Кічунов. На жаль, світ побудований так, що щастя людства здобувається ціною чиїхось страждань…
Мічурін. Так. Так. А їх, у всякому разі, було в цьому саду… (До Карташова.) Киньмо цю розмову. Карташов. Будь ласка.
Мічурін. Тільки знайте: цього вам не минути. (Показуючи “яблуко розбрату” .) Доведеться покуштувати. І чим пізніше, тим більш гірким здасться вам його смак. (До Кічунова.) Ходімо на повітря.
Тисяча дев’ятсот двадцять другого року в Кремлі, на засіданні Ради Народних Комісарів, при обговоренні проблем реконструкції сільського господарства країни, про Мічуріна згадав великий Ленін.
Тривалим спробам одержання нових культур рослин було надано величезного державного значення. Мічурін був викликаний у Москву в Раднарком для доповіді.
В Козловському виконкомі хвилювались як ніколи. Мічурін захворів.
Степан Рябов був блідий і цілком розгублений. Він ходив по кабінету, погрожуючи кулаком уявному супротивникові.
— Відмовився їхати. Чи ви бачили щось подібне?
— Що ви кажете?
— Факт.
— Збожеволіти можна.
— Ну, знаєте!
— Почекайте. Що ж робити?! Я влаштовую виставку, пишу доповідні записки в Раднарком, щоб надати цій справі державного масштабу. Його викликає Ленін!
— Він нездужає,— сказав Терентій.— На ногах майже не тримається.
— Підождіть, підождіть. Тихо! Іде.
Увійшов Мічурін. Подивившись на своїх питомців і керівників, він відразу зрозумів їх гіркоту.
Він справді нездужав. Але не тільки недуга пригнічувала його. Його, що ніколи в житті не відлучався з рідних місць, мучив страх. У нього не були закінчені спроби виняткової ваги, що потребували надзвичайної уважності й знання всіх попередніх етапів, а передати спостереження не було кому. Всі навколо нього були такі молоді.
І думав він уже третій день про цю свою драму, про щастя зустрічі з великою людиною, яка не справдиться, всоте вирішуючи на всі лади болюче питання — чи має він право поставити під загрозу таку велику працю.
— Іване Володимировичу!
— Товариші, ні.
— Що ні?
— Я знаю, що ви хочете. До Леніна? Ні.
— Але ви розумієте, що ви кажете?
— Розумію.
— Але ж він вас чекає!
— Слухайте, не вчіть мене.
— Але ж він, Ленін, вас чекає!
— Нічого він не чекає,— сказав Мічурін тихо, немовби Ленін був тут, поряд, у суміжній кімнаті, й він, Мічурін, боявся порушити його спокій.— Дитяча ваша уява. Ви думаєте, йому нема чого робити, у нього гібриди в голові? Таж країна яка — півсвіту! Революція! Дихати йому ніколи! Як же я з’явлюсь до нього й відбиратиму дорогий час? Що ви розумієте! Таж він, певно, ненароком згадав і з люб’язності, як хороша людина, написав: мовляв, приїздіть. Розуміти ж треба.
— Іване Володимировичу, ви глибоко помиляєтесь.
— Хороший мій, усе моє життя,— боротьба помилок з непомилками. Ні, ні… Ось ти, Рябов, краще сам їдь, організуй доповідь в академії для Наркомзему, не далі, а до Леніна годі! Я забороняю вам!
Був вечір. Він лежав у своєму робочому кабінеті серед книжок і рослин. Йому погіршало. Він диктував листа. Писав Рябов:
“Дорогий товаришу Ленін! Я був би щасливий до Вас приїхати, але шкода, не приїду я до Вас. Я спізнився. Я старий і нездужаю, а недороблено так багато, що я не маю вже сили відірватись. Мене тримають мої вбогі творіння на грядці ось уже півстоліття. Та й який я доповідач: мені судилась грядка, а не трибуна. Будьте здорові й благополучні. Приїздіть до мене в сад відпочити й подумати про майбутнє людства. Ваш Мічурін”.
Так вони й не побачились.
Зима тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року була сніжна й дуже сувора. Люті морози доходили краю й не попускали. Гуляла хуртовина по степах, замерзали подорожні, й пташки падали на льоту.
Немов передвістя біди скувало всю нашу землю. З ополонок глибоко промерзлих річок клуботіла пара, неначе дим. Тріскались дерева по лісах. Вигибали сади. Мічурін лежав хворий в заметеному снігом будиночку. Заврайземвідділу
Рябов сам вартував у розсаднику цілу ніч, не покидаючи лабораторії. Що робити? Як рятувати розсадник, за який він відповідатиме перед Леніним? Як зберегти мічурінський сад, з яким він споріднився вже, і полюбив його, й виріс у ньому духовно за кілька років, навчаючись й допомагаючи незлагідному старому рішуче в усьому, що було в його спромозі.
— Але ж у саду морозостійкі гібриди?
— Все має свою межу. Не на такі морози розраховані спроби. Це не мороз. Це лихоліття.
— Витримаємо.
— Але чекають ще більших морозів. Що робити? Як врятувати?
— Закидаємо снігом якнайглибше хоча б з півсотні молодих дерев і грядку сіянців. Прикриємо соломою, чим можна.
— Хазяїна питали?
— Спить.
— Ходімо.
— Товариші, я вас прошу,— хвилювався Рябов, беручись за лопату,— не шкодуйте сил. Нічого не шкодуйте. Це треба врятувати. Не будемо ми комуністами, коли не врятуємо!
— Степане Михайловичу, ви не хвилюйтесь,— сказав Терентій, взявши лопату, як зброю, й поплювавши на долоні.— Лютує мороз, лютуватиму й я.
В мічурінському саду закипіла робота. Біля молодих, найдорогоцінніших дерев працювали Рябов, Мешков, Дєдушкін, Терентій і чоловік з двадцять робітників; вони закидали дерева снігом.
— Ну й мороз! Вогонь!
— Ай справді вогонь! Такого морозу, гляди, по всіх світах шукай — не знайдеш,— бурчав Терентій,— хоч би вчені щось там придумали. Неподобство! Дурно гроші одержують. Диви, пташина лежить.
Раптом в саду, звідти, де будинок, з’явився Мічурін. Він поспішав і був дуже схвильований. Таким ще в саду його не бачили ніколи.
Він був без шапки й такий блідий, що Рябов злякався.
— Іване Володимировичу, що з вами? Хто обіцяв не виходити на холод?
Мічурін зупинився, в руках у нього тремтіла шапка.
— Скиньте шапки: Ленін помер!
— Ленін!..— вихопилось у всіх, як стогін.
— Ленін, Володимир Ілліч Ленін помер у Горках,— сказав він тихо, чітко вимовляючи кожне слово.
Всі скинули шапки. Терентій перехрестився за російським звичаєм.
Гули гудки по всій країні, й незліченні народні сльози падали холодним градом на осиротілу Радянську землю. Стогнали заводи. Зупинився, закляк на морозі весь світ.
— Ленін! — глухо простогнав Мічурін.— За своє життя він приніс людству більше добра, ніж усі великі люди світу за десять століть.
— Ленін… Володимир Ілліч!..— тихо затужили Синицин і Рябов.— Товариші…
Вони мовчали довгу незабутню хвилину.
— Природа байдужа до життя. Ось вона відняла кого — Леніна! — Мічурін глибоко передихнув, подивився навколо на безмежжя снігів, і в погляді його була повінь гніву.— Війна, товариші, війна навкруги. Холод і смерть проти тепла й розуму… Слухайте мене,— Мічурін випростався.— На честь найвеличнішої безсмертної людини, яка вивела нашу країну на перше місце в історії, наказую припинити роботу!
І Мічурін надів шапку. Обличчя його стало грізним і жорстоким, немовби він збирався рушати в бій. Помічники дивились на нього з подивом.
— Перевіримо сили на холоді,— сказав Мічурін — Природа проти нас. Підемо й ми проти неї у відкриту за справу Леніна. Наказую — віддати сад морозу!
Незабаром сніжна габа вгорнула все — засипала місто і степ, і сад, і будиночок в саду.
Настала весна. Великі спустошення спричинили мороз в садовому господарстві середньої Росії. Чималої шкоди завдали вони й мічурінському саду. Але якими б значними не були втрати, мороз приніс Мічуріну й свої відкриття. Під однією загиблою від морозу грушею було виявлене справжнє чудо — зовсім неушкоджений морозом живий кущ винограду.
Багато видів плодових гібридів перенесли мороз і розцвіли.
В саду кипіла робота. Співали дівчата на грядках, працювали піонери з граблями, лопатами. Серед квітучих дерев прикрашених марлевими мішечками, одягненими на запилені квіти, снували й весело гули бджоли.
Мічурін сидів на складаному стільці біля деревця, нахилившись до нього, як лікар до дитини. В руці у нього була лупа. Деревце було гібрид — нова горобина. Мічурін бачив лише йому одному помітну боротьбу різних начал у новому дереві, одержаному з двох,— “жениха” й “нареченої”, що їх він “одружив”. Він розмовляв з деревцем уголос:
— Бунтуєте? Бачу. Ух, як буяють. Яка бійка! Нічого, молодята. Спізнаєтесь — покохаєтесь… Ага, ось уже й нова ознака свою фізіономію показує. Прекрасно. Років через шість я вас остаточно помирю. Будете солодкі, великі. Помандруєте на північ, будете людей звеселяти. Людські діточки радітимуть вам, крастимуть вас, ламатимуть, їстимуть. Е-е, краса яка!..
Щасливий, заплющив очі й усміхався, немов бачив похід на північ своїх витворів.
До нього прийшли учні з далекого Алтаю.
— Інтерес до вас, Іване Володимировичу, величезний.— Молодий садовод Лісницький з цікавістю роздивлявся, розглядав видатного дослідника.— Я вже лекції про вас читаю.
— І я,— додав садовод Жуков. Мічурін посміхнувся.
— Дивіться, лектори.
— Аякже. Змінюється країна. Питання ставлять які. Не завжди відповіси!
— Почекайте, от як почне укрупнюватися землеробство… Яка революція піде по полях! .
— А який, скажи мені, смисл у схрещуванні саме росли 1 різноманітних видів? — спитав Жуков.— Практично ти мені поясни.
— Величезний! — сказав Мічурін. Він любив бесіди з простими людьми.— Яблуня з грушею, з глодом. Персик з’ сливою. Мигдаль з персиком! Величезний! Тут перед нами розкриваються можливості одержання рослин з небувалими властивостями. Тут, з глибини, так би мовити, майбутніх віків ми визиваємо до життя бажані дерева, яким довелося б чекати тисячоліття повільної еволюції до появи на світ. І не тільки дерева…
На садовій доріжці з’явилася група студентів на чолі з професором Карташовим.
— Ось у цій тиші прожив я самітником два роки,— н без самозадоволення повчає професор своїх вихованців.— Тут я дуже багато попрацював над критичним освоєнням емпіричної побудови Мічуріна.
— А хто там верзе нісенітницю?! — почувся з-за квітучих галузок голос Мічуріна.— Терентію, хто це там? Чи не професор Карташов?
— Так точно, Іване Володимировичу,— сповістив Терентій.
— Здрастуйте, Іване Володимировичу! — зніяковів Карташов.— Ось і ми.
— Приїхали з студентами до нас на практику! — продовжував Терентій і, помітивши, що студенти його оточили сказав їм: — Так, практика — велике діло. Товариш Енгельс
у своїх писаннях пише, що сама теорія без практики — все одно що кінь без хомута. Студенти засміялись.
Дехто з студентів встиг уже скинути сорочки. Деякі лінькувато порозлягались на траві.
Мічурін ішов по садовій доріжці. Його наближення не провіщало нічого, що могло б порадувати Карташова.
— Вибачте, руки зайняті і голова,— тихо сказав він Карташову, що йшов назустріч, і поглянув на студентів.
— Ви чого розсілись? Куди ви приїхали? На дачу? Встати!
— Неподобство! Розуміти треба, якщо вже в студенти вийшли,— сказав Терентій.
— Не твоє діло!
— Господи помилуй! — Терентій перехрестився. Мічурін повернувся до Карташова й, відвівши його трохи
набік, з підкреслено ввічливою наполегливістю заявив:
— Пане професоре, я прошу вас негайно відвезти звідси цих людей.
— Тобто як відвезти? — здивувався Карташов.— Іване Володимировичу, але ж це Наркомзем надсилає студентів до вас на практику.— Останні слова Карташов вимовив пошепки.
— Це не студенти. Ви мене містифікуєте.
— Пробачте,— прошепотів Карташов,— це студенти третього курсу, Іване Володимировичу. їй-богу, не можна ж так, соромтесь, що ви робите?
— Що роблю? Добре. Студенти, кажете? А чому я не бачу в їхніх очах захоплення, радості, жадоби пізнання? Чому вони зараз розсілись, як пошлі дачники! А чи вони не знають, що ви їх привели вперше в єдиний у всьому світі сад, до якого звернені погляди передових учених? А чи вони такі вже бездари?
— Іване Володимировичу! Ну що ви? Це мої учні.
— Ах, так. Ну, тоді все зрозуміло. Підійдіть до мене,— сказав Мічурін, помітивши студента, що жував.
Студент перестав жувати й підійшов.
— Як мене звуть?
— А в чому річ?..— спитав студент, ладний піти крізь землю.
— Ленін знав мене на ім’я й по батькові, а ви не знаєте. Тому що ви не-е, той, як його… Мені дуже шкода вас. От що!
Раптом Мічурін вгледів за четвертою чи п’ятою яблунею людину й зразу попрямував до неї.
Студент Павло Синицин сидів навпочіпки біля невеличкого чудернацького деревця, поглядаючи на дерево й на малюнок у книжці. Мічурін підходив до нього ззаду швидко й обережно, як до дивовижної пташки на дереві, боячись її сполохати.
— Здрастуйте, юначе, що ви розглядаєте?-
— Здрастуйте, Іване Володимировичу. Пробачте, не витримав. Роздивляюсь на гібрид черемхи й вишні. Ось він, церопадус. Дивно.
— Що саме?
— Горішні два пагінці довші й різні товщиною.
— О, тут, знаєте, боротьба,— сказав Мічурін таким хорошим лагідним тоном, ніби ніякий Карташов до нього й не приїздив зовсім.— Підщепі черемхи п’ять років, а вічко щепи ми взяли з чотирирічного дерева. В цій боротьбі черемхи з вишнею веде перед у боротьбі, виходить, черемха. От вона вгорі й дужча, а внизу перемогла вишня, бачите… Стривайте, я вас десь, здається, бачив?
— І навіть не один раз. Тут я у вас колись яблука крав. Пам’ятаю, ви мене негідником називали.
— Боже мій!..
— Отак… А потім я був тут в ревкомі. Грамоту вам видав охоронну ім’ям революції. Пригадуєте?
— Голубчику мій, так це ви? Господи, от старію. Ну, ви подумайте — мало не щодня вас згадую, а от зустрів — не впізнав. То ви вчитесь?
— Вчусь.
— Вчіться, дорогий мій. Тут праці — сказати неможливо. Тисячі спроб, десятки років терпіння.
— Іване Володимировичу, я терпінням запасся у вас на все життя. З того часу, як ви мені сказали, що все це для мене, пам’ятаєте…
— Ну, як же… Ага! Що ж це ми? Кличте сюди ваших товаришів. Чудесні, талановиті хлоп’ята. Панове!.. Товариші, прошу сюди!
Студенти й Карташов почали підходити. Добрий, сяючий Мічурін, який раптом цілком змінився, перейшов до сусіднього деревця й, сівши на складаний стільчик, з насолодою подивився на молодь, на деревце, на Карташова.
