І
Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.
Хоч і лучалось мені деколи навідуваться у рідну Україну, так чи довго ж то спочинеш під теплим її крилом?.. І знов на край світа мандруєш до чорта з рогами! Зате ж літ у шість, а може, й більше, як із Курської губерні уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться — намість шинків проклята кабащина, постоялі двори на московський звичай; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телеги, одна до другої попричеплювані як фіги на личку; куди не глянь — усе пилипони [Так називали в народі росіян-сектантів. (Ред.)] з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се божа сторона!..
Тут зараз починається отой великий бір, що високі сосни аж хмару підпирають. Оце ж вам і Основа, де батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті. Отут же і вольна; сюди ж то харківські міщани і народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу і задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у неділю і по празниках, скільки збирається народу! Верстов на п’ять, а може, і більш, уподовж дороги гуля міщанство: дівчата у стрічках, у стьожках, молодиці у парчевих очіпках, у кармазинах, у глазеті; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами підперізувані; а скільки ще того лакейства у фраках та у сюртуках— мов та німота! Інші збились біля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо сміється; другі посідали купками, снідають, кружляють горілку, теревені гнуть, співають, регочуться, аж луна округи йде. їдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилізеш з тарантаса і підійдеш до якого-небудь товариства. “Хліб та сіль, люди добрі!” скажеш. “Спасибі,— одкажуть і просять: — Сідайте, не погребуйте хлібом божим!” Сядеш було до гурту, вип’єш корячок горілки, з’їси шматок сала, побалакаєш і свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так і загомонять: “Пошли вам, господи, усякого щастя за те, що простих людей не цураєтесь!” Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як маківка, схопиться, обійме та й поцілується на прощання. “Се,— каже,— щоб не скоро забули нашу хліб-сіль!” Сміху такого наробить вража молодиця — так усі і покотяться, ухопившись за животи. Що-то за втішні та швидкі тії харківські молодиці — нехай їм легенько ікнеться!
Проїхавши кілька верстов бором, станеш підніматься на гору. Тут вже темна соснина почина мішаться з дубом, липою, клениною, усе стає густіше, густіше; дерево переплелось вітами — як те волосся; орішник, глод, шипшина позростались, стоять, як добра огорожа. Чим дальш їдеш, тим краща врода: пішли і долинки з прогалинами, як рута, зеленими, і яри з проваллям, що як глянеш, то у голові закрутиться. Мій боже милий! що за ліс! Якого нема тут дерева! І високих, величезних, і старих, скорчених, похнюпих, що вже віку свого доживають. Інше, зламане хуртиною Ґопалене блискавкою, стоїть собі край дороги, як чернець; там трухлявий пень схилився, як той старець з торбою. Куди не глянь — усе тебе чарує, привітає, усе тобі всміхається. Здається, сама рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить у вухо горлицею, залоскоче тихесеньким вітерцем. Так тобі весело, так легенько, мов у раю!.. Душа мліє, серце труситься, токотить, буцім що до тебе промовляє; не розбереш, що воно розказує, а слухаєш — не наслухаєшся, як не наслухається мати своєї дитини, бо та мова солодша для неї од медової речі найрозумнішої людини.
II
Одїхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвіницями, садками і левадами — геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера Мжі. Потекла вона уліво проміж кущів верболозу і вільхи, а напроти гладко стелеться з могилами широкий степ.
Сивіє старенький, як море, мріє-мріє, поки не зійдеться з небом, а небо з землею. Гуляйте очі, гуляйте думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво.
Проїхавши Мерехву і перебравшись через плеса Мжі, виїдеш на торговий шлях, що йде у Крим. Протоптала сей шлях ще татарва, як колись ходила на наше безголов’я під Москву, палити городи і забирати у неволю хрещений люд. Скільки оком кинеш — скрізь по дорозі, як гадюка, сунуться хури: назустріч везуть шльонку, кожі, сіль, рибу; скриплять татарські гарби, запряжені буйволами і верблюдами. Із Харкова везуть усякий крам, машини, паровики, їдуть купці у Крим, у Бердянське, їдуть пани і туди, і відтіль, женуть табуни, гурти, отари, іде народ на заробітки у степи ік морю. Літом весело й глянуть на сей шлях, а побачили б ви весною або увосени, що тут діється… крий боже, яке лихо! Замордована скотина по саме черево грузне у багні; народ бичується, топиться по балках, по перетічках. Бодай і не згадувать!.. Отут би простягти залізну колію! Потекла б по ній золота річка живущої і зцілющої води.
Дуже ще бідуєш, їдучи по сьому шляху “на обивательських”. Розкажу вам, якого раз набрався я лиха, здавшись на “одкритий лист”. Із Мерехви на почтарських, ще згодя, добіг я до Таранівки. Прямо у волосне правленіє ввійшов — так гарно: посередині стіл, зеленим сукном засланий, як у суді, і патрет висить. Дивлюсь — нема нікого; тільки якийсь каліка скорчившись сидить біля скрині, себто стереже громадські гроші.
— Є коні? — питаю.
— Нема,— схопившись, одвітив каліка.
— А писар де?
— На селі.
— Коли б покликать.
— Зараз збігаю.
Пошкандибав, сердешний. Через яку там годину іде писар повагом. Ще молодий, шапка набакир, у китайчастій черкесці і в опойкових чоботях.
— А чого вам треба? — спитав він, доходячи до мене.
— Коней, голубчику.
— А подорожня, чи пак одкритий лист, є?
Подав йому одкритий лист, він подививсь, зараз і прогони вищитав — такий спритний! — і ще накинув кілька верстов залишніх. Видно, що був уже за Харковом: і головою мота, як москаль, щоб патли не лізли йому у вічі, і випинається, і палець засовує за гаплик.
— Ану лишень,— гукнув писар на каліку, сховавши у кишені гроші,— бігай за десятником, та швидше!
Знов пошкандибав каліка; нескоро веде того десятника.
— Тройку коней! — грізно крикнув писар на його та аж почервонів зі зла.
— Не позакладало,— каже десятник,— тільки що коні пасуться в степу!
— Так що, що в степу? Піймайте та й ведіть.
— Ще треба знайти, куди вони позабігали, ті бісові коні, та тоді вже ловить…
— Так іди та й шукай; а тутечки, опріч ляпаса, нічого не знайдеш.
Зник десятник, як на той світ провалився. Уже я й село обійшов, і у тарантасі добре виспався, а коней нема. Надвечір вже пригнали двох шкапок з лошатами.
— А третя? — питаю.
— Ще не піймали,— озвавсь десятник,— там таке прудке звіря, бодай воно здохло, що ніяк його не наздоженеш.
Аж ось ведуть того прудкого і ломакою підганяють; бачите, втомилось, сердешне, утікаючи. Стали запрягать, пораються, як мокре горить; розгледілись — і того нема, і другого; і знов погнали каліку за віжками, за черезсідельником,— да так аж до захід сонця додержали. Рушили — ледве коні везуть; не схаменулись, як і ніч. Погонич повертає то у той бік, то в другий — загубив, гаспидів син, дорогу,— лає і коней, і хто їде, і ніч, і степ.
— Куди тебе нечиста мати носить? — питаю погонича,— дорога пряма, як стрілка, а ти крутишся, як муха в окропі?
— Коли ж нічого не бачу,— каже погонич і віжки кинув,— у мене куряча сліпота.
Що тут робить? Увесь степ покарбований дорогами; не втрапиш своєї, то казна-куди ще заїдеш; думаю собі: “Хоч би доїхать до трахтира, що недалечко од Таранівки”. Нічого робити: сам сів за машталіра і потихеньку, підтюпцем благополучно доплелись до того трахтира.
III
Хазяйка сього заїзного двору, велика цохотуха, була добре мені знайома — ще змалку її знав. Давно не бачились, а, тільки ввійшов у хату, зараз пізнала.
— Чи живі, чи здорові? — спитав я, протираючи очі і розглядаючись.
— Слава богу! — одвітила хазяйка,— старіємось потрошки. Ось подивіться на мою Олесю — матір переросла! (хазяйка глянула на чорнявеньку дівчину). А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди). Колись співав по ярмарках, а тепереньки тілько луна ходить по світу од його пісень: увесь голос виспівав і бандуру потрощив.
Гарна дівчина Олеся, така повна, миловида,— а я дивився на діда. Зроду такого не бачив: біле волосся, густе, як ліс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самі очі, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна.
— Відкіль, старий?—спитав я діда, сідаючи біля його.
— Хто його зна? — обізвалась хазяйка.— Увесь свій вік вештається по світу… Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув і свій хутір, і свою хату.
— Ні, не забув,— обізвався дід,— не забув!..
— Куди ж тепер ідеш? — спитав я діда.
— У Павлоград.
— Що ж там будеш робить, співати чи що?
— Та ні, кажу вам,— перехопила хазяйка,— він тепер не співа, він тільки розказує!
— Що ж він розказує?
— Що з ним діялось на світі, як козаки бились з ляхами, з татарами, про відьом, про чортів!.. Він увесь світ виходив: був у Чорноморії, у Глухові, за Київом був… А чи не наставить вам самовару?
— Настав, паніматочко.
— От і добре! Старенького напоїте гарячим, то він вам за те що-небудь розкаже.
— Чи довго вже волочишся по світу? — спитав я дідугана, як ми зостались одні.
— Довго, дуже довго,— одказав старий, важко зітхнувши,— я ще оженився у очаківську зиму. Ми тоді жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кіш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотів я зоставаться панським, запріг коня, узяв жінку з дітьми — дівчину по восьмому годку і хлопчика-годовичка — та й помандрували у Чорноморію.
Од Тора довелось простувати степом, як морем — ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох — і ми пішли пішки; що було з нами запасу — поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі богу… По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав на Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклониться батьківській і матчиній могилі. Прийшов — й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей — заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу,— а, бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти!..
Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха!.. І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала йому злая доля!
Хазяйка не дала мені з старим добре й розговориться — принесла чашки і знов заторохтіла: то про Троїцький ярмарок, то які панночки повиходили заміж, які ще позоставались, налічила з десяток померших і присікалась до діда, чом він не розказує:
— Як же мені розказувати,— сердито обізвався дід,— коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербі!..
— Мовчатиму, їй же богу, мовчатиму,— перебила хазяйка,— тільки розкажіть, будьте ласкаві, про закоханого чорта.
— Добре, добре, розкажу,— чом не розказать?
Дід з великим смаком пив чай, заїдаючи харківськими бубликами, а там, як вихилив ще дві чашки з ромом, то аж помолодшав.
— От тепер,— каже,— якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б і заспівав!..
