Жив-був бідняк, людина проста і чесна, жила і не нарікала на свою гірку долю. Наприкінці дня він дякував всемогутньому Аллаху за ті кілька піастрів, що йому вдалося заробити, а після вечері сідав із дружиною та дітьми на поріг своєї жалюгідної халупи, сміявся, співав разом з ними пісні, сам розповідав чи слухав казки про дивовижні пригоди та подвиги героїв.
А по сусідству у просторому високому будинку жив багатій. Вечорами безліч ламп освітлювали дороге оздоблення будинку, одного тільки в ньому не було — сміху та пісень. Багач був похмурий і буркотливий, і власна дружина та діти намагалися не траплятися йому на очі.
І ось сидів багатій один як перст біля відчиненого вікна і вдавався до похмурих роздумів — чому такий веселий бідняк, чому щасливі його дружина і діти?
Невдовзі він відчув, як заздрість глине йому серце. І, подібно до всіх заздрісників, не міг знайти спокою, доки не зруйнує щастя бідняка. А як його зруйнувати? Найпростіше і найвірніше — відібрати в нього шматок хліба, — кому на думку піде співати і сміятися на порожній шлунок?
Вирушив багатій до гончарної майстерні, де працював бідняк, і попросив господаря вигнати його з роботи.
— Мій сусід і його сім’я — дуже крикливі, неспокійні люди, — сказав багач. — Вічно сваряться, лаються, вночі галасують, спати не дають.
Чоловік він був важливий, і господар майстерні не став йому суперечити. Вигнав він бідняка, і того вечора в глинобитній халупі не чути було сміху та пісень. Багач, переконавшись, що все вийшло, як він хотів, потішався і ліг спати.
Бідняк з ніг збився, намагаючись знайти нову роботу. Все було марно. Незабаром їхні мізерні заощадження розтанули, і одного ранку дружина сказала біднякові:
— Залишився останній піастр. Сходи купи варених бобів для дітей. А далі сподіватимемося на Аллаха.
Бідняк узяв тріснуту дерев’яну миску і пішов купувати боби. По дорозі назад ненароком спіткнувся і висипав усі боби на землю. З тугою дивився він на брудне місиво біля ніг. Повертатися з порожніми руками до дружини та дітей не хотілося. Викидати миску шкода: дивишся, і знадобиться колись.
Бідняк відскріб миску сухим піском і, бо сховати її не було куди, насунув на голову. Потім він попрямував до річки, сподіваючись влаштуватися на поденну роботу.
Біля берега бідняк побачив судно, готове до відплиття з кількома веслярами на борту. Він спитав господаря, чи потрібні йому веслярі, а їх якраз не вистачало, і його найняли.
Плили вони кілька годин і вже вийшли на середину річки, як раптом налетіла буря, і судно пішло на дно біля острова, де мешкало якесь незнайоме плем’я. Декілька людей потонуло, а інші — і серед них наш бідняк — попливли до острова.
Коли вони вибралися на берег, їх оточили острів’яни і повели до свого вождя. Він ховався від палючого полуденного сонця під великим очеретяним навісом. Вождь з підозрою глянув на людей, що стояли перед ним, і погляд його зупинився на бідняку: той вирізнявся своєю дерев’яною мискою, насунутою на голову.
— Що привело тебе на мій острів? — грізно спитав вождь.
— Доля, — не замислюючись, відповів бідняк.
— А що то за дивна річ у тебе на голові?
— Дерев’яна миска, — сказав бідняк, зняв її і простягнув вождеві.
Вождь ніколи не бачив дерев’яної миски і з цікавістю крутив її в руках.
— А чому ти носиш її на голові?
— Вона добре боронить від сонця, — знайшовся бідняк. Вождь недовірливо пробурчав собі щось під ніс.
Потім надів миску на голову і пройшовся під сонцем. Голову справді припікало менше.
— Дай мені свою миску, – сказав вождь, знову сідаючи під навісом, – а я подарую тобі натомість усе, що сподобається на моєму острові.
— Допоможи мені повернутися додому до дружини та дітей, — благав бідняк.
— Я подбаю про тебе, — кивнув вождь. — Але коли я взяв у тебе цю річ, я маю щось подарувати тобі.
Вождь опустив руку в очеретяний кошик, що стояв біля нього, і став жменями черпати звідти рубіни, бірюзу та смарагди.
— Ось, нехай твої дітлахи потішаться блискучими камінчиками, — примовляв він, кидаючи самоцвіти в поділ пошарпаної сорочки гостя. Потім наказав своїм воїнам відвести бідняка до річки, а там він гукнув людей на судні, що проходить повз нього, і вони переправили його на інший берег.
Бідняк одразу вирушив на базар і накупив стільки всяких ласощів для дружини та дітей, скільки зміг забрати. І ввечері, після святкової вечері, у глинобитній халупі знову залунали співи та сміх.
Багач почув, що сусіди веселяться. Він вирішив, що бідняк тимчасово найнявся до когось на службу, і недовго їм залишилося радіти. Але спати він ліг із неспокійною душею.
Однак що не вечір до багатія, як і раніше, долинали звуки сусідських веселощів, і чорна заздрість змією заворушилась у нього в грудях. Багач, прикинувшись добрим і співчутливим, по-сусідськи зайшов до бідняка якось увечері і спитав, чим викликана така щаслива зміна в його долі.
Бідняк, як усі прості чесні люди, не тримав у серці зла, не підозрював, що багатий сусід накликав на нього лихо. Він розповів таємно про свою пригоду.
— Слава Аллаху, але ні мені, ні моїй родині ніколи не доведеться голодувати, — радісно уклав він свою розповідь.
Багач слухав його з кам’яним обличчям, а сам лопався від злості. Повернувся він додому і всю ніч провів у похмурих роздумах, сидячи біля відчиненого вікна. А під ранок йому спало на думку думка: а що, коли самому вирушити на острів? Адже вождь не поскупився дати стільки дорогоцінного каміння за тріснуту дерев’яну миску, яку ж прорву коштовностей він відвалить йому за щедрі дари, лукаво прикидав багатій.
Як тільки піднялися домашні, багатій наказав забити, обскубти і засмажити десятки індиків, гусей та голубів, а потім укласти їх у очеретяні кошики; кілька інших кошиків догори заповнили олією, яйцями, гарячим хлібом та свіжим сиром, і тоді він найняв судно, яке відвезло його з дарами на острів.
Час уже перевалив за полудень. На березі багатія оточили остров’яни і відвели до свого вождя, що сидів у тіні, під очеретяним навісом.
— Що привело тебе на мій острів? — грізно спитав вождь.
— Гаряче бажання побачити тебе і висловити тобі свою повагу, — догідливо посміхаючись і принижено кланяючись, сказав багатій.
— А що в тебе в кошиках? — спитав вождь, підозріло обмацуючи їх поглядом.
— Молю прийняти мій скромний дар, — запобігливо пробелькотів багач і, не чекаючи відповіді, почав розпаковувати кошики і ставити їх перед вождем.
Вождь сунув руку в один кошик, потім в інший, з великою охотою перепробував усе, що там було, навіть помчав з набитим ротом, висловлюючи своє схвалення.
Потім він роздав усе, що лишилося, людям свого племені, що зібралися біля навісу. А коли і вони, уплітаючи ласощі за обидві щоки, очистили кошики, і стали досить поплескувати себе по животах, вождь звернувся до багатія, що стояв поряд в очікуванні винагороди.
— Як бачиш, твої дари припали нам до смаку. І на знак того, що я високо ціную твоє щедре приношення, дарую тобі найдорожчу річ на моєму острові.
І з цими словами вождь витяг з найближчого корзини тріснуту миску бідняка і урочисто вручив її багатію.
