Наприкінці XIX століття в Царському Селі влітку алеєю двірцевого парку прогулювався молодий цар Микола II. Цар був у цивільному костюмі, з тростинкою, і здавався дуже несолідним. Позаду, на певній відстані, йшло кілька наближених, а поряд, теж трохи позаду, царя супроводив одягнутий за формою старий гладкий міністр землеробства і державного майна. Він шанобливо доповідав цареві. В доповіді було щось не дуже, певно, приємне, тому міністр зробив тактовну паузу.
— Знов що-небудь неприємне? — запитав цар.
— Так, ваша величність. Тисяча вісімсот дев’яносто другого року я мав честь доповідати померлому в бозі августійшому батюшці вашої величності про підлу кампанію, зняту в іноземній пресі з приводу нашої недостатньої начебто уваги до такого собі садовода Мічуріна, якого вони іменують великим селекціонером. Зараз, на превеликий жаль, вони знову зчинили галас.
— Що ви кажете? — здивувався цар.
— Більше, ваша величність. Нам відомо, що, спонукувані, без сумніву, комерційним інтересом, до цього Мічуріна вже приїхали або, в усякому разі, їдуть з-за кордону два визначні іноземці, можливо, теж вчені. Хто знає?..
— Де він живе, цей садовод? — запитав цар.
— В місті Козлові, Тамбовської губернії. Цар здригнувся від несподіванки й зупинився.
— Ну, ви подумайте! В Козлові — вчений! От не чекав! Хм! Все це дуже неприємно. Що ви думаєте з цього приводу?
— Я гадаю, ваша величність, що, може б, справді… а також беручи до уваги, що до нього їдуть оті… то, може б, Анну…
— Абсолютно вірно! — сказав цар.— Мені дуже приємно, що наші думки збігаються. Іменно Анну третього ступеня або землеробський хрест. Це ж дуже незручно… Боже ти мій, вже їдуть, кажете? Хм… Бачите, вже їдуть… А що він там, в Козлові, робить, цей учений?
— Селекціонер-оригінатор, ваша величність,— значуще пояснив міністр.
— А-а! — сказав цар тоном обізнаності.— Ну… ну, тоді напевно Анну. А якщо зманюватимуть за кордон,— не пускати. Сповістіть про це тамбовського губернатора. Хм…
— Чортзна-що робиться! — занепокоївся тамбовський губернатор, одержавши раптом спішне повідомлення.
Він купався, зайшовши по груди в річку, і, поринаючи й надовго зникаючи під водою, а то виринаючи знов з пирханням та кректанням, невдоволено кричав до тих, що були на березі:
— Чому я, губернатор, маю дізнаватись останнім, що в мене в губернії об’явився вчений?
— Пробачте! — виправдувався з берега голова губернської земської управи.— Але ж це справа остільки непевна, хоч я, між іншим, кілька раз запитував…
На цих словах голова губернського земства проколов наскрізь поглядом інспектора землеробства Марфіна, що теж стояв тут, на березі.
Однак Марфін не втратив мужності:
— Вибачте, я доповідав неодноразово, що ця справа садовода Мічуріна надзвичайної ваги…
— Годі! — пирхнув губернатор, виринувши з води, й щосили ляснув себе долонею по плечу, відганяючи ґедзя.— Скал он!
— Слухаю! — обізвався від коляски молодий чиновник особливих доручень Скалон.
— Негайно виїздіть у Козлов. Вручіть садоводу нагороду, а справника Хренова попередьте, що вже їдуть!..
Проказавши це, губернатор набрав повен рот повітря й, міцно затиснувши ніс пальцями, зник під водою,— плавати він не вмів.
В Атлантичному океані посувається на схід пароплав. Поступово віддаляючись до берегів Європи, він обертається на маленьку цятку. Цятка ця пересувається по земній кулі через весь океан, Західну Європу, через кордон, по розлогих російських просторах і зупиняється в ледве помітному провінціальному місті — Козлові.
На повитій диким виноградом просторій веранді козловського міського голови Бикова п’ють чай з варенням і вершками. Донька Бикова грає на піаніно. Раптом у зелений, запашний, ягідно-музичний світ вриваються шум, голоси, кроки й на веранді з’являються Биков і Семен Семенович Хренов — місцевий справник.
Биков. Рубайте мені голову,— нічого не розумію.
Бикова. Що трапилось?
Биков. Прибув чиновник особливих доручень від губернатора з урядовою нагородою, вгадайте кому? Мічуріну!
Всі. Мічуріну?
Отець Христофор. Як Мічуріну? За що? Голова земської управи Полубояринов, Почекайте, почекайте, дозвольте… Бикова. Яким чином? Чому?
Хренов. За особливі заслуги в справі садівництва. Предводитель дворянства Соколов-Орлов. Цього не може бути! Це якась помилка. Отець Христофор похитав головою. Полубояринов. Абсолютно.
Соколов-Орлов. Ні, ні… Панове! Тут щось не те. Я розумію, сад купця Філіппова, сад Дюльно, нарешті, сад отця Христофора!.. Отець Христофор!
Отець Христофор. Содом і Гоморра.
Хренов. Заздрісно? Так я вам більше скажу… Зараз до нього їдуть з Америки два американці.
Полубояринов. Що ви кажете?
Соколов-Орлов. Що ви кажете?
Бикова. Американці?
Хренов. Так. Вчені. (До Бикова.) Поїхали! Биков. Почекайте.
Бикова (помітивши на вулиці Мічуріна). Боже мій! Погляньте. Знов щось тягне! Биков. Хто?
Бикова. Мічурін! (До справника.) Семене Семеновичу, припиніть цей нігілізм хоч би на три дні. Знову сам тачку везе. Адже це можуть побачити!
Хренов. Але ж я не можу йому заборонити… Зникаю!
Биков. Почекайте. Щось треба зробити. Не можна ж допустити, щоб він опинився в такому принизливому становищі перед іноземцями, коли він вчений і кавалер орденів. От історія!
Входить чиновник особливих доручень Скалон.
— Здрастуйте, панове!
Поминаючи садибу міського голови, Мічурін і його дружина не чули, що говорилось про них на повитій диким виноградом веранді. Вони були такі зосереджені, що не помітили навіть і самої садиби.
Цілу осінь і весну вони “перевозили” сад на нове місце, тягаючи молоді деревця просто на власній спині. Вони не були багатіями. Зараз вони переносили решту своєї невеличкої оранжереї.
— Тобі не важко?
— Ні,— сказала дружина,— а тобі?
— Ні. Я все думаю. Все думаю, думаю…
Промчав у прольотці, на прекрасному рисаку, справник.
На тихій, порослій травою вулиці, проти відчинених воріт, за якими сад, а за садом будиночок, зупинилась візнича прольотка.
В прольотці — два американці, професор Майєрс і ділова людина Берд, яких зразу можна пізнати по особливій манері триматися спокійно й самовпевнено. Третій, теж американець, що сидить в окремій колясці, не має такої солідності, зате його американізм підкреслений сміливою картатістю одягу, яскравістю взуття й безліччю олівців у боковій кишені. Він був перекладачем з усіх мов на всі мови. І хоч, як здебільшого й буває в таких випадках, жодної мови він до пуття не знав, проте взаємно зацікавлені в перекладі сторони загалом його розуміли, як розуміють мисливці всього світу натренованого нервового собаку по гавканню, тремтінню м’язів та багатющому виразу очей.
— Хау ду ю ду! Слухайте! Хеллоу, хеллоу! Тут живе містер Мічурін? — голосно запитав він, побачивши людину в саду біля відчинених воріт.
— Кажу, тут. Чого ж кричати? — образився візник.— Онде сам стоїть. Ото диво…
— Так, тут,— відповів Мічурін і підійшов до іноземців.
— Панове, ми приїхали,— сказав перекладач.— Пліз, прошу вас! — Перекладач показав Мічуріну, що тільки-но підійшов, на обліплені безліччю ярликів чемодани й повів американців у двір до будиночка. Мічурін узяв чемодан і пішов за ними.
Майєрс. Як все незвичайно!
Берд. Я не бачу тут нічого незвичайного, крім пороху і вибоїн. Чорт мене поніс у цю діру.
Майєрс. Ви засмучені?
Берд. Я не бачу тут ознак діла. Фу! А-ай! Фу-х-ху. Мені здається, що ми не туди попали.
Майєрс (перекладачеві). Скажіть, хай доповість.
Перекладач (Мічуріну). Пліз, можна бачити містера Мічуріна?
Мічурін. Можна. Я Мічурін.
Перекладач. Ви Мічурін? Містер Майєрс, це містер Мічурін!
Майєрс, Берд. Справді?.. Містер Джон Мічурін? Майєрс. О, пардон, бога ради.
Берд (кидається до Мічуріна і, вириваючи в нього один чемодан, перекладачеві). Чорт вас забери! Беріть чемодани! Я вас прожену нарешті. Дайте чемодани!
Перекладач. Дайте чемодани! Містер Мічурін, бога ради!
Берд. Тисяча чортів. Містер Мічурін! Це оригінально. Так!
Перекладач. Пан Берд каже, що це дуже оригінально. Він сам теж любить носити чемодани. (Берду.) Я кажу, що ви теж любили колись носити чемодани.
Мічурін. Це дуже похвально.
Перекладач. Містер Берд з цього почав кар’єру. Мічурін. Так… Ну, що ж. Похвально. Майєрс. Здрастуйте. Професор Майєрс. Франк Майєрс, із Сполучених Штатів Америки. Мічурін. Дуже радий.
Перекладач. Із Сполучених Штатів Америки, Юнайтед Стейтс. Директор інституту землеробства. Майєрс. Містер Берд. Мій друг. Берд. Берд. Уоллес Берд.
Перекладач. Містер Уоллес Берд, багата людина Америки.
Майєрс. Я спеціально приїхав.
Перекладач. Містер Майєрс спеціально приїхав до вас на кращому пароплаві Америки, де люкс.
Мічурін. Дуже приємно. Я дуже радий.
На веранді з’являється Олександра Василівна.
Мічурін. Прошу. Моя дружина. Олександра Василівна, мій кращий друг і помічник.
Берд. Берд.
Майєрс. Майєрс. Це прекрасний день, місіс Мічурін. Олександра Василівна. Прошу, цебто… дякую.
Перекладач. Містер Майєрс говорить, що він захоплений взагалі.
Берд. Містер Мічурін… Пробачте… (До перекладача.) Спитайте, однак, чи той це Мічурін.
Перекладач. Містер Мічурін, містер Берд цікавиться, чи не живе тут поблизу інший містер Мічурін?
Мічурін. Не знаю, не чув.
Перекладач. Містер Берд цікавиться: цей дворик і є той сад, про який ми читали в Америці? У вас є інший великий сад?
Мічурін. Великий? Чому великий? Ви приїхали дивитися мій сад? Прошу вас.
І Мічурін повів американців у сад. Олександра Василівна йде в будинок. Входять Терентій, Буренкін та візник.
Терентій. Вигадка, й більш нічого.
Буренкін. Вся пошта гуде.
Візник. Кажуть, власноручно сам цар…
Терентій. Цар?.. Брехня. Не може бути, щоб цар та знав, що є місто Козлов. Нема таких царів!
Буренкін. Не місто взнав, а, Івана Володимировича.
Терентій. Мели.
Візник (до Буренкіна). Скликав міністрів кабінет… Дайте йому, каже, золота, срібла, скільки забажає. Нехай, каже, купається в молоці, тільки не пускайте, каже, за кордон. Он як!..
Терентій. За кордон такого лайливця, коли б я був царем, і я б не пустив.
Візник. Так. А той передав губернатору. Терентій. Це ж який?..
Візник. Не знаю. А той уже, значить, справнику нашому, шкурі. Ось він, хижак.
Швидко входять Биков і Хренов. Хренов. Що передавали? Хто? Кому?.. Стій! Візник. Нагороду. Хренов. Яку? Хто сказав?..
Візник. Чиновника цього губернаторового з вокзалу хто віз? Я!
Хренов. Ну… Візник. А після мериканців. Хрєнов, Биков. Яких? Де вони?.. Візник. Котрі мериканці? Хрєнов. Так.
Візник. Тута. А губернаторів, отой, у готелі. Хрєнов (до Викова). Всі знають!..
Візник. Як не знати. Сам казав. У вас, каже, знаменитий садовод. Нагорода йому від царя дуже спішна. Це отой губернаторів…
Биков. Збожеволіти!
Хренов. Американці де?
Візник. В саду. Онде речі. А самого повели в кущі. Биков. Провалитись!
Хренов. Голубчики, що ж це робиться! Пошта гуде, готель шушукає! Один тільки я нічого не знаю! Биков. Самі винні.
Xрєнов. Я винний? Облиште. А хто сказав: скорий поспіх — людям посміх? Хто затримав мене — ви?! Треба було відразу цього губернаторського хлопчиська в коляску й сюди. А не варення варити.
Биков. Значить, я винний? Дякую вам. Адже це пряма ваша справа!
Xрєнов. Моя, звичайно. Ой голова болить, рятуйте… Входить Олександра Василівна.
Олександра Василівна. Пано-ове… Що з вами? Здрастуйте.
Xрєнов. Нам потрібний пан Мічурін. Биков. Доброго ранку!
Олександра Василівна. Прошу зайти. Він буде дуже радий.
Терентій. Зрадіє… Тьху… брехня! Хренов. Пробачте, де він?
Олександра Василівна. В саду. До нього приїхали начебто здалеку.
Биков. Яка неприємність!
Олександра Василівна. Не лякайте. Щось трапилось?
Биков. Ваш чоловік одержує нагороду.
Олександра Василівна. Слава богу! Він буде щасливий. Я так цього хотіла, так хотіла! Одну хвилинку… (Іде в кімнату.)
Биков. Ох, не гаразд! Головне — було б через що.
Xрєнов. Все незрозуміло на цьому світі!.. В готель швидше!
Минуло довгих дві години.
Глибоко вражений стояв перед Мічуріним професор Май-ерс. Вражений був і Берд. Вони щойно повернулися з саду
Майєрс озирався на всі боки, не вірячи власним очам і хвилюючись тим хвилюванням, яке переживають люди в присутності великої людини.
— Те, що я бачив, геніально. Ви, містер Мічурін, дивовижна людина, і я вже ніколи вас не забуду. Я кажу, варто було приїхати з Америки, щоб потиснути вашу руку. Я щасливий!
Олександра Василівна. Правда? Майєрс. Так. Це правда.
Олександра Василівна. Ви сказали, що ви щасливі…
Перекладач. Так, містер Майєрс сказав, що це геніально і що він щасливий бути вашим сучасником взагалі.
Олександра Василівна. Я заплачу. Мічурін. Сашо, заспокойся. Це так говориться. Це люб’язність.
Олександра Василівна. Але це так хороше. Як радісно, коли люди люб’язні!
Перекладач повторює фразу за фразою. Мічурін. Ні, що ви. Це тільки початок! Олександра Василівна. Боже мій! Мічурін. Сашо…
Олександра Василівна. Іване, я щаслива… Спасибі вам… Я щаслива це чути. Мені так цього хотілося, мені так цього хотілося! Адже так мало щастя!.. . Мічурін. Ну, що ти говориш, їй-богу. Насправді вони не щасливі. Базікання одне.
Берд. Цікаво, про що вони говорять, Майєрс. Що вони говорять?
Перекладач. Вони говорять…
Мічурін. Слухайте, не перекладайте цього… Це дуже приватна розмова. Сашо…
Олександра Василівна. Ну, добре. Я піду.
