VII
Дід заспався аж до вечора і, як ввійшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:
— А чи далеко до пустельника?
— Ні,— каже чорт,— близенько: за Ізюмом, у Святих Горах [Святими Горами того звуться, бо ще за давніх часів християнства там спасались у печерах пустельники. Ще недавно пані Потьомкіна обновила одну церкву, висічену у скелі, і монастир. Нехай їй за це бог милосердний воздасть, що вона добрим людям бажа. Для другого небагато б вийшло з сього жадання користі, а для неї буде надто. (Прим. автора)].
— Як близенько?! — крикнув дід.— Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!
— Еге, по-вашому, по-запорозьки,— каже чорт,— може, воно й так, а по-нашому — так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.
— Слухай, чорте,— каже дід, розсердившись,— не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! от що!
— Та не бреши,— каже чорт,— і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!
— А Одарка ж як? — спитав дід.
— Вона перекинеться хортицею,— каже чорт,— так ми ще дорогою і пополюємо за зайцями.
До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкуючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик — так зараз і дожене його,— не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сиплються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше — приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? — і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають “Проміняв жінку на тютюн та люльку”, а де б то не промінять на доброго коня! Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже:
— Підождіть мене — я на часинку збігаю до пустельника.
— Іди, та не барись,— каже чорт,— бо треба ік світу вернуться у слободу, а там весілля одбудемо — та й у Січ.
— Яке весілля? — пита дід.
— Аз Одаркою ж! — каже чорт.
“А щоб ти не діждав!..” подумав дід та й пита:
— Де тут дорога до пустельника?
— Іди сією стежкою,— каже чорт,— оце ж він і протоптав її, ходячи сюди по воду.
Пішов дід усе лісом на високу гору і вибрався на уступ; з одного боку — круча, аж глянуть страшно, з другого — скеля стіною піднялась аж до хмари. Дивиться дід: у скелі — двері, а над дверима — образ; ввійшов — церковця, так собі невеличка, висічена у скелі. Тільки перехрестився та вдарив поклон, аж із келії виходить пустельник, старенький, згорблений, а борода біла, як молоко, аж до колін. Дід підійшов під благословеніє, а пустельник поблагословив та й каже:
— Чого се, чоловіче, бог з нами, так од тебе чортом душить?
— Як же б то й не душило,— каже дід,— коли цілісінький день їхав на чорті та ще й з відьмою.
Дід усе розказав, як було і чого приїхав.
— Як ви, святий отче,— каже,— поради не дасте, то вже не знаю, де його у гаспида й шукати того спасенія.
— Воля божа,— каже пустельник,— може, й тут знайде спасеніє, коли щире буде покаяніє. Як бачу, вона хоч і відьма, та менше лиха робила людям, як ті, що святош удають. Вона,— каже,— і на путі грішному шукала спасенія, а другі так із істинного пуття збиваються.
— Так, панотченьку, так,— перебив дід,— оце саме і чорт казав!
— Чорт,— каже пустельник,— сулив їй усі прелесті мира сього; друга б — і не відьма—на сі посули піддалась, а вона не преклонилась.
— Не преклонилась, панотче, не преклонилась,— каже дід,— так і чортові одрізала; аж носом закрутив диявольський син!
— Ну, тепер помолимось господу,— каже пустельник,— то він, милосердний, напутить нас, що треба робити.
Пустельник упав на коліна, дід собі, і стали молитись. Та й тепло ж молились: темна церковця та і освітилась, наче хто світло засвітив. У діда із очей аж дві сльози викотилось, як дві срібні кулі, аж брязнули, ударившись об кам’яний поміст. Помолившись, устали; от пустельник і каже:
— Ходімо ж, я покажу тобі печеру; одведеш туди небогу, там вона і буде спасаться.
— Будьте ласкаві, панотче,—каже дід,—заступіться за бідну сироту… коли б ви побачили, що за молоде та гарне, та нещасливе!.. Так же катержний, анахтемський хвостик… та ще от що…— почав дід, та й язик прильне к гортані.
— Що там ще? — спитав пустельник.
— Болячка на серці нарядилась,— каже дід, важко зітхнувши,— закохався я у сю диявольську відьму, бодай їй… нехай буде здорова, от що!
— Буду благати господа,— каже пустельник,— щоб він милосердний послав їй покаяніє; а ти їдь собі з богом у Січ. Побудь ще там п’ять літ на лицарській стражі та й вертайсь до мене. Як дасть бог, що вона спасеться, то я вас і повінчаю.
— Що ж мені тепер робить із чортом? — пита дід.
— А що з ним робить,— каже пустельник,— коли годящий з його кінь, їдь на йому у Січ.
— Де вам негодящий! — каже дід.— Такого коня і за сто талярів не знайти: і хода добра, і навзаводи не взяв його кат, і підтюпцем; а на поворотах тільки нахились, то він вже і повертає. Так боюсь же, щоб не втік, дияволів син.
— Не бійсь,— каже пустельник,— я тобі дам на його кріпость.
Пустельник пішов у свою келію, виніс кипарисний хрестик і надів його на шию дідові.
— Тепер,— каже,— він у тебе, як наймит, як крепак: що звелиш, то й робитиме!
Пустельник провів діда до печери і поблагословив його на прощання.
Вернувся дід до чорта та якось йому і глянуть на його совісно, хоч у рябка очей позичить. Та вже ж не потурать і чортові, щоб губити християнську душу. Не щодня бридня, не все коту масницяі! Тільки доторкнувся дід до чорта, зараз і почув, сердешний, свою неволю, так і затрусивсь і застогнав, бідолашний.
— Що ти, Кириле, зо мною зробив! — озвався чорт.
— Те, що й ти з другими робив,— каже дід (а самому жаль чорта: добра була душа у покійника).— Ловить,— каже,— вовк, та як і вовка піймають!
Недовго дід базікав з чортом, та нічого було гаразд і казати.
Узяв відьму за руку та й повів у печеру. Дорогою розказав їй, на чому вони погодились з пустельником, обняв Одарку, кріпко притулив до серця, аж зомліла небога, а там сів на чорта і полинув, як на крилах, у Січ.
VIII
Уранці дід вже був у коші. Кому не скаже, що він учора ввечері виїхав із Святих Гір, ніхто віри не йме; та як і повірить, щоб ув одну ніч перебігти тридцять миль! Чого вже не виробляв дід на тім коню! Якби почули, що він розказував, то б сказали, що бреше: за цілісінький тиждень не переслухали б. Раз дід заспорив і в заклад пішов, що поїде у Бахчисарай і самому кримському ханові у вічі плюне. І що б ви думали? Поїхав та й плюнув, та ще й добре вилаяв; дід знатно лаявсь — у якогось москаля вчивсь: — Ти,— каже,— хане, покійного чорта племінник, бусурманський, кателицький, анахтемський, гаспидів син, триста тобі чортів у живіт! — А було як наскочать січовики на татарську орду, то дід так і вріжеться у саму гущину; а коні як почують чорта, то врозтіч; а дід і почне кришить татар, як локшину: так голови і валяться, як груші увосени. Чотири роки дід був курінним отаманом, а там, як прийшла пора, от він і став прощатись. Не хотіли були пускать січовики, так дід їм каже:
— Зостався б, товариші, так обіцявся відьмі оженитись: треба, бачите, додержать козацького слова.
— Що за зух [Завзятий] наш Кирило,— сміються запорожці,— не побоїться і чорта позвать у дружки.
— Еге,— каже дід,— я не побоюсь і на чорту поїхать.
Та сів на чорта та й чкурнув у Святі Гори: ув обідню добу і там опинивсь. Дивиться — аж того гайвороння така сила, наче з цілого світу позлітались гемонські тварі та й вкрили і гори, і ліс. Скоро побачив їх чорт — так і затрусивсь, і голову повісив, і хвіст опустив, почув своє лихо. Доїхавши до тієї межі, що дальш на чорту їхать не можна, дід зліз та й каже:
— Прощай, чорте, не поминай лихом; спасибі тобі за вірну службу!
Тільки дід договорив це слово, так кінь і перекинувсь у птаха. Як же закрякає гемонське гайвороння та здійметься, наче хмара! — аж сонце закрило! Налетіли на чорта — дід і не схаменувсь, не вспів руки піднять — перехреститься, роззявить рота, щоб богослова заспівать, як вони вже й пошарпали Трутика на шматочки. Де те в біса і м’ясо ділось: тільки пір’я полетіло за вітром. Жалко дідові чорта, так жалко! Так тепер вже не до його; друга думка у діда — що то з Одаркою діється: чи помилував її Господь? Тільки переступив дід через рівчак — з-за кущів назустріч Одарка. У квітках, у стьожках, як до вінця. Так і кинулась на шию дідові.
— Спасителю мій! — заголосила Одарка.— Господь милосердний помилував мене, грішну… Тебе ж тільки й ждала, мій голубе, як билина росиці з неба!
Ще краща стала: така біла та повновида, очі сяють, як зорі серед темної ночі, зуби блищать, як білі голуб’ята на сонці під синім небом. Так і тулиться до діда, і цілує його, і милує, і хреститься, і його хрестить. Дід стоїть, як укопаний, себе не тямить і очам своїм віри не йме; далі упав на коліна, простяг догори руки та крізь сльози й промовив:
— Боже милий, який же ти до нас милостивий!
— Ходім же швидше до пустельника,— каже Одарка,— він тебе жде з самісінького ранку.
Дід, взявшись з Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку; дивляться — вже і налой стоїть посередині, і два вінця лежать на налою,— не з фольги, як теперечки повелось, а із свіжих квіток.
— Здоров був, Кирило,— скрикнув пустельник, уздрівши діда,— як тебе бог милував на Запорожжі?
— Слава богу, панотченьку,— каже дід,— молитвами вашими — та спасибі і покійному чорту: добре служив, дияволів син.
Дід одслужив три молебні: архістратигу Михаїлу, Єгорію-побідоносцю і Миколаю-чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив.
— Тепер,— каже,— нехай вам Господь помагає: будьте щасливі і довголітні та не забувайте, що бог милосердний не на те, щоб грішили, а на те, щоб каялись у гріхах!
— Так, панотченьку, так,— каже дід.— От чорти так не дали покаятись Трутику; розірвали бідолашного на шматки — тільки пір’я полетіло за вітром!..
Як стали прощатись, Одарка тричі вклонилась пустельникові до землі, як рідному батькові. І дід хотів буц поклонитись, так шия ніяк не гнеться. У тих січовиків в’язи, як у вовка; вони одному тільки богу й кланяються до землі. От дід ухопив себе обома руками за оселедець та насилу нагнув трохи свою голову.
IX
Подякувавши добре пустельникові, дід з молодою жінкою пішов ік Береці. Грошей у його було до чорта: повнісінький черес, туго набитий дукатами,— так, що схотів, те й зробив. Вибрав він собі гарне місце над річкою, де теперечки панський сад, і поставив важну хату на дві половини. Накупив собі волів, овець, коней і зажив собі з Одаркою. Одарка дуже була щаслива з дідом — діждала сина оженить, діждала і внука і вмерла з доброю славою.
— От вам і кінець. Вибачайте, коли не до смаку; розказував, що чув од діда; коли він брехав, то й я брешу.
* * *
— А що сталось,— спитала хазяйка, продираючи очі, бо поки старий розказував, вона то спала, то прокинеться і знов слуха,— що сталось з тим хвостиком?
— Е… поминайте, як звали той хвостик: одчитали з коренем. Дід як вже не доглядався, так і місця того не знайшов, де він ріс.
— То-то ж!.. А то якось чудно, матері його на лихо: жінка та з хвостиком?
Хазяйка глянула на мене, мов хотіла довідатись, чи воно не чудно й мені.
Подякувавши дідові за його гарне оповідання, ми полягали спати, а на другий день уранці за чаєм знов зібрались, ще побалакали трошки і роз’їхались на віки вічні.
Щоб не розвіялось по світу те, як кажуть, фантастичне оповідання дідугана, я списав його для моїх земляків. Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди.
