Жили собі дід і баба.
Жили, поживали, землю орали, хліб жували. Так і думали свій вік прожити, та неждано-негадано народився у них на старості літ синок.
Синок — та ще який! Волосся світле, очі ясні, сам міцний, сильний. Назвали його старі: Неждан-богатир.
Росте Неждан не щодня, а щогодини, немовби грибок рижик під ялинкою.
Ріс, ріс, та й виріс. Молодим хлопцем став, і таким силачем, що жодний дорослий мужик його в бою подолати не міг.
Стало йому тісно в рідному селі. От він і каже батькам:
— Прощавай, батеньку, прощавай матінко. Хочу я по білому світу поблукати, ніжки свої трохи розім’яти, подивитись, як люди живуть. А коли де ворогів зустріну — спуску не дам.
Плачуть старі:
— Куди ти, синочку? Як же ж ми без тебе зостанемось.
— А ви не плачте,— говорить син.— Погуляю я по світу, та й назад прийду.
Вирядили його батьки в путь-дорогу, і вирушив Неждан-богатир з отчого дому.
Іде він ланами широкими, ярами глибокими, луками зеленими. В’ється перед ним дорога, звивається. І привела його в дрімучий темний ліс.
Спинився Неждан-богатир серед густої ялинової хащі й закричав:
— Чи є тут жива душа?— та й засвистів, щоб знак про себе подати.
Так засвистів, що дерева від страху загойдалися. З гілок листя посипалось, кущі з переляку до землі присіли, дикі звірі без пам’яті в свої нори поховалися, лісові птахи в глухий: сушняк кинулися.
А богатир сів на пеньок і чекає — чи не вийде хто на його свист.
Жило в тому лісі семеро розбійників, семеро рідних братів.
Ні проходу, ні проїзду від них нікому по лісових дорогах не було. Хто на дорозі не з’явиться — на кожного кидались, і рідко-рідко хто з їхніх рук живим виходив. Багато років. жили розбійники в цьому лісі й нікого не боялися.
Почули вони свист Неждана-богатиря і здивувалися:
— Це хто ж у нашому лісі таким посвистом богатирським свистить?
І пішли на свист.
А Неждан-богатир тимчасом вийшов на просіку, розіклав вогнище і став сало на вогні підсмажувати, хлібом закушувати: проголодався.
Вибігли розбійники з хащі, оточили його:
— Ти ж хто такий? Звідки?
— А ви що за люди? Чого вам від мене треба?— Неждан питає.
Старший розбійник і відповідає:
— Ми-то здавна тут у лісі живемо, і ліс цей наш. А ось тебе хто до нас послав?
Усміхнувся Неждан-богатир.
— І чого б це ліс раптом вашим став? Хіба ви його садили? Не ваш це ліс, а спільний. А хто я і звідки,— узнаєш, коли зі мною поборешся.
Розсердились розбійники.
— Чи ба, який зухвалий знайшовся! Ну, добре, давай, поборемося. Узнаєш нашу силу — не будеш своєю силонькою вихвалятись.
Взяв старший розбійник залізну палицю у десять пудів вагою і став перед Нежданом-богатирем. Озирнувся Не-ждан — бачить, стоїть недалеко величезний дуб, такий, що втрьох його не обняти.
Вирвав він його з коренем і закричав:
— Підходь, хто не боїться.
Злякалися розбійники: ніколи такого силача не бачили. Упали вони навколішки:
— Прости нас, славний богатирю, не погуби. Бачимо, що ти найсильніший за нас усіх. Будь у нас за старшого. Ми всі тебе слухатися будемо. Разом-то ми всім світом заволодіємо.
А Неждан-богатир відповідає:
— А навіщо мені всім світом володіти? Не для того я з свого села вийшов, щоб добрих людей кривдити та в страхові держати. Хочу я визволити бідняків від тих, хто над ними свою силу показує. Коли хто хоче над іншими людьми хазяїном бути,— той мені ворог.
— Добре, не будемо ми народ занепащати,— обіцяють розбійники,— тільки візьми нас собі за товаришів.
— Гаразд,— говорить Неждан,— ходімо далі всі разом.
І пішли.
Попереду Неждан-богатир, а за ним семеро братів, семеро розбійників.
Ідуть вони від села до села, від селища до селища. Збігається народ подивитись на Неждана-богатиря.
А він спиниться в селі, сяде біля хати на призьбі й питає:
— Ну, як, братці, чи добре живете.
— Погано, батеньку,— відповідають селяни,— від панів життя немає. Замучили нас роботою, хліба не дають, останні жили з нас тягнуть.
— А ви, братіки, дружніше живіть,—навчає їх Неждан,— знаєте приказку: «Дружній череді і вовк не страшний». Коли стоятимете всі за одного, один за всіх,— самі богатирями станете. Чого один не може,— весь народ легко зробить. Всі разом ви і панів своїх переможете.
Ходить Неждан-богатир по селах, говорить такі слова, вчить народ. А слова його немовби іскри по хатах розлітаються. Слухає їх народ, вірить Неждану, любить його.
Почули пани про Неждана-богатиря. Злякалися:
— Отак він, чого доброго, навчить наших мужиків своїх панів бити. Ану, лишень, пани, давайте зловимо цього баламута!
— Та не так просто було це зробити. Куди Неждан прийде, — всюди народ його ховає, переховує, скривдити не дає.
Зібралися пани і говорять:
— Ми самі його не впіймаємо. Треба попросити, може, семеро братів-розбійників нам допоможуть.
Набрали пани золота цілу шапку, вибрали ніч якнайтемнішу, підкралися до села, де Неждан ночував, та й просять розбійників:
— Поможіть нам, голубчики. Зв’яжіть ви вашому богатиреві руки й ноги, видайте його нам. А ми вам он скільки золота зібрали. І ще дамо.
Не витримали розбійники — прокинулась у них колишня жадібність до чужого добра. Забули вони свої обіцянки: підкралися потайки до хати, де богатир спав, напали на нього всі разом, зв’язали і віддали панам на розправу.
Зраділи пани-лиходії.
— Либонь, не будеш тепер наших мужиків своїми промовами на бунт піднімати!
І повели вони Неждана по селу. Оточили його солдатами, не дають простому люду підійти ближче, відбити богатиря. Плачуть селяни:
— Батеньку наш! За справедливу справу ти гинеш. Як же ми без тебе зостанемося?
А зробити нічого не можуть: бояться солдатських рушниць. Привели Неждана на панський двір. Зібралося кругом панів безліч: хоч греблю гати та по головах ходи. Сміються, руки потирають:
— Ага, попався, голубчику. Прийшов твій останній деньок!
І кричать пани:
— Утопити його в річці!
— Повісити його!
— Собакам кинути, щоб розтерзали!
А Неждан-богатир подивився, подивився на панів, усміхнувся, плечі розправив, руки розкидав — лопнули. мотузки, як ниточки.
Ступив він крок вперед до народу і гукнув:
— Братці! Доки боїтесь панів, не буде у вас ні хліба, ні п’ятаків. А щоб панів прогнати, треба всім дружно на них війною встати. Не сперечайтеся між собою, а ідіть на ваших панів юрбою.
Сказав так богатир — і зник. Кинулись пани у натовп мужиків:
— Лови! Держи!
А Неждана ніде немає. Наче під землю пішов.
Так і не знайшли пани богатиря Неждана. Та довго їм шукати не довелося: незабаром після того повстав на них народ з вилами, з сокирами і прогнав навіки з своєї землі. А заразом і розбійників прикінчив, які Неждана обманом за гроші панам віддали.
По-новому життя пішло на тій землі.
А Неждан-богатир, кажуть, по інших землях тепер блукає, інших мужиків правді навчає.
