XI
Як уже смерклось, повернувся Марко і побудив козаків. Повилазили сіроми з земляночки, неначе ті бабаки, і довго протирали очі, поки не прочумались; дуже-таки позасипались. Марко приніс їм хліба, сала, пляшку горілки і глек води. Заморивши черв’яка, козацтво запалило люльки і повело розмову.
— Знаєте, пани-молодці, що, — почав Барило, — коли Кривоніс не прийме нас до свого загону, дак ми оберем собі ватажком Марка та й будемо приймать до гурту…
— А кого ж і обрать, як не Марка! — загомоніли козаки.
— Постривайте, пани-товариші, — озвався Марко, встаючи, — не мені бути вашим ватажком, вибирайте собі іншого, а поки я з вами, то буду вашим поводатарем.
— Чом не хочеш бути нашим ватажком? — питали козаки, оточивши Марка. — Не треба нам іншого, не треба!
— Не вам мене питать, не мені вам і казать!.. — Марко похмуро скинув очима на товариство, і його погляд зупинився на Кобзі. — Як до чого припаде, дак от вам ватажок! — додав він, показуючи на Кобзу.
— А поки припаде, — озвався Барило, — нехай він випрудить із свого серця княгиню Четвертинську, а не випрудить, то ми з його викурим те кохання порохом!..
— Та й не рівня нам ті князі та пани! — загомоніли деякі.
— Чом не рівня, — перехопив Кобза, — хіба ж ми не такі люди, як і вони?
— Нехай, бач, і такі, — одказав Барило, — так не такі ж теперечки часи, щоб возиться з тим коханням!
— Як не такі, то й підождем, — одказав Кобза, понурившись.
Отак розмовляли, поки не зійшов місяць, і наші небораки рушили. Довгенько йшли вони за Марком, продираючись гущиною, а там, вибравшись на високу гору, вийшли на битий шлях, що пролягав проміж густого лісу.
— Ну, теперечки, пани-молодці, — одказав Марко, зупиняючи їх, — ляцький день, а ніч наша: коли спіткаємо на дорозі дряпіжників, то не будемо утікать, а будемо биться.
Огледіть лишень вашу броню і позаряджайте гвинтівки і пістолі…
Згодом, пройшовши кілька гонів, почули вони позад себе гомін і тупотню. Козаки зійшли з шляху і засіли в кущах. Незабаром побачили вони чималу юрбу: деякі їхали верхи, а другі йшли піші, в свитках і високих смушевих шапках. По гомону і одежі зараз пізнали вони, що се не чужі, а свої і, мабуть, простують туди ж, куди й вони. Барило пугукнув, і юрба зупинилась, декоторі вхопились за мушкети, а другі за шаблі і стали напоготові, а козак, що їхав попереду на доброму коні, на той оклик теж пугукнув. Зараз видко було, що бувалий козак і знав звичай запорозький.
— Не лякайтесь, хлопці, — озвався Барило, підходячи до юрби, — і ми такі ж, як і ви… Куди йдете?
— На Гадючий, чи то б на Зміїний острів, — озвалось бурлацтво, — до Кривоноса.
— Та й ми туди ж; а багацько вас?
— Двадцятеро і один, та ще стільки у другій ватазі, що пішла попереду.
Сіроми наші зблизились і привітали один одного.
— Здоров був, Барило, — озвався передовий вершень, — протягуючи до його руку.
— Гнида! — скрикнув Барило. — Чи се ж ти, мій голубе? Була ж така чутка у нас у коші, що тебе забили ляхи на Стариці?
— Ні, як бачиш, помилував господь. Ми з Гунею після побиванок на Стариці помандрували у Московщину і до якого часу там вештались, а теперечки знов до вас прийшли, знов почастуєм ляхів!
Наші козаки змішались з бурлацтвом і пішли по дорозі.
— Відкіля ж ви теперечки? — спитав Барило Гниду з Прилуччини, — одказав старий.
Що ж тамечки у вас діється?
— Хвалити господа, усе благополушно!.. Учора Бубнівський протопоп Світ привів чимале військо, і старий Гуня з ним, дак які не повтікали ляхи, то усіх забили на макуху, а мнихів домініканів, що осадились у Густинськім монастирі, до одного вилущили. Теперечки іду, щоб порадитися з Кривоносом.
— Не зустрівалися з вами ляхи?
— Увечері вже, як вийшли з гаю, де спочивали, стріли п’ятьох жовнірів, трьох же вклали, а двоє втекло.
— Сьогодні буде чим порадувать Єремію! Запінить він з серця свою руду бороду, бо й ми йому багацько наробили…
— Не то ще буде. Заллємо ми й йому самому гарячого сала за шкуру!
Як отак розмовляли, почули десь далеко стрільбу.
— Чи не наші бурлаки б’ються? — озвавсь Гнида, прислухаючись.
Стрільба ставала частіша, почувсь і гомін, і усе зближалось до їх, а там разом замовкло і затихло. Барило метнувся по дорозі, щоб довідаться, що там здіялось, а тим часом ватага потроху подвигалась. Згодом повернувся Варило.
— Постривайте, хлопці, — прошепотів він, — жовнірів іде чимала купа!.. Не розгледів добре, а здається, кілька чоловіка наших ведуть на арканах!
Марко зупинив юрбу.
— Ховайтесь у кущі, по обох боках шляху, — казав він, розділяючи ватагу, — а кінні їдьте собі назад, щоб вас не вздріли ляхи; а як крикну, разом виходьте — піші з лісу, а кінні поспішайте назустріч ляхам і лупіть дряпіжників!
Духом піші поховались у кущах, а кінні, од’їхавши з півгонів, на повороті шляху зупинились, а тим часом і ляхи стали зближаться. Попереду їхав пан хорунжий, а за ним жовніри вели на арканах чоловіка з вісім бурлаків; потомлені і голодні собаки бігли за кіньми, висолопивши язики. Тільки зрівнялись вони з засадою, як вихопився з кущів Марко і гукнув молодецьким покриком. Прожогом вискочили козаки і поперли на ляхів; хто рубав, хто стріляв, а хто й просто давав добрих стусанів у печінки… Перелякані жовніри несподіваним нападком хапались за палаші, за пістолі, деякі дали драпака, а тут їм назустріч і кінні наскочили… Незчулись ляхи, як їх чоловіка з двадцять на місці уклали; небагацько з них прудко пробились і втекли. Се були ті самі жовніри, що шукали і гнались за нашими небораками та й знайшли-таки їх собі на лихо… Зараз порозтинали вірьовки, що були пов’язані бурлаки, так як роздивились, і пізнали своїх…
— Бач, так я й думав, — сказав Гнида, — що вас, дурнів, спіткали ляхи!
— Та нас же, — одказували вони, чухаючи потилицю, — застукали тамечки біля березового хреста, де казали підождать вас…
— Хіба ж нікуди було гаразд сховаться?
— Та ми гаразд-таки й сховались, — озвався один із ватаги, — так поснули ж, а тут де не взялась бісова собачня, донюхалась і загавкотіла, а яропужа шляхта набігла, деяких повбивали, а нас оце, як бачите, на арканах повели. Хотіли були й нас порізать, так хорунжий і каже: “Одведемо сих до князя Єремії і скажемо, що се ті самі харцизи, що пана Щуку і патера позабивали”.
— А бодай вас, дурнів!.. Чого ж стоїте як телепні, — гримнув Гнида, — забирайте броню у забитих ляхів, та й рушаймо, бо як опізнимось, то не знайдем і човнів, ні на чім буде і на той бік острова переплить.
Бурлаки метнулись до забитих ляхів і вибирали собі броню, а Барило дорізував тих, що ще хрипіли, приговорюючи: “В своїй хаті і скипка б’є!”
Дійшовши до березового хреста, побачили вони: де-не-де попростягались на шляху шість трупів бурлак…
— Бачу, не всіх дурнів порізали, — сказав Гнида, скинувши оком на забитих, — теперечки, мабуть, де-небудь з переляку так поховались, що й з собаками їх не знайдеш.
Од хреста продирались уже сіроми густим лісом. Марко йшов попереду, приглядуючись ік деревам: то простує до дуба, на котрім понаносили гнізда гайвороння, то поверне, дійшовши до трухлявого пня; а тим часом козаки гукали, скликаючи товаришів, що позабігали од ляхів. З перегодом, як пройшли вони з півмилі, на той гомін стали одкликаться втікачі, як жаби з болота, аж поки не зійшлися докупи.
На світ займалось, як вони, спустившись з кручі, опинились біля Сульського залива, що оточує Зміїний острів. Посередині того залива було плесо, а з берега позаростало очеретом, рогозом і оситнягом. По той бік залива підіймалась висока гора, вкритая одвічним лісом, і, скільки оком кинуть, мріла темною полосою між густою заростю чагарника. По сім боці залива понад самим берегом простяглась доріжка, котрою стрічкою сунулись козаки піші і кінні, а за ними, за кожною ватагою, везли на підводах мішки з борошном, сухарями, різаних кабанів і другу харч і гнали скотину на те ж. Тихенько подвигались ватаги доріжкою, не чутко було ні гомону, не бряжчала й броня; неначе чорні хмари перед бурею, сунулись вони й збивались докупи…
Отак дійшли вони до перевозу, де завширшки залива було широке плесо. Кінні козаки переходили уплав, а піших і запаси перевозили лоцмани на човнах і каюках. По той бік перевозу, на острові, виднілись розкати і редути, насипані під горою по обох боках дороги. Марко, зупинившись біля перевозу, обернувся до товариства.
— Прощайте, пани-молодці, — стиха промовив він, — помагай вам біг; теперечки і без мене втрапите до Кривоноса.
— Куди ж се ти, Марку? — запитали козаки. — Не покидай нас, зостанься з нами!..
— Не можна, товариші, треба ще й другим деякої помочі дати, треба й до князя Єремії навідаться… Прощайте!..
З останнім словом Марко повернув у гущиню і щез за кущами…
Довгенько-таки простояли наші сіроми біля перевозу, вже сонечко зійшло, вже і поснідали, чим знайшлось, поки дійшла до їх черга переправляться. Перепливши на той бік, аж здивувались вони, побачивши таку силу народу. Скрізь, де вони не проходили, під кожним деревом, кущем кишіло людом. На гіллях висіли обідрані волові й баранячі туші, різали м’ясо і клали в казани; попід горою повикопувані були печі: де замішували тісто, а де печений хліб шматували на сухарі і розкладували на ряднах сушить. Інші збились біля кузень, лагодили броню, гострили шаблі, насаджували на списи ратища і виливали кулі. Були там молодиці і дівчата: деякі порались біля печей і кабиць, а другі шили козакам сорочки і одежу та зшивали лантухи на сухарі. Де-не-де співали кобзарі про Вінцеслава [Легендарний гетьман, який брав участь у Грюнвальдській битві 1410 р. між польсько-литовським військом і німецькими хрестоносцями], що нагнав жидів у Польщу, та малого Гирея… Місцями вивішували на списах свитки і запрошували прибулих козаків поснідати. На прогалинах вигравали скрипиці і сопілки, торохтів бубон, і козацтво, ударивши лихом об землю, садило гайдука і вибивало тропака. Вештались тут попи й дяки, що покидали свої парафії, втікаючи од дряпіжних ксьондзів; були й крамарі, цехові, чумаки і запорожчики в червоних жупанах і кабардинках; не було тільки панів, бо тоді ще на Вкраїні не було й чутки про них.
Пройшовши кілька гонів, Кобза став розпитувать, де Кривоносів курінь?
— Аж там, на самім кінці острова, — одказували люди, усміхаючись, — де печері, тамечки осадився він із своїми вовгурянцями та й глита ляхів, неначе той змій, що колись тутечки ховавсь та людей їв.
— Та кумедно ж і грається він з ляхами, — додавали другі, — неначе кіт з мишею.
— Хто ж тут у вас порядкує! — спитав Кобза.
— Нема ще нікого, — загомоніли козаки. — Кривоніс прийма до свого загону тільки богатирів, дак отеє теперечки збираємось обрать собі свого ватажка, так нема ж у нас на приміті такого, як би нам треба.
— Дурний, бачу, ваш. Кривоніс, — озвався Барило, — навіщо теперечки богатирів? — куля й вола повалить!
— Та вже ж його не навчиш, — бубоніли люди, — завзятий-таки він з біса чолов’яга.
Розпитавши дорогу, наші козаки, а за ними і другі, рушили до Кривоноса протоптаною стежкою…
