Якось побилися звірі об заклад – хто швидше за всіх бігає.
Вовк хвалиться:
– Я найпрудкіший! Як побіжу – тільки чагарник в очах миготить та вітер у вухах свистить!
Ведмідь каже:
– Ні, проте, я найпрудкіший! Як побіжу – дерева тріщать, гілки у різні боки розлітаються!
Лисиця вислухала їх і каже:
– Напевно, я швидше від усіх бігаю. Як побіжу – тільки лапи миготять. Навіть лап своїх не бачу.
Подивився на них заєць.
– Чого ви сперечаєтесь! – гукнув. – Найпрудкіший від усіх я! Як побіжу – нічого не бачу, нічого не чую! От як швидко!
Довго сперечались вони. Нарешті вирішили бігти наввипередки. Вишикувалися в один ряд і побігли до найдальшої сопки. Добіг до тієї сопки заєць, повернув – назад помчав.
Повернувся швидко, сів і товаришів своїх чекає.
Вовк тільки надвечір повернувся. Лисиця вночі прибігла. Ведмідь аж уранці приплівся.
Ось зібралися вони разом, вирішили: «Заєць найпрудкіший з-поміж нас». І пішли додому.
Став заєць від радості перекидатись. Перекидається і співає:
– Ось який я прудкий! Ось який я швидконогий!
Побачила його миша, позаздрила. Підійшла до зайця, привіталася. Каже:
– А все ж неправильно тебе найпрудкішим назвали!
– Як – неправильно?! – образився заєць. – Ми наввипередки бігали, я раніше від усіх повернувся. Я всіх переміг!
– Даремно ви мене не почекали.
– Ну, давай вдаримо об заклад, – каже заєць. – Давай побіжимо!
– А ти як бігаєш? – запитує миша.
– Швидко бігаю, – говорить заєць. – Як побіжу – нічого не бачу, нічого не чую! Ось як швидко!
Ось побігли вони наввипередки. Миша відбігла трохи, присіла під купиною, сховалася. Зникла з очей відразу.
А заєць летить – нічого не бачить, нічого не чує. Поспішає. До сопки добіг, назад повернув. Біжить щодуху… Підбігає заєць до місця, а миша на горбочку сидить, лапками обмахується.
– Дуже жарко, – каже, – у такий день наввипередки бігати.
Здивувався заєць: невже миша його обігнала?
– Побіжімо ще раз, – каже він миші.
От знову побігли вони. Миша – під купину, заєць – до сопки.
Тричі бігали вони. Заєць – до сопки і назад, а миша – до першої-ліпшої купини.
Прибігає заєць – зморився, рота роззявив, очі витріщив, ледве хекає. А миша знову на горбочку сидить. Глузує з сірого, сміється, лапками на нього показує.
– Оце-то переможець! – кричить. – Миші обігнати не може!
Довго сміялася миша з зайця. Потім каже:
– Піду звірам розповім, як я тебе перегнала. Гуртом посміємося.
Соромно стало зайцеві. Прищулив він вуха й сховався в траву.
Побігла миша геть.
А заєць з того часу завжди вуха прищулює до спини, як тільки почує шум чи шарудіння: думає, що звірі йдуть сміятися з нього.
