— Ось, зверніть увагу — персик. Скільки років б’юсь, сотні сіянців щороку й жодного морозостійкого гібрида. І розщіплюється чи на мигдаль, чи на персик. Ваш професор зараз скаже, що не розщеплюватися вони не можуть.
— Не можуть, Іване Володимировичу,— це закон,— сказав Карташов, надавши голосові найбільшої лагідності й зробивши при цьому такий обережний рух рукою, немов він погладив гриву леву. “Лев” однак заричав.
— Ви так обставили себе законами цього Менделя, що вже не зможете скоро й ногою ворухнути. Час не настав!
Є час приходу й відходу всьому, в тому числі і законам. Висновок який? — спитав Мічурін, звертаючись до студентів.
— Продовжувати. Розберемось,— відповів Павло Синицин.
— Так. Оголошую його професором. І передаю йому на щастя,— Мічурін показав Карташову на Синицина,— свою задачу. Колись народ йому дякуватиме за північний персик, і ви будете потім підводити наукову базу… Не ремствуйте, але нічим допомогти не можу.
— Іване Володимировичу, я б волів, нарешті, порозумітися з вами сам на сам. І взагалі прошу не пригнічувати мене в присутності…
— Те-те-те-те-те.
— Прошу вас.
— Вибачте. Степане,— звернувся Мічурін до Рябова,— займись із студентами. Я поговорю з Євгеном Григоровичем наодинці. Прошу.
Карташов посміхнувся. Мічурін уперше назвав його на ім’я й по батькові. “Побоюється, старий хрін”,— подумав він і випростався.
Не встигли вони відійти від студентів і на двадцять кроків, як позаду почувся гучний голос Терентія:
— Не розходитись! Куди бредете?!
Мічурін озирнувся. Терентій повчав студентів:
— Нема ніякої моральності. Де ви знаходитесь? В академії чудес Івана Володимировича. Тут дихати не можна, а вам хи-хи, ха-ха!
— Терентію, іди-но сюди… Хвилинку.— Йде назустріч Терентію.— Терентію, я мушу тобі сказати, ти зовсім не вмієш розмовляти з людьми.
— Це я от? — запитав Терентій, підійшовши до Мічуріна.
— Стривай. По-перше, ти завжди втручаєшся не в свої розмови.
— Ну.
— Всіх перебиваєш, не даєш людині закінчити думку.
— Іване Володимировичу…
— Помовч. Так не можна. Потім ти хвалькуватий, так-так. Хвалькуватий і грубий з людьми.
— Еге ж, так, так,— підтакував Терентій, киваючи головою й поглядаючи з докором.
— Так не можна з людьми поводитись. До нас приходять з великими життєвими запитами. Треба говорити з людьми лагідно, делікатно.
— Так, так, еге ж..:
— Що еге ж? Нащо ти кричав на студентів? Тут уже Терентій не витримав.
— Хто? Я? На студентів? Ви кричали! Ви ображали молодь! Струнко перед вами не стали. Все вам не подобається! Учених лаєте…
— Яких учених?
— Карташова… От,— сказав Терентій дуже тихо, киваючи в бік професора Карташова.
— Слухай, Терентію, і затям собі раз назавжди, я в житті жодного вченого жодним словом не образив. Зрозумів? Ніколи!
— А чого ви мене професором дражните? — швидко зміркував, що сказати, Терентій, щоб відвернути від Карташова зайву образу.
— Підожди, підожди.
— Ні, тепер вже ви підождіть!
— Терентію, не перебивай мене. У мене й так вже скляна голова. Про що ж я казав? Ага… Невже я лаяв студентів? — здивувався раптом Мічурін.— Я ж дуже делікатно їх зустрів., Щоправда, коли вони підійшли до мене цілою юрбою, я спочатку, признатись, трохи розгубився. Але потім, коли вже я опанував себе, я дуже делікатно їм пояснив… Е-е, Терентію,v не можна, не можна, йди…
Терентію!.. Ай-ай-ай… Що ж це я забув? Ага… Стій! Слухай! Піди зараз же на восьму грядку — восьму! — і познімай щити, зрозумів? Будьте ласкаві, прошу вас,— сказав Мічурін з пустотливими вогниками в очах і підкреслено делікатним жестом запросив Карташова на драбину.— Так, так, щоб не марнувати час, я займатимусь запиленням. А ви подивитесь мою стихійну емпірику.
Мічурін підняв з землі похідну торбинку з приладами й швидко поліз по драбинці.
Професорові Карташову, хоч-не-хоч, а й собі довелось вилізти на другу драбину. Таким чином відверта розмова двох вчених відбувалась у самій гущавині запашного яблуневого цвіту, під гудіння бджіл і веселе цвірінькання садових пташок, а десь кінець саду на грядках співали ще й дівчата.
Цвіту було так рясно, що за ним вони ледве бачили один одного, і це допомогло їм бути відвертими до кінця.
Мічурін. Отже, ви мною незадоволень
Карташов. Так. Я вимагаю від вас того додержання правил пристойності, якого ви так домагались від моїх студентів.
Мічурін. Так. Ви вже маєте одне очко. Далі. Карташов. А далі ми продовжимо нашу стару суперечку.
Мічурін. Я зайнятий. Карташов. Іване Володимировичу!
Мічурін. Емпіричний настрій! Це ви сказали студентам з таким відтінком, ніби ви привезли їх не до мене, а до Терентія.
Карташов. Дозвольте, коли у нас в академії кажуть, що ви талановитіший стихійний діалектик і емпірик…
Мічурін. А мені байдуже, що там базікають про мене,
Карташов. Підождіть… Я хочу сказати, що не вбачаю тут нічого образливого. Ви, справді, талановитіший інтуїт, емпірик-дедуктивіст.
Мічурін. А ви канцелярист!
Карташов. Не ображайте мене. Нас можуть почути.
Мічурін. Не турбуйтесь, тут тільки бджоли, а в них своя робота. У мене тут були вчені. Вони шапки скидали в моєму саду, а ви отруюєте студентів нісенітницями.
Карташов. Вибачте, я читаю курс генетики.
Мічурін. Знаю. Читав з сумом ваші твори, сповнені прикрих помилок, які ви робили через мізерність практичних знань. Ви забуваєте, що студенти — діти робітників і селян. Що вони покликані перебудувати землеробство революційними темпами, а не плентатись століття з вашим поетичним сюсюканням — “природа незмінна!”.
Карташов. Ніхто не каже, що вона незмінна. Я кажу, що зміни її не передбачені.
Мічурін. Для дипломованих роззяв. Ви гадаєте, що цвіт яблуні існує вічно? Як би не так! Змініть зовнішні умови, і через тисячі років ця яблуня перетвориться в щось інше. Хочете, я зміню цей цвіт у п’ять років?
Карташов. Це неможливо!
Мічурін. Це я чув від священнослужителів.
Карташов. Я Дарвіну служу, а не церкві!
Мічурін. А я служу народу. Для вас Дарвін — бог, а для мене — наказ діяти. Тому я його продовжувач, а ви утриманець. Заслужений утриманець дарвінізму!
Карташов. Який ви злий. Я ніколи не думав, що єднання з природою зробило вас таким жорстоким.
Мічурін. Не єднання, а боротьба з чужоучками і аматорами, подібними до вас. Чого ви до мене їздите, що вас тягне до мене?
Карташов. Я чесно хотів…
Мічурін. Облиште. Тому, що все передове всіх республік тягнеться в мій сад. Почекайте, ще студенти кинуть вас через тиждень.
Карташов. Ви занадто багато на себе берете.
Мічурін. Так. Я — послідовник Дарвіна і Тімірязєва в Радянській державі, взяв на себе багато. Я не аматор канонів природи. Я творець! Все! Диспут закінчено.
Карташов. Ну, дякую вам. Я думав, ми говоритимемо, як учений з ученим. А все те, що ви мені сказали, і весь ваш запал і нетерпимість, Іване Володимировичу, що ігнорує всякі наукові погляди…
Мічурін. Не всякі.
Карташов. Е-е-е… всякі!.. На жаль, зайвий раз доводить мені… І це ваше небажання вести дискусію як належить на гірських вершинах науки…
Мічурін. Гірських вершин досягають, на жаль, не тільки орли, але й ящірки…
Карташов. Як ви сказали? Повторіть, що ви сказали?
Мічурін (помітивши студентів). Замовкніть, базіка.
Карташов. Ви страшна людина…
Мічурін. Студенти ідуть. Зараз я виявлятиму ознаки поваги до вас. (До студентів.) Будь ласка, будь ласка! (Злізає з драбини.) Ну як?
Наташа Жукова. Ми, Іване Володимировичу, прийшли сказати, що ми мріяли про зустріч з вами багато років. Адже ми всі майже діти ваших учнів. Тільки ми спочатку від хвилювання розгубились.
Мічурін. Так? Знаєте, я це відразу помітив. І теж розгубився.
Наташа. Ми поклялися одне одному піти з вашого саду професорами.
Мічурін. Прекрасно! Обов’язково! Ми от з Євгеном Григоровичем багато про вас говорили. Яка людина ваш професор! Яка ерудиція! Який політ! Правда, він мені тут добре вичитав. Але я не ображаюсь. Що правда, то правда. (До Карташова.) До речі, Євгене Григоровичу, спасибі й вибачте, коли щось не так сказав.
Карташов. Ні, Іване Володимировичу. Що ви! Ви мені пробачте. Ви неправильно зрозуміли мене.
Мічурін. Ви думаєте? (До студентів.) Ідіть, там он побачите три яблуні, які я не проміняю ні на що в світі.
Наташа. Такі яблука?
Мічурін. Ні, поки що звичайні, але вони вже доспівають на 62-му градусі північної широти. (Студенти пішли.) Євгене Григоровичу…
Карташов. Іване Володимировичу…
Мічурін. Почекайте, я щось хотів сказати… але ви мене перебили… Ага, так. Терентію, попроси до мене студентів. (Студенти знову підходять до нього.)
Послухайте. Заплющіть очі. (Сам заплющує очі й широкими помахами палки креслить в повітрі уявну карту Росії.) Уявіть собі карту Росії. Проведіть тисячу кілометрів з півночі на південь і кілька тисяч — з заходу на схід до океану. Подумайте, скільки мільйонів дітей не бачили там цвіту плодових. Прикиньте кілометри, тонни, століття, радість мільйонів. Ідіть. (До Карташова.) До речі, між іншим, те, що я вам сказав на драбині, останній мій гнів. Останні, так би мовити, крихти: старішаю й добрішаю з кожним днем!
Карташов. Але ви мене зрозуміли? Адже я не студентом прийшов до вас, а зі своєю великою закінченою картиною світу.
Мічурін. Ну, знаєте, я б не сказав. Хоч, зрештою, так. І в цьому вся ваша, вибачте, неміч. А у мене вона ніколи не була закінченою, картина світу.
Карташов. Будь ласка, Іване Володимировичу, власне кажучи, це навіть не так важливо. Для мене набагато важливіше саме це ваше відчуття марності.
Мічурін. Чого, чого?
Карташов. Всього минущого і мудре устремління до згоди й миру.
Мічурін. Якого миру… Де ви його бачите?..
Карташов. Іване Володимировичу, дозвольте, ви ж самі сказали: “Останні крихти гніву…”
Мічурін. Слухайте, не ловіть мене на слові… Не забувайте, що, крім гніву, існує ще священна непримиренність. А її у мене, слава богу, вистачить на всю вашу канцелярію.
— Іване Володимировичу,— схвильовано сказав, надійшовши, Рябов.— До вас приїхав голова ВЦВКу Михайло Іванович Калінін.
— Що ви кажете?!
— Факт. Он він іде.
— Боже мій… Ну, що ж це?.. Слухайте! Що ви зі мною робите?!
Вони йшли садовою доріжкою назустріч один одному, президент юної землі Рад і вчений Землі.; вдивляючись здаля один в одного й стримуючи найскладніше душевне хвилювання, що супроводить рідкі зустрічі людей виняткових. Сади цвіли в такому, здавалось, захваті, як ніколи. Співали пташки, славлячи весну, і дівчата-опилювачі перегукувались з пташками на своїх високих драбинах серед запашного цвіту, допомагаючи квітам творити таїнство свого буття за розумною волею людини-творця.
Природа прекрасна. Несмак не притаманний їй ні в сполученні кольорів, ні в формах. Нема в ній ні місця, ні часу, коли б земля не гармонувала з небом чи вода з землею. Нема негарного дерева й квітів негарних: нема й не буде. І як би не панувала в природі анархія випадковостей, якою б інертною і непіддатливою людським зусиллям вона не була, вона завжди буде дорога людині. А ступінь замилування споконвічною її красою завжди буде відзначати натури талановиті, піднесені, як вдячність людської душі за багатство дару в час щасливого народження. І скільки світ стоятиме, навіть коли людський геній збагне й підкорить собі всі її таємниці, й тоді не стане вона менш прекрасною, і ніколи не вичерпається джерело благородної радості від споглядання й оволодіння нею. Навпаки, джерело буде глибшим, ширшим і чистішим. Які гаї, хащі, дрімучі ліси зможуть зрівнятися з квітучим, вирощеним людиною садом?!
Квітував мічурінський сад. Всі вісімсот видів і різновидностей плодових, ягідних, городніх, декоративних рослин, зібраних з північної Дакоти, Канади, Японії, Маньчжурії, Кореї, Китаю, Тібету, Персії, Індонезії, Балкан, Франції, Англії і неосяжного Радянського великого Союзу Республік,— всі сорок п’ять сортів яблунь, двадцять сортів груш, тринадцять сортів вишень, п’ятнадцать сортів слив, всі, які тільки є в світі, черешні, аґруси, суниці, актинідії, горобини, горіхи, абрикоси, мигдалі, айви, виногради, малини, дині, троянди, помідори, лілії, тютюни, все, що було й чого не було досі на землі,— все злилося в одну дивовижну квітучу родину в цьому дивовижному саду.
— Дивно! От саме таким я вас і уявляв,— сказав Михайло Іванович Калінін, здаля ще простягаючи руку.— Здрастуйте, Іване Володимировичу!
— Здрастуйте, Михайле Івановичу. Ви теж саме такий, яким я вас собі уявляв.
— Яка благодать,— сказав Михайло Іванович, радісно оглядаючи сад.— От пройшовся по одній доріжці — і вже десять років геть з плечей. Як радісно!..
— І радісно й часом дуже сумно. Ну, що ви?
— Так. Поспішив народитись, Михайле Івановичу. Тепер от тільки очі розкрились, а день повечорів.
— Іване Володимировичу, не зводьте на себе наклепу Що ви? Таж тепер тільки й починається.
— Ось тому й сумно. Природа, Михайле Івановичу, так само, як і суспільство, перебуває поки що, на жаль, в стані чернетки.
— Це правда. Зате як радісно знати, що перебудова людського суспільства й перебудова природи, глибоко захованих її підвалин почались саме в нашій країні,— сказав Михайло Іванович, вдивляючись у Мічуріна своїми добрими очима землероба.— Володимир Ілліч частенько згадував вас.
— Що ви кажете?
— Так. Який жаль, що він не міг відвідати ваш сад. Яке б це було для нього джерело натхнення!
Почувши ім’я Леніна, Мічурін зняв капелюх і якусь мить був ніби відсутній.
— Так,— сказав він тихо в задумі,— перед його величчю схилились не тільки люди, а й природа. Вона леденіла тоді з розпачу. Птахи замерзали на льоту й людські сльози…
Мічурін показав Калініну всі свої досягнення, всі зразки нових дерев, всі сміливі починання, водночас пояснюючи найскладнішу багаторічну методику праці й розкриваючи перед ним дивовижну біографію й долю окремих дерев. Віддавшись перегляду свого складного творчого шляху, Мічурін так захопив і Михайла Івановича, що вони забули про чай, обід і навіть вечерю, не помічали настирливих всюдисущих фотографів, не чули чемних і несміливих запрошень відпочити й підживитись.
їх бачили в тісній парі, схилених один до одного, на всіх доріжках, грядках, на березі річки, серед молодих дерев. Іноді йшли вони швидко, захоплені рухом високих думок. Іноді сідали на старезну садову лаву й говорили стиха, немовби в руках у них була жива модель земної кулі й вони роздивлялись крізь лупу всі її недоладності. Вони мріяли про добро.
— Ви маєте рацію, Іване Володимировичу,— казав Калінін.— Ви абсолютно маєте рацію. Наша Батьківщина повинна ж колись перетворитись на соціалістичний сад.
— І вона буде садом!
— Це не фантазія.
— Ні. Абсолютно.
— Це все в наших руках.
— Факт. Безумовно. Безумовно.
— Тільки, на превеликий жаль, чимало людей, і серед них немало наших відповідальних працівників, не розуміють часом природи числа, так би мовити. Не навчилися ще мислити великими категоріями.
— Розумію.
— Мабуть, людській природі здебільшого властива така інерція мислення.
— На жаль, так.
— Скажімо, тисячу чого-небудь людина конкретно погано вже бачить, а мільйон, десять мільйонів…
— От, от, от. Туман.
— Цілком вірно. Дещо нематеріальне, абстрактне. Але, справді, уявіть собі, що кожен наш землероб виростив два плодові дерева…
О Михайле Івановичу!
