Давним-давно, у далекі часи жили два брати: Хон Бу і Наль Бу. Наль Бу був дуже багатим, а Хон Бу – дуже бідним. Багатий дітей не мав, а у Хон Бу були донька і син. І часто дружина бідняка казала:
– Це нічого, що ми бідні, і у нас нема грошей, зате у нас ростуть прекрасні діти.
Хон Бу був таким бідним, що не мав навіть чібі. Він зробив з рисової соломи курінь та й жив у ньому з дружиною і дітьми. Щоб не померти з голоду, Хон Бу з дружиною плели на продаж сандалі з рисової соломи. За кожну пару сандаль вони одержували всього кілька мідних монет, так що нерідко їм доводилося лягати спати голодними.
Якось видалось дуже посушливе літо. На полях рис навіть не зійшов. І не стало в селі рисової соломи, з якої Хон Бу майстрував сандалі.
А у курені бідняка не залишилося жодного рисового зернятка. Діти його весь час просили їсти, а бідний Хон Бу нічим їм не міг зарадити. У курені не було навіть хмизу, щоб розпалити вогнище.
Плакала дружина бідняка, дивлячись на дітей, які страждають від голоду.
Нещасний Хон Бу не витримав сліз дружини і дітей. Рано-вранці вирушив він до міста шукати будь-яку роботу.
І тоді дружина Хон Бу сказала крізь сльози своєму маленькому синові:
– Піди до свого дядька, скажи, що ми помираємо з голоду, і попроси у нього в борг хоча б одну міру рису.
Якщо ж ти повернешся з порожніми руками – значить у твого дядька серце тигра.
Пішов хлопчик до Наль Бу. У першому дворі побачив биків, добре вгодованих поросят, багато гусей і качок.
Не встиг дійти хлопчик до другого двора, як на нього накинулися сторожові собаки. Мабуть, у багача було багато добра, якщо він тримав стільки злих собак.
Почувши собаче гарчання, з будинку вибігла служниця і закричала:
– Іди геть! Що тобі тут треба, нікчемний голодранець?
– Я племінник пана Наль Бу, – сказав хлопчик, – і мені неодмінно треба його побачити.
Служниця провела хлопчика до дядька. Той сидів на затіненій веранді і курив довгу люльку. Коли багач побачив обідраного голодного хлопчика, він вийняв з рота люльку і сердито запитав:
– Хто ти такий? Як ти сюди потрапив?
Хлопчик відповів:
– Я син вашого брата. Мої сестра і мама вмирають з голоду. Позичте нам хоч трохи рису.
Наль Бу, почувши прохання хлопчика, усміхнувся і відповів:
– Мій рис закритий у коморі, і я не знаю, куди сховав ключ. Якщо ж я дам тобі шматок м’яса, на тебе накинуться мої собаки і покусають. Коли я дам тобі макухи, свині від заздрощів почнуть верещати і ганятися за тобою. Коли я дам тобі міру чогось іншого, мені не буде чим годувати корів. Якщо я дам тобі трохи чумизи, кури від злості перестануть нести яйця. Отже, вихід для тебе один: тікай звідси якнайшвидше і ніколи більше не з’являйся перед моїми очима.
Дуже важко було хлопчикові повертатися додому з порожніми руками. Він ішов дуже сумний і весь час думав, де б йому дістати хоч трохи грошей, щоб купити щось їстівне і нагодувати маму і сестру. Раптом він побачив, що назустріч йому іде мисливець. За спиною у нього були прив’язані убиті зайці.
Мисливець зупинився біля хлопчика і сказав:
– Злий коршак у нашому селі знищив усіх курчат. Я вирішив убити коршака, але він літає під самими хмарами, а мої стріли не досягають такої висоти, щоб убити хижака.
Хлопчик підняв очі і побачив, що високо в небі літає коршак.
– Сховайтесь за цими кущами, – сказав хлопчик, – а коли коршак опуститься – не промахніться!
Як тільки мисливець причаївся, хлопчик упав на землю і прикинувся мертвим. Він лежав нерухомо кілька хвилин, а коршак все кружляв над ним і кружляв. Очевидно, це був дуже старий і обережний птах. Довго коршак дивився на хлопчика, який лежав, бездиханно розтягнувшись на землі, і, нарешті, не витримав і почав спускатися.
Та як тільки коршак сів хлопчикові на груди, просвистіла стріла – і коршак упав, широко розпластавши крила.
– Дякую тобі, – сказав хлопчику мисливець.
– Ти сміливий і розумний. Без тебе мені ніколи б не пощастило убити цього злодія. Ось тобі в нагороду низка монет.
Зраділий хлопчик заховав гроші і побіг додому.
У курені він побачив батька. Хон Бу не вдалося знайти ніякої роботи, і він сидів біля вогню розгублений і знедолений. Та коли син перед ним поклав гроші, Хон Бу повеселішав. Він пішов у місто на базар, купив рисову солому і почав знову плести для сусідів сандалі.
Проходив день за днем, прийшла весна. А весною прилетіли птахи і почали звивати гнізда. І дві ластівки влаштували своє гніздо над самим входом до куреня Хон Бу.
Влітку в ластівчиному гнізді з’явились пташенята. Вони завжди були голодними. Побачивши бідняка або його дітей, вони широко розкривали роти. І щоразу одержували по кілька зернин чумизи, іноді навіть дощового черв’яка.
Скоро ластовенята почали вчитися літати. Якось, коли вони сиділи на гілці дерева, до них підкралася велика змія. Побачивши це, Хон Бу закричав:
– Змія! Змія! Скоріше злітайте!
Маленькі ластівки почули крик бідняка і зразу ж перелетіли на сусідню сосну. Та одне пташеня ще погано літало і впало в траву. Хон Бу підняв його і побачив, що в нього зламана лапка. Він перев’язав лапку, відніс пташеня в курінь і наказав дітям щодня його годувати.
Коли ж надійшла осінь, ластівка вже весело скакала і літала по куреню. Згодом Хон Бу виніс її в лісок і випустив. Ластівка легко спурхнула, защебетала і зникла в ясному небі. Вона полетіла в царство птахів, де ніколи не буває морозів і де живе мудрий і справедливий цар птахів.
Коли ж цар птахів помітив ластівку з кривою лапкою, він дуже здивувався:
– Триста років царюю я над шахами, але ніколи не бачив, щоб у ластівки були криві лапки.
Ластівка розповіла цареві про все, що з нею трапилося, як її врятував і вилікував бідняк.
– Немає більшої вади, ніж невдячність. Ось тобі насіння гарбуза. Весною віднесеш його людині, яка тебе врятувала.
Коли ж з моря подув теплий весняний вітер, ластівка полетіла до берегів Кореї. Летіла вона два дні, а на третій побачила знайомий курінь. Вона сіла на дах куреня і голосно защебетала.
Хон Бу прокинувся від веселого щебету, вийшов з куреня і зразу ж помітив знайому ластівочку, яка підлетіла до нього і сіла на простягнуту до неї долоню.
Раптом Хон Бу помітив на долоні гарбузову насінину. Задоволений бідняк посадив насінину на своїй грядці. Через три дні насінина проросла. Паросток тягнувся все вище і вище. Якось вранці на ньому з’явилися три квітки, а через кілька тижнів квітки перетворилися на маленькі гарбузинки. Вони дуже добре росли, наливалися соком, і незабаром їх уже можна було їсти.
Хон Бу хотів їх зрізати та дружина зупинила його.
– Нехай, – сказала вона, – підростуть ще. Ми зробимо з них великі посудини для води і продамо їх багатим людям.
Хон Бу послухав дружину і скоро гарбузи стали такими великими, що розрізати ножем їх уже було неможливо. Тоді бідняк взяв пилку і розпиляв перший гарбуз. Як тільки гарбуз розпався, з нього вийшов красивий маленький хлопчик і поставив на землю біля ніг бідняка два флакони: золотий і срібний. Хлопчик вклонився і сказав:
– Справедливий цар птахів послав тобі привіт. Той, хто вип’є ковток із золотого флакона, завжди буде здоровим, хто вип’є із срібного – завжди буде молодим.
Сказав так хлопчик і одразу ж зник.
Бідняк відніс дарунок царя птахів і почав пиляти другий гарбуз. Як тільки він розпиляв другий гарбуз, з нього вискочило шість майстрів. У кожного з них був інструмент: у першого – сокира, у другого – пилка, у третього – долото, у четвертого – рубанок, у п’ятого – лопата, у шостого – лом.
Майстри відразу взялися за роботу і швидше, ніж в голові проноситься думка, збудували восьмикімнатний будинок з двома верандами і трьома дворами.
Зробивши свою справу, тесляри поклонились і зникли.
Коли ж Хон Бу прийшов до тями від того, що в його садибі відбулося, він сказав дружині і дітям:
– Тепер подивимося, що в третьому гарбузі. Добре було б знайти там хоч трохи рису, тому що сьогодні на обід у нас нема жодного зернятка!
І він почав пиляти той гарбуз.
Коли розпались половинки третього гарбуза, із нього з шумом вискочили гуси, качки, фазани, кури, індики. Останніми з нього вискочили два маленьких віслюки.
Вони несли на собі мішки з золотом і сріблом.
Добре і щасливо почали жити Хон Бу з дружиною та дітьми. Щасливо також зажили їхні сусіди, тому що Хон Бу нікому не відмовляв у допомозі. І чим більше грошей він роздавав бідним, тим більше ставало в його мішках золота та срібла.
Дійшла чутка до Наль Бу, що брат роздає біднякам гроші. Розсміявся багач, не повіривши людським розповідям:
– Звідки у цього злидня гроші? У нього і соломи для сандалів нема.
І вирішив багач піти до Хон Бу, дізнатися, чи не вмер його брат з голоду. Прийшов він до Хон Бу – очам своїм не повірив. Замість куреня – восьмикімнатний будинок з двома верандами і трьома дворами. У першому дворі – бики, коні, у другому – кури, гуси, фазани, індики. В третьому – прекрасний сад.
Яких тільки тут не було дерев! І яблуні, і персики, і груші, і абрикоси… А цвіли дерева так, що в кінці села було добре відчутно їх запах.
Підійшов Наль Бу до будинку Хон Бу, бачить – сидить брат на веранді і грає в шахи з сином. Веранда вся застелена тигровими шкірами.
Багач від злоби і заздрості ледве не помер. А Хон Бу, побачивши брата, вийшов назустріч і запросив його на веранду. Довго терпів Наль Бу, а потім не витримав і запитав, звідки у бідняка таке багатство взялося. А Хон Бу ніколи не говорив неправди. Він і тепер нічого не утаїв від брата і розповів йому все, як було.
Повернувся багач додому і зразу ж примусив служницю принести йому гніздо ластівки. Служниця виконала наказ хазяїна. Вона знайшла під карнизом будинку гніздо ластівки. В ньому сиділо троє пташенят.
Вранці, коли в будинку всі ще спали, Наль Бу витяг з гнізда пташенят, двох з них убив, а третьому переламав лапку і заніс в кімнату.
Все літо лікував багач бідне пташеня, а восени випустив його на волю. Покалічена ластівочка полетіла в царство птахів.
Коли ж цар птахів побачив скалічену пташку, він запитав її:
– Розкажи мені, хто тебе скривдив. Як ти стала калікою?
Ластівочка розповіла все: як багач убив її брата і сестру, як їй зламав лапку, а потім вилікував і випустив на волю.
Цар птахів вислухав гірку розповідь ластівки і сказав:
– Ось тобі насіння гарбуза. Весною ти віддаси його людині, яка зламала тобі лапку.
Пройшла зима і настала весна.
Якось, коли багач сидів на веранді і курив люльку, він почув щебет ластівки. Наль Бу відчинив вікно і зразу ж помітив свою знайому.
Як тільки він вибіг у двір, ластівка підлетіла до нього – і на землю упала гарбузова насінина. Багач схопив цю насінину і почав шукати місце, куди б її посадити. Він боявся, щоб злодії не вкрали чарівних гарбузів, коли прийде час їх збирати. І вирішив Наль Бу посадити насінину біля самого будинку, щоб завжди бути поряд з чудовою рослиною.
Ціле літо багач не змикав очей – вартував свою дорогоцінну рослину. Він розпушував землю, поливав гарбузовий паросток чистою водою, відгороджував його вдень від гарячих променів сонця, накривав циновками у холодні ночі.
Чарівна рослина добре росла, до осені вкрила весь будинок багача. Замість трьох гарбузів у Наль Бу виросло п’ять. Він ходив щасливий і гордий.
А гарбузи з кожним днем ставали все більшими і більшими. Скоро вони стали такими великими, що під їх вагою почав тріщати будинок. Довелося Наль Бу переїхати з дружиною у прибудову, де він тримав зерно.
Багач і його дружина ні на крок не відходили від казкових гарбузів. Наль Бу сторожив їх вночі, а дружина – вдень. Можна було вже збирати гарбузи та Наль Бу вважав, що чим більшими вони виростуть, тим більше в них вміститься скарбів, на які він розраховував.
Нарешті гарбузи виросли такими великими, що поламали черепицю будинку, продавили стелю і звалилися в кімнату. Наль Бу почав їх витягати з будинку та виявилось, що вони не проходять у двері. Довелося зламати стіну, щоб викотити їх на подвір’я.
Наль Бу не дуже переживав: він добре знав, які величезні скарби виявились у гарбузах брата.
Коли ж гарбузи викотили на двір, Наль Бу наказав закрити ворота, щоб ніхто йому не заважав і почав пиляти перший гарбуз. Той виявився таким великим і міцним, що багач тричі відпочивав, доки розпиляв його. Коли ж половинки розпались, з гарбуза вийшло десять танцюристів. Вони зразу ж почали співати і танцювати. Наль Бу з дружиною із задоволенням дивилися на цей дармовий концерт.
– Танцюристи з’явилися, щоб порадуватися нашому щастю, – сказав багач дружині.
– І все ж вони мені вже набридли: мені не терпиться дізнатись, які чудеса приховані в інших гарбузах.
І він крикнув старшому танцюристові:
– Іди вже геть!
Старший танцюрист не образився: він поклонився і сказав:
– Тобі подобались наші пісні і танці. Заплати нам десять тисяч лян – і ми підемо геть.
Трясучись від злості, багач насипав їм мішок монет – і танцюристи пішли геть.
Наль Бу почав пиляти другий гарбуз. Він сподівався, що із другого гарбуза вискочать майстри, які й збудують йому новий будинок. Та з другого гарбуза вийшло десять бритоголових монахів і почали канючити у Наль Бу допомогу. І хоч Наль Бу намагався випровадити їх із садиби, нічого з цього не вийшло. Відомо ж, що монахи найбільш скупий і найбільш набридливий народ на землі. І хоч Наль Бу був скупердягою, довелося дати монахам тисячу лян, щоб вони пішли.
– Не тужи! – сказав він дружині. – Уже в третьому гарбузі ми певно знайдемо срібло і золото.
Та коли Наль Бу розпиляв третій гарбуз, із нього вийшла велика група платних плакальщиків, а за ними йшли носії: вони несли мертве тіло. Плакальщики почали так голосити, що аж сусіди багача почали стукати в ворота, щоб дізнатися, що трапилося.
– Забирайтесь геть! – закричав Наль Бу на плакальщиків.
– Хто вас сюди кликав?!
– Ми підемо тоді, коли одержимо гроші на похорони тіла і купівлю жалібного одягу, – сказали вони і ще голосніше заплакали.
Наль Бу злякався, що на цей крик до нього увірвуться сусіди. Він же не буде при сусідах пиляти інші гарбузи. І він вимушений був дати плакальщикам десять тисяч лян.
Із четвертого гарбуза вискочили п’ять співачок. У кожної з них була своя пісня. Перша заспівала про дванадцять місяців, що складають рік; друга – про тридцять днів, що складають місяць; третя – про години, що складають день; четверта – про смерть старого року; п’ята – про народження нового року. Коли ж співачки закінчили співати, вони почали вимагати від багача, щоб він віддав їм всі запаси зерна, які були в його коморах.
– Нічого я вам не дам! – закричав Наль Бу. – Всі гроші я вже роздав. А тепер ви ще хочете залишити мене без зерна!
Та співачки й не думали йти без плати.
– Ти розбагатієш знову, коли розпиляєш п’ятий гарбуз, – сказали вони.
– Якщо ти не накажеш своїм слугам навантажити все зерно на волів і коней, що стоять на твоєму першому подвір’ї, ми будемо співати до світанку.
Хочеш не хочеш, а довелося багачеві віддати все зерно, що було у нього в коморах.
Трясучись від жадоби і нетерпіння, Наль Бу почав пиляти п’ятий гарбуз. Це був найбільший і найміцніший гарбуз. Сонце уже давно закотилось за гору, прийшла ніч, а Наль Бу все пиляв і пиляв. Та нарешті гарбуз розколовся. Із нього вирвались страшенний вітер і шалене полум’я. Вітер звалив будинок, а полум’я перетворило його на велике вогнище.
Даремно Наль Бу і його дружина кликали сусідів на допомогу. Ніхто їм не допоміг, тому що вони самі ніколи нікому не зробили ніякої доброї справи.
Коли ж Наль Бу побачив, що загорілась його скриня, де він зберігав своє золото, – не витримав і кинувся у вогонь.
Так і загинув багач.
І ніхто в селі за ним не пошкодував. Та й ми за ним плакати не будемо.
