Щось у мишки зі здоров’ям проблеми почалися – свіжого повітря в коморі не вистачало. Побігла вона до свого старого товариша горобця порадитись, як їй бути.
– Нездужаю я, – каже, – у своїй комірчині. Свіжого повітря не вистачає. Шкідливо мені комору охороняти – треба чимось іншим зайнятися.
– Давай землю орати, – запропонував горобець.
– Давай! – зраділа мишка.
Ось виорали вони вдвох поле, посіяли ячмінь, сидять – чекають на врожай.
Ячмінь вродив на диво – зернинка до зернинки і високий, як ліс. Мишка скосила ячмінь, горобець обмолотив – ціла гора зерна в них набралася, великого, золотистого. Залишилося лише поділити врожай, щоб нікому образи не було.
Ділили врожай по зернятку: мишка розкладала їх на дві купки, а горобець сидів поруч і стежив. Кожному дісталося стільки, що час комору будувати. Але одне зернятко залишилося зайвим – не було йому пари. І мишка сказала:
– Так і бути, візьму його собі.
– Як так собі? За що? – розсердився горобець.
– За що? Та за роботу, – каже мишка. – Я ж косила!
– А я молотив, – не поступається горобець. – Думаєш, мені легко було? Досі всі кісточки ниють.
– Подумаєш! – каже мишка. – Я ж не тільки косила, я ще й зернятка розкладала. Це моє зерно!
– Ні, моє! – каже горобець. – Тобі легко було зернятка розкладати, я стежив за тобою, щоб ти не помилилася.
Цілих сім днів вони сперечалися і так ні до чого не досперечалися.
І тоді пішли вони до судді – ведмедя.
Ведмідь був поступливий пан: сів на свого воза, приїхав судити двох старих друзів. Спершу він вислухав, як було діло. Потім попросив часу на роздуми і забрався на весь день у вільшанник, де було не так спекотно. Там він і міркував, та так старанно, що кущі від хропіння тремтіли.
Увечері клишоногий прокинувся і виніс рішення.
– Все має бути справедливо, – сказав він, – і тому ви повинні розділити це зайве зернятко на дві половинки.
А решту врожаю покладіть на мого воза. Не дарма ж я працював – вашу суперечку розбирав.
Мишка і горобець вміли поводитися і з суддею сперечатися не стали: весь урожай завантажили ведмедю на воза, а собі лише одне зернятко на двох залишили.
Землю вони більше не орють, але товаришують, як і раніше. І коли зустрічаються, горобець завжди запитує:
– Пам’ятаєш, пані мишко, який у нас ячмінь уродився?
– Ще б не пам’ятати! – Відповідає мишка. – А пам’ятаєш, як добре ведмідь нас розсудив?
– Ще б! – каже горобець. – Такого не забудеш!
