Одне для себе, а друге для уявного товариша з міста, позбавленого щастя обробляти землю. Це значить двісті мільйонів фруктових дерев.
— Через п’ятнадцять років це — півмільярда…
— Це проблема харчування…
— Харчування, пейзажу, клімату!
— Мало того, а яка краса,— сказав Михайло Іванович.— Я собі уявляю, як розквітнуть кращі властивості нашого народу… При нашому вихованні в цих умовах.
— Це чудово!
— Яку велику справу ви робите, Іване Володимировичу! Як полагіднішають звичаї, характери, манери.
— Так. Розумію.— Мічурін зітхнув.— Отак от глянеш навкруги — верба, осика або якась фруктова копійчана дичка. Уявити тільки! Ганьба й непорозуміння.
— Ага… До речі, от про хліб. Ви казали про горіх. Це дуже цікаво й зовсім несподівано.
— Я абсолютно певен, Михайле Івановичу, що хліб майбутнього — це не тільки пшениця.
— Що ви маєте на увазі?
— Горіх. Маю на увазі один південний сорт. Надзвичайне дерево,— пожвавішав Мічурін.
— Ну-ну…
Вони стояли перед цим деревом.
— Створити гаї таких дерев від самого нового Півдня до Москви по всіх географічних довготах, ви уявляєте собі…
— Все зрозуміло. Це значить дати багатющий даровий продукт. Збирай і живи.
— Так, Михайле Івановичу, і це буде.
— Буде, буде.
— Так! Не буде вже нас із вами між живих, але це буде. Я зроблю цей горіх… Я реконструюю його для нашого середовища. Шкода, що я пізно прочитав Дарвіна й Тімірязєва і багато років змарнував на помилки… Що б то вже було!
— Нічого, Іване Володимировичу, ми все вам дамо. Уряд. Все рішуче,— тихо, але впевнено сказав Калінін.— Ви тільки скажіть, що вам треба.
— П’ятдесят років життя,— посміхнувся Мічурін, трохи помовчавши.
— Ні,— тихо сказав Михайло Іванович.— Цього, на жаль…
— Знаю.
— Ми помремо так само, як і ви.
— Передчасно.
— Так. Але я певен, що, саме дякуючи вам, наші онуки по-іншому говоритимуть на цю тему. Це фаустівська вічна тема. І ви її вирішите, повірте мені.
— Вірю. Ми з вами її вирішимо.
Раптом на садовій доріжці з’явились дві неспокійні фігури.
— Ой ходімо звідси швидше. Фотографи!
— О господи. Сюди, за кущ. Михайле Івановичу, лягайте.
— От нещастя. От кара!
— Ходімо… Чудний характер у мене, Михайле Івановичу.
— Не любите фотографуватись? Я теж.
— Терпіти не можу. Сфотографують тебе і як навмисне всі зморшки повип’ячують. Так про що я? Ага. Я все, все життя якось, ну, як би вам сказати…
— Що, Іване Володимировичу?
— До чого б я не доторкнувся, я завжди бачу, як це можна зробити кращим.
— Розумію.
— Все життя. І все життя я вдосконалював навколо себе все, чого дотикався. І тому людям зі мною було неприємно, неспокійно якось. Вам не здається? Ви цього не помітили?
— Ні, що ви, ні. Навпаки,— сказав Михайло Іванович.
Вони помовчали. Долинула пісня.
— Як гарно співають,— тихо зітхнув Калінін.
— Це студенти й студентки… Чудесна молодь. Не знаю, жив би ще сто років для них, не злазячи з грядки,— сказав Мічурін.
— Так, велика, велика справа. Володимир Ілліч казав: будуть свята квітів, цвітіння, свята плодів. В соціалістичному саду зімкнеться новий цикл людського життя — і благородне трудове виховання дитини, і відрадне, трудове, в міру сил, буття старості.
— Велика думка,— сказав Мічурін.— Я теж думаю про це десятки років.
Була вже ніч. Осяяні місячним світлом дерева стояли в цвіту, як наречені в чеканні женихів. Співали солов’ї в кущах. Тихо плинула Воронеж-ріка. А над рікою лунали й линули вдалину широкі російські пісні.
Вони просиділи на лавочці всю ніч.
А вранці, прощаючись, Михайло Іванович сказав:
— Мені приємно подарувати вам цю різьблену шафу моєї роботи. Не прийміть це за акт прихильності особи влади.
Дякую. Ну що ви! Боже мій… Я буду зберігати в ній насіння.
— Це просто моє щире бажання хоч чим-небудь підкреслити повагу і симпатію до вас. Бувайте здорові.
Треба було здійснитись Великій Жовтневій революції, щоб Мічурін, проживши понад сорок з чимось років в злигоднях, став, нарешті, відомий широким народним колам.
В цій галузі Жовтень вчинив таке ж чудо, як і по інших: за якихось п’ять років в Козлові перебував весь садівничий Радянський Союз.
Садоводи-одинаки і цілі делегації садівників Уралу, старі й молоді — начальники політвідділів, комсомольці, селекціонери Америки, Англії, Голландії, журналісти,— безліч народу потягнулось до Мічуріна.
Відтоді, як великий Ленін у 1922 році поставив вимогу, щоб була заслухана в Раднаркомі доповідь про діяльність Мічуріна, карта розповсюдження мічурінських рослин зазнала великих змін. Справі надали небаченого розмаху. Чікаго — Квебек — Вашінгтон — Томськ — Омськ — Самара — П’ятигорськ — Єреван — Україна — Забайкалля — Далекий Схід — Маньчжурія — Персія — Алтай — Франція!
Виряджались експедиції по нові рослини, організувався Науково-дослідний інститут в Козлові, з’явились наукові співробітники, професори, селекціонери, генетики, біологи, ботаніки, морфологи, систематики, агрохіміки, ґрунтознавці. Місто Козлов ставало світовим центром передового садівництва.
Мічурін не був більше самотнім. Його “замучили” екскурсанти.
Зустрічі, екскурсії, інтерв’ю.
— Скажіть, пане Мічурін…
— Пробачте, хто ви?
— Я голландський садовод і письменник. Я об’їздив весь світ. Я нічого подібного не бачив. Звідки у вас все це?
— Не знаю. Я сидів все життя на грядці й дивився вниз.
— Але багато хто дивиться вниз.
— Так, тільки одні бачать калюжі, інші — зорі. Це як кому.
— Як добре ви сказали.
— Щодо мене, я так “цього” сильно хотів, так прагнув, що воно само з часом почало з’являтись мені в снах.
— Я вас розумію,— сказав письменник.
— Так. Тільки сни ці дуже важко було заробляти. Було, що один сон на десять років або й більше. Весь вік на грядці, як циркач на дроті.
Позував художниці, оточений дітьми.
— Як ви дивитесь на мистецтво?
— Ви художниця?
— Так.
— Я хотів би, щоб люди зупинялись перед талановитими рослинами, так само тамуючи подих, як перед знаменитими картинами й статуями.
— Яка мета вашого життя? Ваше найзаповітніше бажання?
— Ви авіатор?
— Так. Я перелетів через полюс
— Я б хотів, щоб люди зупинялись перед кращими рослинами в такому ж гордому захваті, як перед вашою машиною.
Приходили до нього горді агрономи-експериментатори.
— Яка проблема перед вами головна, кінцева?
— Кінцевої проблеми я не знаю. Хто ви?
— Я доктор агрономічних наук.
— А я фельдшер.
— Пробачте.
— Головної проблеми передо мною вже нема. Я її не розв’язав. Не вистачило життя. Я розмахнувся не по літах. Але залишилась мрія… Я б хотів, щоб у соціалістичній нашій державі були створені плоди, які мали б у собі рішуче всі хімічні речовини, потрібні людині. Той, хто це зробить, буде великий.
— Чому пташки сідають вам на плечі?
— Вони охороняють мене від кабінетних вчених.
— Скажіть, що робити? Не вийшло.
— Звідки?
— Магнітогорські. Не виходить, Іване Володимировичу. Всі ваші морозостійкі сорти, виявляється от,— труба.
— Де, на Уралі? А певно, померзнуть. Ваша справа важка й довга. Думаєте, привезли мічурінських, висадили та вже й у саду? Ні. Треба там, на місці, виводити нові сорти на підставі мого методу. Це Урал.
Коли підходила до нього екскурсія вчителів, він раптом захвилювався й голосно сказав:
— Ідіть скоріше! Чому ви запізнюєтесь? Я чекаю на вас півстоліття.
— Що нам робити?— тихо спитали вони, наблизившись.
— Вчіть дітей садівництва по всіх школах країни, так само як вчите їх рідної мови й арифметики. Зціліть людей від деревобоязні, деревоненависництва й байдужості. Прикраситься світ.
— Ви писали якось, що серед квітучих дерев людина не може бути грубою й злою, людина не може вбити людину.
Це був афоризм. Я сам довгі роки мріяв серед квітів про вбивство одного професора, ну, насправді, все обмежувалось здебільшого лайкою.
— А зараз?
— Це ви в нього запитайте. Онде він працює,— Мічурін показав на професора Карташова, що схилився з лупою над гербаріями.
— Я хочу вивести багаторічну пшеницю…
— Спробуйте схрестити пшеницю з пирієм. Хоч я все думаю, що хліб майбутнього — не пшениця, а горіх. Коли людство це зрозуміє, кінчиться прокляття Адама —”в поті лиця добувати хліб свій”.
Приходили до нього репортери.
— Скажіть, а нащо у вас образи? І пташки в клітках?
— Вони мені не заважають.
— Але це пережитки варварства.
— Ні, це пережитки дитинства.
— Запевняю вас — варварства.
Можливо. Відсутність чемності — теж пережиток варварства, а от живемо й терпимо.
— А що ви скажете про нас?
— Про кого це?
— Колгоспники ми.
— Я думаю, що в історії землеробства всіх часів і народів ви — надзвичайніше явище нового. Життя землероба набуло загального змісту й перспектив.
— Дайте вказівки.
— Хай кожний в країні виростить по одному плодовому дереву. Краще по два. Одне для себе, друге для невідомого друга, позбавленого щастя оброблення землі.
— Слухайте, ради бога, заберіть від мене ці екскурсії! Жити не можу, ні робити, ні думати, нічого не можу! Коли це скінчиться?.. І звідки тільки вони беруться, боже мій!
— Здрастуйте, Іване Володимировичу!
— Здрастуйте. Дуже приємно!
— Привіт вам від наших країв…
— Дуже дякую. Заходьте, прошу вас
— Не заважатимемо?
— Ні, що ви?! Якраз вчасно прийшли…
— Дорогий Іване Володимировичу! Скажи нам що-небудь таке, що б ми могли переказати дітям сонячної Грузії, як твій мудрий заповіт.
— Передайте дітям, що російський народ скривджено.
— Чим?— вигукнули представники виноградних республік, ладні кинутись карати зухвалого кривдника.
— Морозами.
— Ах!!!
— Російський народ хоче мати виноград.
