В одному старому монастирі, що стояв у дрімучому лісі, жили собі ченці. Кожен виконував якусь роботу. Той був двірником, той – лікарем, той – кухарем, ще хтось – бібліотекарем. Були там пастухи, садівники, городники, вчителі та аптекарі. Для кожної справи був свій майстер, і всі вони жили побожним життям, знай навчалися та молилися.
Як і в кожному монастирі, головним над ченцями був настоятель. Якось дійшли до єпископа чутки, що настоятель того монастиря не дуже розумний і не заслуговує такої посади.
От погукав єпископ настоятеля в свої покої та й загадав йому три загадки: Перша: «Скільки часу мені треба, щоб обійти світ?» Друга: «За скільки я зможу себе продати?» Третя: «Про що я думаю, що це правда, хоча це не так?»
На розгадування цих загадок єпископ дав настоятелю один рік.
Смутний та невеселий повернувся священик до монастиря, сів у келії та й почав думати. Цілий день сушив мізки, та так нічого й не придумав, тільки голова заболіла. Вперше в житті подався він до бібліотеки, сподіваючись знайти відповідь у книжках. Спливав час, а він так і не зміг нічого розгадати. Як лишилося вже кілька днів, пішов він погуляти до лісу та й сів під деревом. А недалечко пас вівці молодий чернець. Почув він, як плаче настоятель, та й підійшов поспитався, яке лихо того спіткало. Настоятель і розповів про ті загадки, що їх загадав йому єпископ.
– Не сумуйте, я знаю, що треба на те сказати! – засміявся чернець.
От перебрався він у настоятелеву рясу та й прийшов до сеньйора єпископа. А щоб той не здогадався про обман, то накинув каптура на голову.
От єпископ і питає:
– Якби я хотів обійти навколо світу, то скільки часу мені потрібно було б?
– Якби ви, ваша світлосте, йшли відразу за сонцем, – швидко відповів юнак, – то вистачило б двадцяти чотирьох годин.
Єпископ подумав трохи і залишився задоволений такою відповіддю. Тоді він перейшов до наступного запитання:
Якби я захотів продати себе, скільки грошей за мене дали б?
– П’ятнадцять срібних монет, – була відповідь.
Почувши це, єпископ здивовано запитав:
– Але чому саме п’ятнадцять?
– Бо Ісуса Христа продали за тридцять срібних монет, тож логічно припустити, що ваша світлість коштує половину.
Таке пояснення переконало сеньйора єпископа. Не такий уже й дурний цей настоятель, подумав він. І загадав останню загадку:
– Про що я думаю, що це правда, хоча насправді це не так?
– Ваша світлосте, ви думаєте, що я настоятель, а я всього-на-всього чернець, котрий пасе отару.
Здивувався єпископ, що такий мудрий цей чернець, та й призначив його настоятелем, а старого настоятеля послав пасти вівці.
От і казочці кінець, а хто слухав – молодець.
