Якось, повертаючись з далеких мандрів, втомлена, змучена лисиця побачила, як узбіччям дороги дрібною риссю біжить заєць.
Шахрайка розтяглася на дорозі, прикинулася хворою і почала кликати до себе зайця.
— Зайчику, милий зайчику! Куди ти так біжиш? Чому ти мене боїшся? Хіба ми з тобою не росли з дитинства пліч-о-пліч, не харчувалися дарами одного лісу? Бачиш, я захворіла, чому ж ти не спитаєш, як я почуваюся? Прошу тебе, підійди ближче, дай хоч попрощатися,— ласково промовляла руда брехуха. Тоді заєць відповів:
— Мої вуха чують твої слова, а очі бачать тебе. Кажуть, ти дуже любиш м’ясо, це правда?
— Це так,— сказала лисиця, наче визнаючи свою вину.— Знаєш, варто мені не поїсти м’яса, як починає боліти голова. Так, була така звичка, тепер, мабуть, не буде.
— От-от, я й боюся цієї звички!
— Я також переживаю через це. Вчора з’їла одну курку, а вона перед цим так плакала, так кричала, що мені стало дуже її шкода і я сама розплакалася. Бідолашна, адже їй теж хотілося пожити на цьому світі. Яке прекрасне життя! — зітхнула лисиця.
Чому ти не подумала про це перед тим, як з’їсти її? — лукаво запитав заєць.
— Саме тоді я про це забула подумати. А зараз я мучаюся від сорому і дуже каюсь, навіть захворіла від цього,— простогнала лисиця.
— Забудькуватість — погана штука! — відповів заєць.
І я боюся забудькуватих і тому завжди уникаю з ними зустрічей,— додав він і побіг своєю дорогою.
