ЗАКІНЧЕННЯ “МАРКА ПРОКЛЯТОГО”, НАПИСАНЕ НЕ СТОРОЖЕНКОМ
XIII
За тиждень до пророка Іллі прийшли вовгурянці з Кривоносом під Немирів-город, щоб напасти на вражих ляхів; а за ними слідком зібрався туди ж таки й загін Павлюги, що навербував він з Барилом. Ото військова старшина порадилась, і осадили Немирів облогою.
З усієї околиці позбиралась у город голодраба шляхта. Було-таки кому його і боронить, і одстоювать: були понароблювані вали і засади з землі й хмизу. Два напади ляхи одбили, і козаків чимало полягло. У самий же день пророка Іллі, удосвіта, почали козаки третій напад. Спершу роздався гук і галас, а там — загуло, затріщало, загрякотіло, заревіло, загриміло, застугоніла земля — і козаки пробились у город. Як весняна вода в прорвану гатку, так вони прожогом хлинули туда. Та й була ж там гаспидська робота…
Кривоніс зараз із своїми вовгурянцями метнувся по городу на здирство і душогубство ляхів та жидів. Павлюга ж потяг із своїм загоном до замка князя Четвертинського, що стояв обмурований високою стіною і обставлений самопалами, гаківницями і гарматами…
Та й задали ж вовгурянці лупки шляхті і жидам. Більш двадцятьох тисяч лоском положили; не було спуску і милування ні старому ні малому, різали матір, різали й дитину на її грудях. Не було і валантання: бо на третій день, як зовсім упорались, прийшли вовгурянці до Кривоноса і кажуть йому: “Всіх ляхів і жидів вирізали, зосталась тільки в живих одна жидівка”.
— Чому ж і її не зарізали? — спитав Кривоніс.
— Там така гарна, матері її лихо, — одказали козаки, — що не піднялась ні в одного й рука…
— Як бачу, голопузі ви пуцьвірінки, а не козаки, — скрикнув Кривоніс. — Приведіть лишень її до мене, так — побачите, як підніметься рука і на гарну.
Привели жидівку, дівчину літ сімнадцятьох, таку щуплу, тендітну, очиці як ті зірочки, а на вид білу і смазливу, що не можна й сказать. Лютим, хижим поглядом окинув її Кривоніс, та й жидівка дивилась пряма йому у вічі. А як Кривоніс, вихвативши шаблю, підійшов до неї, вона одною рукою миттю зірвала з пліч хустку, а другою підібрала довгу і чорну, як гайворон, косу і, розкривши шию, схилила голову перед Кривоносом. Нещасна сама бажала смерті, бо усе задля неї загинуло; зосталось тільки ненависне життя, сирітство і гірка доля на світі…
— Бач, чого схотілось! — гримнув Кривоніс, вкладаючи у піхву шаблю. — Не буде по-твоєму.
Жидівка кинулась навколішки перед Кривоносої, благала убить її і покірно схилила свою голову. Кривоніс впився в її своїм хижим поглядом і, здавалось, не чув її мови…
— Справді гарна! З біса гарна! — пробубонів він і, обертаючись до козаків, додав: — Одвести в мій курінь!
Поки ото Павлюга брав замок князя Четвертинського, вовгурянці добре пили, гуляли і ділили поміж собою здобич і гроші, що добули од жидів; а Кривоніс усе возився з своєю жидівкою, як кіт з оселедцем… Носа не витикав з свого куреня і навіть не ходив на бенкети товариства…
А доки отаке діялось у Немирові, загін Павлюги висадив замкову браму і узяв замок на списа. У замку поховались значні пани, ксьондзи і усяка шляхта. Усі вони тутечки ж зараз були вирізані укупі з жовнірами; самого князя Четвертинського виволокли з палацу і біля рундука одрубали йому сокирою голову. Із панів зосталась жива одна тільки княгиня, — бо її притьмом прибрав у свої руки Павлюга…
Увечері того ж дня зібрались козаки у замок на бенкет. Було там чим і привітати, і частуватись: княжеські кухарі зварили вечерю з доброї страви і напекли усякі присмаки і витрибеньки. З підвалів цілими бочками повикочували венгерське вино, старі меди, наливки і ренське. Вечерею запорожці удовольнились, бо казали: “Оце не то, що гарбуза наїжся, а на вербу подивися, то й станеш голодний”. А як ото вже добре підпили та почали точить теревені, посипались на Кривоноса насмішки й уразливі глузування; почали натякати і на те, що він непотрібно злигався з жидівкою… Кривоніс і сам добре знав свою вину і очевидьки бачив, що такою подією тратив віру і силу у себе поміж товариством, і от він — чого б задля його не було — захотів знов підняти себе і свою силу поміж козаками. Звелів одягти якнайлучче жидівку і привести її у замок, де гурбою козачество товклось і пробувало. Привели жидівку, убрану у найкращу одежу княгині Четвертинської. Довга до колін коса була розпущена в неї, а голова убрана віночком із свіжих квіточок. А щоб лучче можна було усім її побачить, Кривоніс підняв і постановив її на стіл посередині зали, та й сам зліз на стіл і став поправоруч біля неї.
— Ось, пани-молодці, і жидівка! — крикнув він. — Як бачите, не бороню її і не ховаю; у кого підійметься рука, нехай той і збавить їй віку.
Козаки стовпились коло стола і роти пороззявляли, дивлячись на таку гарну жидівку. Лютуванням і кров’ю вони наситились уже вдоволю, так що якби у ту пору привели не то що красиву жидівку, а й поганого жида або ляха, то й на того не піднялася би ні в кого рука.
— Чого ж мовчите та зуби скалите? — з лютістю проговорив Кривоніс, підбираючи лівою рукою косу жидівки. — Ріжте, стріляйте, на те і привів сюди жидівку!
— Коли досі не зарізали, — озвались деякі, — так нехай живе небога…
— Нехай живе! Нехай живе! — роздався кругом гомін козаків.
— Ну, дак не коріть же й мене…
З останнім словом шваркнула з піхви шабля, заблистіла, голова жидівки на аршин підскочила вгору, а з трупа кров струменем забила, задзюрчала, і він гепнувся додолу. Товпа козаків хутко одскочила назад і з жахом гляділа на Кривоноса…
— Товариші! — гаркнув він, потрясаючи шаблею. — Ся шабля перетяла ланцюги кохання, чи вдержаться від неї лядськії кайдани?!
— Ой отамане, ой отамане! — загули козаки… Вовгурянці кинулись до свого отамана, зняли його зо стола і довго колихали на руках, вихваляючи його лицарське завзяття…
Бенкет все йшов та йшов, горілка і ренське все більш і більш розпаляли і мордували козаків. Аж ось посипались кепкування й нарікання і на Павлюгу. Не одні тільки вовгурянці, а й багато з загону Павлюги вимагали од його, щоб вивів перед товариство і свою кохану — княгиню і розправився з нею, як з жидівкою Кривоніс… Павлюга, ухмиляючись, виразно одказав козакам:
— На сьогодні буде з вас однієї жидівки, а завтра вранці виведу на замковий майдан княгиню і порішу з нею так, як бог на серце мені покладе.
На другий день вранці увесь замковий майдан вкрився козаками і православним людом. Біля палацу постановили стіл з образами і запаленими восковими свічками; прийшли піп з дяками в усьому облаченні, і зібрались отамани і військова старшина. І ото зараз одправили благодарственний молебень за даровану господом побіду над ворогами…
Після молебню метнувся Павлюга і підійшов до налою, ведучи за руку княгиню, і тутечки зараз почали їх вінчать. Княгиня була убрана в українську одежу: в шовковій плахті, з малинового оксамиту шушуні [Верхній жіночий одяг], обгаптованому золотими поворозками, а на голові був парчевий дорогий очіпок, та ще обмотаний тонким, як павутина, серпанком. Тільки княгиня була дуже смутна: сльози лилися з очей її і обливали жемчуг і самоцвіти, що сіяли у неї на високих грудях. Павлюга пильно її розважав, а сам був такий бадьористий. Козаки, підморгуючи, казали проміж себе: “орел!”
Такої гарної, красивої пари, розказував панотець Ларівон, не приходилось йому на віку вінчати, і після сієї мови обтерся шовковою хусткою, що досталась йому після вінчання.
Як тільки звінчались, Павлюга вихопив свою шаблю і обернувся до козаків; а ті з жахом і мовчки дивились на свого отамана; у всіх похололо на душі, бо у кожного була перед очима жидівка.
— Пани-молодцІ! — крикнув Павлюга, показуючи на свою молоду.
— Се перед вами не княгиня, а козачка, жінка моя; просимо поважать її, а коли який необачний скривдить її словом або поглядом, то я йому отсією шаблею теж одчешу голову, як учора Кривоніс одчесав голову жидівки…
— Ой отамане! Ой отамане! — загули козаки. Шапки полетіли угору, і молодих з шанобою ввели в палац, і весілля справили, як треба по козацькому звичаю: може, під сотню сопілок оддирали козаки тропака і гопака вприсядку; танцювали і під ту, що музика грає: свині житі… Були там і всякі панські шпундри і витребеньки, і хвиги-миги, і дуже добре частування…
Після вінчання бачили дехто із козаків, що якийсь старий чоловік з торбою за плечима підходив до панотця Ларівона під благословення, дав йому скількись шагів грошей на часточку, прохаючи пом’януть побитих козаків, а Павлюзі з жінкою переказать: “Нехай собі здорові будуть та шануються на все добре”, і ото зараз кудись почимчикував… А йдучи бубонів собі: “Кривоніс… гаспидська у його душа… не здобровать йому, катюзі…”
Після того добре згодом була у Січі така чутка. Раз десь при війні старий чоловік, що носився з торбою, переказав Кривоносові пораду, що, де і як треба діять, бо дуже погане діло виходило од ляхів… Кривоніс не послухав тієї поради і багацько погубив козаків. А як Марко зустрів Кривоноса, то докоряв його за його негодящу пригодність і за його завзятість і харцизтво. Кривоніс, як скажена звіряка, кинувся на старого з шаблею, дак він ціпком своїм перебив у Кривоноса шаблю і так його оддубасив, що він після того тижня через два і дуба дав… Умираючи, Кривоніс хоч гірко каявся за своє люте завзяття, а все-таки казав, що віру і своїх людей щиро боронив од треклятих ляхів…
XIV
Що таке діялось і робилось на Подолі і на Волині, і як там люди бились і гризлись, як ті звіряки, — у далеку сторону України не доходило ніякої звістки. У тих містах, де тече річка Самара, і там, де протікають собі і другі річки: Вовча, Гніздка, Кочерга, Тирса, і побіля їх ростуть густі ліси та розляглись широкі луги, там порозселились і попосідали хуторами і сельбищами ті запорожці, котрі, одкозакувавши у Січі, позаводились жінками та дітьми та й стали собі хазяйнувать.
В однім такім місці коло самої Самари, яке зветься “Білого кишло” [Оселя, садиба, житло], жив козак, вже немолодий — Іван Гоцопуп. Заможний був він чоловік і добретна душа. Мав жінку Оришку, невсипущу тобі хазяйку — мички і веретена з рук не випускала — та тільки злющу і запеклу цокотуху на всі хутори. Він собі більш мовчав і потурав їй, бо дуже не любив жіночого крику; а коли вже, було, не витерпе її дорікання за ту горілочку, і надає їй бебехів, дак вона ще гірше розрепетується, кинеться до мисника і поб’є чарки, і повилива з посудини горілку. Така!.. Ото він, сердега, потім розмислиться і начне їй докладать, бо розумна-таки і голова була у його: “що як ходив ще по землі Христос з Петром, то казали народові, щоб не було жіночого верху, а то й добра на світі не буде; от що знай…” Вона, слухаючи такі речі, зробиться сумною і на яку часину посмирніша… Він же, отеє, хто б не завернув у двір або не зайшов у хату, є кожному горілки чарка, а другого і сам покличе, щоб випить не в самоті, на добре здоров’я… Е, вже нема тепер таких, нема. Хоч з каганцем шукай — нема-таки, нема…
На празник святого Миколи весняного зібрались до його спозаранку сусіди: Остап Завадій, Охрім Передерій, Терешко Кваша, Панас Ганчірка і другі, всіх чоловіків з вісім, на бесіду і порозпитаться: чи нема якої чутки з Польщі, і як-то там наші небораки запорожці справляються з гемонськими ляхами.
Щирий хазяїн рад був гостям, бо хотілось-таки на святий празник гульнуть, та й на ту пору і стара його десь бабувала.
Посадив він гостей у дворі під вербами, виніс із комори казан, повісив його на триніжках, налив у його горілки відра з півтора або зо два і вкинув туди ж меду; а зваривши таким побитом горілку, всунув у руки кожному гостю по корячку, і почали частуваться і кружать. Отак сидячи під вербами в холодку і торкаючи потроху гарну варенуху, кожний розказував про своє перше життя у Січі і про клади, де у якім місці їх батьки позакопували від орди, та ніяк їх не найдуть. Точили усякі теревені, а далі міркували й об тім, що ото біс та його діти усе мутять на світі!.. Еге!.. Як чорт улізе в очерет, то в котру схоче дудку заграє… Хоч пий — умреш, і не пий — ноги задереш…
— Ні, ні, воно, бачите, і от як буває, — почав казати Гоцопуп, — та люди не хочуть тільки того примічать: доброму чоловікові і добрий кінець віку буває, а лихому лиходієві — поганий… Хоч зробив зле діло твій дід або баба, або батько, або мати, воно окотиться коли не на тобі, то на твоїх дітях, унуках, і не буде вже їм ні пуття, ні добра, куди не повернуться… Воно по писанію, треба і скотину жаліть, шанувать, а не то що чоловіка… А навіжені, злі та дурні люди од чого, думаєте, родяться? — від того самого, що не так, як треба, живуть чоловіки з жінками. Він тоді дотинається, як бува п’яний, навісний, а часто і після того, як поб’є жінку, а буває, як і вона його п’яного потовче; а отака і друга непотрібність на вроду людей і дух дуже діє… Воно вірно. Бо які вінчають, то у церкві апостола читають: “тайна отся велика є!..”
Уже наші запорожці були добре п’яненькі, вже деякі розмовляли і об гарних молодицях, а деякі почали лаяться, і, може, сварка довела б і до кулаків, як дивляться — біжить від лісу прямо до їх якась стара жінка.
— О, дивіться: се, здається, біжить наша стара Горпина Гвоздичка, — обізвався хазяїн.
— Яка-то Горпина? — деякі спитали.
— А жінка старого холодного коваля, що на Свинороях живе.
І справді, незабаром швидко підійшла до їх гурту старенька жінка з добрим пучком зілля і, трясучи головою і задихаючись, переказує: “Ох, мені лишенько; трохи не вмерла в лісі з переляку!..”
— А що там таке скоїлось? — обізвався Василь Кваша, схопившись на ноги, і пропустив під свої страшенні вуси корячок тієї варенухи.
— Ох, мій голубе сизий, і згадати і розказати страшно! Скільки живу на світі, а такого страшенного чоловіка не бачила. Там такий здоровенний, головатий, банькатий, з закорюченим носом і з торбою за плечима… Так би то вовкулака, чи що? І в той час у лісі зозуля кувала, лихо віщувала…
— Бабо Горпино, — озвався хазяїн, — та то, мабуть, Марко з пекла?
— А може, серце, і він! Може. Тут усі гості зареготались.
— Ей, не смійтесь! Баба Горпина не вміє брехати. Я вам таки кажу, що злякалась так, що ледве додибала до вашої господи. Дух святий з нами і свята пречиста! — та й стала хреститися.
— Годі, бабо, труситися та лякатися, — обізвався хазяїн, — сідай лишень, небого, лучче з нами та випий чарчину сієї живиці-ледащиці.
— Ох, мій голубе, та, може б, воно ще й рано для празника святого?
— Та ну-бо, пий, коли дають! Знаю, як покуштуєш, то й ще попросиш…
— По сій мові бувайте, козацтво, здорові, — відказала баба Горпина і, скривившись, неначе той гріх, пропустила чарку вареної горілки через свої зморщені губи, а потім і другу, і третю.
— Ну, що, — зареготали козаки питаючи, — добра горілка?
— Добра, голуби мої, добра, тільки її і пити таким, як ви, запорожцям-козакам…
— Е, голубко, які вже з нас козаки, — озвався Кваша, — ми, бач, теперечки тільки жіночі попихачі.
— Стривай! — скрикнув Ганчірка, узявшись у боки, що аж луна покотилась, — що ти казна-що мелеш! Спитай лишень її: чого вона була в лісі і кого вона збирається отруїть, чи що, отим зіллям?!
Тут баба Горпина аж підскочила, а козаки знов зареготали.
— Не така я людина, мої соколята, щоб труїти і зганяти людей з світу; а якщо і збираю добре зілля, то більше для любощів та од пропасниць і всякої хвороби. От що!
— Добре, бабо, добре, — відказали козаки і знов піднесли бабі чарочку.
— Та може воно б і годі? — ніби не хотячи, промовила стара Горпина і випила горілки прокряхтівши.
— А, та й солодка ж! — і баба помолоділа. — Ну нічого, гарна я стала? Ото якби мій старий побачив… Господи! Та де ж моє добре зілля?
І стара почала кряхтіть і збирать на землі розкидане зілля, приказуючи:
— Отеє, бачите, сон… отеє горицвіт… І гадюча цибуля… отеє петрів батіг… отеє тирлич… а отеє свербигуз і деревій, до грудей і до чоловічого живота добрий… отеє буркун… а отеє чорнобиль… до голови і до жіночого живота дуже потрібний… а отеє молочай, як чоловікові, вже знаєте, невдачай… А в пазусі ще й ремезине гніздо є: хто його має у хаті, то буде добре життя жінці з чоловіком, аби воно було з однією діркою, а не з двома… Бачте!
— Ану, стара молодице, заспівай лишень нам що-небудь веселе, — загомоніли козаки.
Баба Горпина обізвалась:
— Ото, чого схотілось! — і, узявшись у боки, почала примовлять та притупувать:
І підтикалася,
І підсмикалася,
І підперезалася,
Йому сподобалася…
— А що, козацтво?
— Гарно, бабо, гарно! Ану лишень пісню-танцюриху. Тут уже стара, нічого не кажучи, пішла трохи легше, а потім і дужче танцювать і додавать словами.
Коло мене хлопці жваві,
Молодії і чупряві [Чубаті],
А я зілля настарчаю,
Їх із лиха виручаю,
Як покладу та розмажу,
Та про дівчину розкажу,
То мій хлопець аж, аж, аж!
Каже: бабко, серце, маж!
А я перцем, з лободою,
І з усякою бідою
Мажу крижі, плечі мну.
— Отака я, бачте, ну!..
Козаки регочуть от бабиної пісні і танців, а вона усе-таки промовля:
Ось яка я, бачте, ну,
І сюди я, бачте, ну,
І отак я, бачте, ну!
Деякі з козаків плюнули, дивлячися на бабині викрутаси, а другі обізвались:
— Та нехай тобі, бабо, печений жид, яка ж ти осоружна!
