте! — і показав їм шаблею на пагорб.
“Денікінці” розвернулись і перейшли в галоп. Тут мов військо відстало і захекано перейшло на крок. Його ніздрі понапинались, як вітрила. Я розвернув Волгу до своїх вершників: наче цілі всі, наче поранених не було… А нехай тобі… От тобі і колгоспно-радгоспні бідонно-фуражні коники!..
— Тату, ну як, як було?! — на рябому присадкуватому конику сидів мій закіптюжений довгов’язий нащадок і гладив свого коника шаблею по шиї.
— Їдь сюди!
Дмитрий під’їхав. Під’їхав до нього і я. Дещо сказав. Дмитрий вхнюпився і насунув бирку на очі.
— Ти, тату, сам казав, щоб я сказав, щоб дали мені коника… Стремена на Дмитриковім коні якийсь дивак підтягнув так, що
Дмитрикові коліна доходили йому до підборіддя.
Я пішов під гору до кінокамери. Руку в плечі ломило, рука відвалювалась.
Оператор показав на кінокамеру і сказав:
— Якщо у нас все було нормально, то все буде нормально. Битва була грандіозна. Я, Олексійовичу, чесно, і не думав.
Я взяв мікрофон і наказав:
— Всім приготуватися до зйомки!
І ми знову пішли в атаку. Цього разу збісився вже кавалерійський полк. Скачучи по Європі на її кінематографічних вівсах, полк свідомо відчув, що престиж його валиться, і його заїло, і він вдарився об моє військо. Моє військо покотилось.
Не кіно, а справжня війна, подумав я. Я махнув шаблею, піротехнік побачив — дві зелені ракети.
Але — що таке? — від баштану на горбі, з горба, дивлячись на мою поразку, піднявши над головою косу, б’ючи коня своєю дерев’яною ногою, рушив-кинувся в бій дід Гугенот. На його косі теліпався мишій чи пирій.
— Денді!!! — кричав дід Гугенот.— Ви — Революцію бити??? — і дід Гугенот зі своєю тонкою блискучою косою рвонув на “денікін-ців”, бачу, голови полетять, бачу, дід не в собі, бачу…
— Діду!!!
Я зловив Гугенота за його дерев’яну ногу, кінь поволік мене по землі, подер на мені все, що було, моя шабля зломилась,— дід обійняв мене і заплакав…
З-за лиману з пологого вогкого неба просвічувало темно-виноградне сонце. На дощ.
Від Києва, з того боку, навалило хмарою. Один бік хмари світився чорним, а другий ще чорнішим. Ми знову пішли в атаку. Коні під нами, і мої, і кавалерійські, заозирались на небо — і на наших людських і конячих очах небо, земля і лиман стали гаснути. Ми вже всі були темно-сіро-іржаві між вибухами на вітрі…
Все. Битву знято. Кіноплівка поїхала в Київ на проявлення. Нам лишилося кілька днів чекати. Бо все ще могло бути. Що ж, почекаєм…
Попалені, потрощені вози, відкинуті вибухами обгорілі колеса, настовбурчені борони на глодових кущах, тліючі френчі і шинелі, перевернені бочки з піском і камінням, уламки, осколки, шматки — дорога і мила картина! Побачимо, як воно буде на екрані…
Актори наче не йшли, не сиділи і не стояли: оглушені вибухами, набігані, накричані, обдерті, вони дивилися один на одного і не впізнавали, наче існували вони вже в якомусь іншому вимірі. Піхота, тягнучи гвинтівки по землі, пленталась до піротехніків і костюмерів.
Жора досушив на сковорідці порох, вкинув у “Фантомас” каністру, вклав рушниці, і ми заїхали за Миколою Івановичем. Поїхали вечеряти в чайну до Люби.
Сиділи мовчки. Говорити не хотілось. Сиділи, і все. Зрідка у мене за плечима сипало морозом.
Наш “Фантомас” відвойовував у дороги життєвий простір, ревів, стогнав, хекав, харчав, харапудився, хрипнув і знову хрип. Микола Іванович замугикав “Синій платочок”. Від Миколи Івановича густо пахло “Шипром”, і він під цей запах почав згадувати Бреслау, де він тоді тодішнім своїм кавалерійським полком на вокзалі захопив два танкових ешелони. Там його колупнуло в плече і груди, і його вивозили з бою лежачим на коні на двох сідлах, що його очі бачили лише небо. Колупнуло Миколу Івановича добряче, кавалеристи віддавали кров у медсанбаті своєму полковникові — Героєм і генералом він став через ніч.
— Лис! — випалив Жора і зупинив “Фантомас”.
Край дороги в маслиновій посадці на трьох лапах стояло лисеня, дивилося на нас, не тікало і просило, видно, чогось попоїсти. Лисеня, здалося, простягло б і третю лапу для жебрання, як колись простягнуло б четверту. На двох же лапах стояти воно ще не навчилося, лише мордочку витягнуло рудою пілоткою з коричневим носом-зірочкою і шепотіло Жорі від маслин:
— Подайте, зими ради, в цю руду пілоточку, що вам ванта душа звелить.
Жора гигикнув:
— Дивіться, просить! А єй-бо, просить! А шістнадцятого колібра ти не хотіло?
— Не хотіло… — відвернуло мордочку лисеня, підвело очі на порожні сорочі гнізда в маслинах і пострибало делікатно назустріч ночі кудись собі далі.
— Ах, лисяча твоя голодранція! — просичав йому Жора, закурив, і стартер загакварчав під його ногою.
Біля чайної двоє випряжених тельбухачок гризли з воза буряки: Микола Іванович подивився на конячок, на мене і посміхнувся.
Ми зайшли в чайну. Пальма розцвіла, побачивши нас, особливо Жору. Жора відразу ж і сів біля неї, капітально поклав на стіл лікті, гойднув над сільничкою носом:
— У Туркменії сіль дрібніша. І пісок не такий. Одне: як ті верблюди оті кактуси їдять?
Люби не було. Може, десь вийшла? Біля прилавка заводські хлопці наливали пиво.
— Гляньте на їхні плечі,— сказав я Миколі Івановичу.— На Олімпійських іграх такі плечі і то не часто побачиш. А тут на тобі — такі плечі!
В пролизах між ними щось забіліло, проскочив краєчок ока, і я побачив Любу. Обличчя без марлі, якась наче вища…
Микола Іванович скинув плащ-накидку, почепив на вішак, блиснули ордени і медалі… Хлопці один за одним повернули голови в наш бік. Подивилась на нас і Люба, наче впізнала мене.
До нас від кухні заспішив білий-пребілий чоловік: руки, як тісто, обличчя — перина. На перині різались дві чорненькі щілини — там мали бути очі.
— Добрий вечір,— забасила Снігова Людина.— Директор чайної. Іду, розумієте, вчора додому, дивлюсь: самоскид з буряками врізається колесом біля мого будинку в мур, а в мурі — осине гніздо! Так шофер в самосвалі в кабіні, а я йду без кабіни. Оси на кого? На мене. На руку, на морду налетіли всі скопом, навіть зі своїми дітьми, кусають, ще й кричать:
— А ти не знав, що у нас попереду зима! — і Снігова Людина засміялася.— 3 святом вас, з наступаючим! Курячих пупків хочете?
Микола Іванович реготав, таким я його не бачив. Директор подибав на кухню, Жора пішов до “Фантомаса” по каністру.
І ось Жора вже ставить під стіл каністру, директор несе білу емальовану миску з горою смажених курячих пупків.
Всі вчотирьох беремося за вечерю.
Коли за прилавком Люба лишилася сама, я підійшов до неї.
— Добрий вечір,— сказав я.— Ви мене пізнаєте? Я приніс борг. Вибачайте — раніше не міг.
— А хто це вам вус обсмалив?
— Де? Який вус?
— А ось гляньте,— Люба подала мені дзеркальце.
— Справді, обсмалений…
— І брови.
— Справді, і брови, а чому ж мені про це ніхто нічого не сказав? — я оглянувся на Миколу Івановича і Жору.
— А от цього я вже не знаю,— сказала Люба і додала: — Не віддавайте мені боргу, а краще підвезіть мене додому. Я відпросилася в директора. Мій брат в армію йде. Я поспішаю.
Люба жила далеко. І вибита буряковозами вулиця, і мокра темінь, і курячі пупки давалися нашому “Фантомасові” на цей раз важкувато.
Жора загальмував: у жовто-водянистому світлі фар посеред дороги в калюжі по бороду блимала бузковими очима сіра козяча голова. Навколо калюжі, недобре поглядаючи на оточену козу, обтріпувались задрипані собаки.
— Та це ж наша Манька! — вигукнула Люба.— Як не припнеш — одірветься. Що по посадиш — об’їсть, но росте!
Жора посигналив, Манька рвонулась з калюжі в темінь, собаки за нею.
— Ото де світиться, отам ми живем. Наша хата крайня від степу,— сказала Люба.— А може, зайдете? Ще не пізно. Вілько в армію йде. І свята. Батьки будуть раді.
— Ні, дякуємо. Нам пора. А то начальство стружку зніме,— показав я на Миколу Івановича.
— Ну, тоді до побачення. Спасибі.
— Любо, а ви часом ніколи не були в Києві?
— А чого ж? Я там вчилась в кулінарному. До побачення.
Ми проїхали трохи вперед. Жора пошукав твердого, і ми розвернулись. Від хвіртки на дорогу вибіг голий до пояса чоловік і підняв руки.
Ми сиділи навколо груші посеред нової хати. Хата вже мала білі черепашникові стіни, мала вікна і двері, і лише крокви сходилися вгорі до груші.
— Ви вже звиняйте,— казав нам Любин батько, Іван Тимофійович.— Дощу сьогодні наче нема, і ми сіли не в старій хаті, а в новій. І хоча оно воно ще небо над головою і груша посередині — та хай уже буде. Прошу, вгощайтесь.— Іван Тимофійович показав на стіл. Микола Іванович зняв плащ-палатку, і люди за столами під грушею, побачивши генерала, якось принишкли. Незручно стало і генералові. Наша господиня, Любина мама, прошепотіла Івану Тимофійовичу:
— Та ти б пішов одягнувся. Іван Тимофійович сказав:
— А ти дай спершу людей пригостити. Зараз піду, ви нас звиняй-те, ми тут усі по-домашньому.
— А чого ж,— сказав Микола Іванович,— що тут такого! А де ваш солдат?
З-під виноградного листя висунувся клаповухий Вілько, покліпав на генерала жіночими віями, постояв і сів.
— А до тут солдат у цьому домі? — від хвіртки подвір’ям на коні їхав Гугенот. Мокра дідова Гугенотова дерев’яна нога стирчала з ночі на світло, а сам дід Гугенот, однією рукою притримуючи перехняблений мішок з кавунами, другою докурюючи сигарету, сказав:
— А може, солдат та поможе дідові кавуни з коня зняти? Вілько підвівся з-під нависаючого виноградного листя, обійшов
генерала і між старою і новою хатами пробіг до діда. Біля діда вже крутився найменший Любин братик Сашко Іванович. Гугенот царствено зліз з коня, цокнув дерев’яною ногою об подвір’я, пошпурив нею упалу грушку і, золотіючи на вітрі, підняв над собою Сашка Івановича:
— А чого у тебе на руці такий палець синій? Сашко сміявся угорі на дідових руках.
— Каменем сьогодні прибив! — сказала наша господиня і поцілувала діда в щоку.— Проходьте, тату.
— Сідайте, тату,— сказав Іван Тимофійович, взяв діда Гугенота під руку і повів у хату під грушу до столу.
— А чому дощ не йде? — спитав в небо відкритий рот Сашка Івановича.
— А ти сильно за ним скучив? — спитав Іван Тимофійович.— Оце, тату, наші гості: генерал, шофер і, не знаю, як вас величати…
— Та просто собі чоловік,— сказав дід Гугенот,— Хіба це так важно? Добрий чоловік, та й усе. Любо, а внеси-но бринзи. Щось мені після кавунів та бринзи захотілося. Доброго здоров’я,— сказав усім дід.— 3 наступаючими!
Люба підійшла до діда, білий халат її спалахнув ще більше, поцілувала діда швидко і тремко, наче було їй незручно, похапцем і побігла в стару хату по бринзу.
Зашелестівши грушу, вітер стих. Іван Тимофійович з прилиплим до спини грушевим листком щось тихо розказував Миколі Івановичу. Він говорив:
— Дзвонять. Підбігаю. Хто такий? Я. Ти? Я. Приїзди. Чим? Чим, питаю,— позаду Волга. Приїзди — розстріляю. Я кажу: ваш наказ не виконую: одбиваюсь. Приїздіть самі і розстріляйте мене тут на місці. А я не можу, бо відбиваюсь, мені ніколи…
Малиновий жар сигарети прописав ніч і десь упав під жоржинами. Іван Тимофійович продовжував:
— Ото війна!.. Сидиш під Сталінградом, зуби від мін випадають, а бігти ж то треба до Берліна… Врубали ми цю стометровку, оглянулись — сиві…
Потім ми заспівали. Дід Гугенот першим, за ним Іван Тимофійович, Микола Іванович, Сашко Іванович, Жора і я. Побравшись за руки навколо груші, ми стояли і співали “Цвіте терен”…
Ох, як він зацвів!..
Дід Гугенот чомусь в генеральському картузі, Іван Тимофійович у моєму кожусі, Сашко Іванович у дідовій куфайці.
Лише Люба з мамою не співали. Вони стояли за грушею, в світлотіні, і дивилися на нас якимись далекими прощальними очима… Микола Іванович обійняв грушу і заплакав.
Синьо спали у лимані білі нічні хмари. По той бік лиману стояла молода осіння темінь. З неї виглядало чиєсь далеке незатулене вікно.
