— Російський народ може бути спокійний. Ми, як брати, поділимо з ним своє вино. Ми забезпечимо вином всю Росію!
— Весь Радянський Союз!
— Приємно й радісно пити братнє вино,— сказав Мічурін,— але ще більше радісно обробляти свій виноградник.
— Але виноград — не яблуня. Наші мусульмани в Аджарії кажуть: “Виноград — їжа аллаха”. А аллах, на жаль., там, де тепліше.
— Це помилка. Поставте на стіл наш російський виноград. Всі десять сортів!
І коли поставили на стіл десять повних кошиків винограду, добродушні горці оніміли від захвату. Тоді він сказав:
— Дивіться й розкажіть дітям. Поки що це тільки моделі. Але вони витримали вже сорок градусів морозу. І коли моделі підуть у виробництво по всіх колгоспах Росії, сп’яніє світ і звеселиться.
Всі раділи й співали. Пташки перестали боятись людей і дзьобали ягоди з повних кошиків, що стояли посеред столу.
Довге життя серед природи, звичка до самотності, до споглядання, без сумніву, впливають на людину, надаючи їй рис, які не властиві жителю шумного міста з його динамічним напруженим пульсом життя і з особливим станом завжди збуджених нервів. Жителі великих міст здаються більш яскравими, духовно свіжішими, але найдовші віком люди — садівники й пасічники.
— Іване…— почувся тихий поклик.
Мічурін зупинився. Що за голос? Хто кликав його? Мічурін почав озиратись і побачив неподалік, під деревом, Терентія. Він лежав серед зібраних яблук якийсь зовсім ніби інакший, прозорий. Він чимсь нагадував давно достиглий плід.
— Іване, підійди до мене.
Мічурін зрозумів, що Терентій вмирає. Він уперше за життя назвав його на “ти” й не по батькові. Неквапливо, щоб не виказати свого хвилювання й не порушити тиші, Мічурін підійшов до Терентія. Вони обидва були такі вже старі, що важко було розпізнати, хто з них вчений, хто чорнороб. Час немов стер з них всі подробиці побутової різниці, залишивши тільки те спільне, те людське, головне, що заробляється довгим трудом в ім’я добра аж наприкінці життя.
— Що, Терентію?
— Помираю. Склади мені руки, брате.
Мічурін опустився перед Терентієм на коліна й, склавши на грудях робочі руки його, схилився до нього.
— Спасибі.
— І тобі спасибі.
— Ну, Іване, відробили. Пора,— сказав Терентій зовсім ослаблим голосом.— Прощаю тобі все, і ти прости мені. Ти ніколи не давав мені говорити, але я був щасливий з тобою все життя. Скільки саджанців, квітів та плодів земних! Прощай… Земля єсмь і відходжу в землю.
Останніх слів вже не чути було. Це були вже не слова, а останні почуття в його гаснучій душі.
Мічурін поцілував Терентієві руку й підвівся.
— Євгене Григоровичу,— звернувся він до Карташова, що саме підійшов з учнями.— Попрощайтесь. Помер нездійснений російський вчений, заслужений діяч наук — Терентій, мій друг.
У вересні 1934 року вся країна святкувала вісімдесятиріччя життя й шістдесятиріччя творчості Мічуріна. Понад тисячу колгоспників усіх братніх республік приїхало вшанувати Героя Праці. Робітники й колгоспники влаштували в місті на його честь урочисту демонстрацію. Уряд присвоїв йому звання заслуженого діяча науки й рідне його місто Козлов перейменував у Мічурінськ.
Про це його сповістили з щирою синівською радістю Рябов, Синиции, Жуков і голова виконкому — молодий Мєшков.
— Одягайтеся скоріше, Іване Володимировичу,— раділи його учні, як діти.— Народу! Повний театр.
— І вся площа. Такого ще ніколи не було в нашому місті.
— Місто назвали вашим ім’ям! Мічурінськ. Місто Мічурінські Столиця російського садівництва!— казав Павло Синицин.— Іване Володимировичу, я щасливий… Ну, я поїду. Скоріше… Чекаємо!
Мічурін посміхався.
— Цікаво… Мічурінськ, кажете? Що ж це? Ну, гаразд… Спасибі тобто… Піду, обов’язково піду подивлюсь, що за місто таке… Ніколи не бував. Занехаяне, мабуть, поганеньке собі містечко.
— Що ви! Чудове місто!— хвилювались учні.— Ми щасливі, що ви, Іване Володимировичу, дожили до такої шани.
— Ми зрозуміли, що таке щастя!
— Щастя?— машинально повторив Мічурін, зав’язуючи перед дзеркалом галстук і вдивляючись у глибокі сліди часу на своєму обличчі.— Господи, як я ненавиджу ці зморшки!— подумав він уголос і важко Зітхнув.— Як це негарно… Жахливо. Все б віддав — академію, звання й місто, найкраще в світі, не те що Козлов, і шану всю, й ордени. Всю цю суєту. Аби лиш вернути мені п’ятнадцять коней вороних. Ні. Помчали коні й ніколи вже… А скільки залишилось незакінченого, скільки зовсім незбагненного. Так Мічурінськ, кажете? Хай буде.
Потім він вийшов у сад, зупинився біля фіалкової лілії й зняв капелюх.
— Ну, Сашо, от ми з тобою й пішли.
Мічурін зірвав лілію й засунув її в петличку сюртука. Він не схотів їхати і пішов пішки містом. За ним на певній відстані йшли люди. Попереду людей — машина “газик”. Тільки веселий хлоп’ячий рій кружляв навколо самого Мічуріна. От він пройшов одну вулицю, другу. З подивом дивились на нього люди, що так недавно, здавалось, були до нього байдужі.
Заврайземвідділу із своїм заступником і Рябов ішли поряд “газика”. “Газик” вів ображений шофер, він давно образився на Мічуріна за те, що той не хотів користуватись машиною. Рябов теж почував себе не зовсім добре: він запізнювався. Прогулянка Мічуріна гнітила його, як примха незлагідної старої людини. Він подивився на годинник.
— Ох!.. Велика людина, але іноді… Вже запізнились.
— Кажуть, видатні люди всі такі. Нема дисципліни, розумієш!
Мічурін ішов по місту ніби вперше. Він розглядався на всі боки й не відповідав на привітання людей. Він їх не бачив.
У цю заповітну свою годину він бачив усю країну, весь світ. Він знов так ясно відчув себе на земній кулі, як давно колись після відвідин американців, але інші почуття хвилювали його гордовиту душу.
— Мічурінськ… Шістдесят років… О земле Російська… Спасибі, спасибі вам всім, всім, всім…
Коли Мічурін з’явився в президії на сцені міського театру, зал завирував такими оваціями, які й не снились ніколи най-видатнішим артистам.
Гучне тисячоголосе “ура”, безперестанні оплески, музика,, радісні вигуки, сповнені вдячності й зворушливої шаноби, гриміли, аж стугоніли стіни.
Неначе на Надзвичайний з’їзд Рад чи на інше яке врочисте всенародне свято з’їхались представники всіх братніх республік, всіх академій, садівники всіх областей — далекосхідні, сибірські, алтайські, уральські, волзькі, івановські, закавказькі, українські — старі, й молоді, й зовсім юні, чоловіки й дівчата-городниці, в яскравих нарядних костюмах, самі схожі на квіти й плоди.
Весь театральний зал і вся сцена прикрашені були багато й щедро квітами й безліччю фруктів. На кольорових полотнищах написані були вислови Леніна, висловлювання самого Мічуріна, що теж набули вже значення цитат.
І коли надійшла телеграма від уряду, все залунало з подвоєною силою, все підвелося, радіючи тріумфу вченого. І коли приголомшений, в раптовому нападі страшного знесилля, Мічурін опустився в крісло, зал довго ще не міг втихомиритись, довго ще гукали йому славу молоді голоси всіма мовами.
Великий перетворювач природи сидів за столом, відособлений від усіх. Він пізно спив з терпкої чаші визнання, на заході похилого свого віку, і сидів серед потомків, позбавлений гордості, гонору, змагання й ненависті до своїх супротивників, яких він ненавидів усе життя пристрасною, невгасимою ненавистю, забуваючи через цю велику пристрасність своєї натури, що супротивники були здебільшого просто обмеженими, необдарованими людьми. Природа не дала йому спокою велетня дуба, що тихо й велично підноситься своєю високою кроною над лісом ясенів, осик і кленів, замріяних яворів і тихих задумливих верб.
Він був розлюченим левом серед безжурних стад, орлом у клітці, полководцем без армії. Довгі роки переслідувала полководця ясність завойовницької мети, але ж велич тріумфу перемоги, завбаченої його генієм, краяла йому душу своєю майже казковою віддаленістю й півстоліття надавала йому вигляду маніака.
І от, нарешті, він побачив свою армію. Вона прийшла, прилинула до нього, численна, молода, перейнята запалом наступу. Вона одержала вже ряд блискучих перемог у невеликих сутичках з супротивником і, вітаючи свого полководця, сяяла радістю, бувши певною, що досягла вже вершини завоювань.
Але, як майже і все дороге в житті, армія прийшла надто пізно. Не йому вже вести її в походи, не йому громити ворога з академічних трибун. Оберуть борці інших, менш досвідчених, але міцних духом командирів і рушать у великий похід на природу, несучи з собою, можливо, саме лише його ім’я. Для завершення походу не вистачило тільки-но якихось п’ятдесяти років.
Мічурін сидів замислений і байдужий до вітань. На старому обличчі його не сяяла радість, і переможний вогонь не блищав у стомлених очах. Мудрий сум завершення життя, якого вистачило лише на те, щоб прочинити вузеньку щілинку в таємниці природи, тихий смуток загасання обгорнув його своїм присмерком. На хвилину він заплющив очі, і всі вісімдесят років зморщок, що глибоко зорали вздовж і впоперек його лице, раптом напружились і схрестились одна з одною, наче перемоги з помилками, й нікому вже не прочитати, як, коли й чому пролягла зморшка, яка гірша, яка краща. Всі були однаково трудні, всі привели до тріумфу.
Зал стугонів від урочистих оплесків.
Все своє життя був він майже байдужий до визнання. Але невдачі, нерозуміння, невизнання й заперечення завжди жорстоко ранили й гнітили його. Він прожив життя винятково важке й не тільки через злигодні, що йому судила доля, але й через саме цю особливість своєї вдачі. Він не був делікатною людиною, він не завдавав собі клопоту з цією дуже потрібною й дорогою людською властивістю. Йому було ніколи все життя. Звичайна обмеженість оточення дратувала його саме тому, що гальмувала рух його думки. Бачені в природі речі набували іноді такої граничної ясності, що нерозуміння тих, хто його оточував, здавалось йому злочинним. Тоді він був несправедливий до людей і жорстокий. Він втрачав здатність відрізняти головне від неістотного, був причіпливим, дріб’язковим і різким, і, втомивши за день відданих своїх співробітників, змучений і знесилений, тікав рятуватись на самотині до своєї улюбленої супротивниці — природи. Але приходив до неї вже не як узурпатор і воїн, який вимагає покори, а як немічний блудний син її і слуга, як подрібна її частка, скороминуща, майже миттєва в безумному русі життя.
І, опускаючись тоді на коліна, падаючи на цілющі трави між нічних кущів, він пошепки лепетав уривки давно забутих дитячих молитов впереміж з власними недосконалими віршами. Та марними були всі його словесні зусилля, й, щоб не зганити відчуття космосу мізерністю словесних звірень, він благально мовчав у болісному й глибокому самоспогляданні, оглядаючись на всі чотири сторони світу. І тоді сльози захвату душили його, і йому, що прийняв хвилевий старечий спогад дитинства за реальність, здавалось на якусь мить, що є в світі бог, з яким він перебував весь час у стані непримиренної війни… І тоді, скрушаючись і клянучись в примарному поборництві своєму й плачучи від втихомирення й відчуття великої світової єдності, старий російській Мікеланджело природи прощав усе і всіх на світі, тому що квола і немічна є людина сама-одна, і все життя самотнього скорботне.
А коли, працюючи знову в саду, він з гіркотою згадував свою кволість і навіть обминав те місце, немовби соромився рослин своїх, безмовних свідків падіння, яким він усе життя своє загрожував волею воїна й завойовника.
Оратори змінялись на трибуні під музику й грім оплесків. Знамениті учні, що зажили вже собі слави в усьому науковому світі, академіки дякували йому за науку й блискучий життєвий приклад.
Мічурін мовчав. Але коли вийшли на сцену зовсім юні мічурінці-комсомольці й піонери в піонерських галстуках — і повернули йому, своєму дідусеві, з любов’ю його яблука,— найдосконаліші плоди землі всіх братніх республік,— він тихо заплакав і, зійшовши на трибуну з яблуком у руці, сказав, уклонившись усім:
— Я дякую вам. Далі я хочу сказати, що суть цього зібрання, безсумнівно, полягає в тому, що величезна своєю невимірною важливістю садова справа наших колгоспів перемогла.
Я щасливий. Я кажу: хай кожен колгоспник виростить своєю працею одне дерево.
Я хочу ще сказати, що тільки за Радянського уряду я дістав можливість здійснити свої багаторічні плани. Великий Ленін дав мені все. Спасибі, спасибі. Я бачу майбутнє нашої Батьківщини величним і прекрасним, сповненим можливостей.
Я старий. Але поки я живий — я йду вперед. Пам’ятайте, хто не йде вперед, той неминуче залишається позаду. І ще скажу. На протязі всієї історії людської культури діти вперше знайшли своє місце в колгоспному саду для доцільного використання своїх сил і здібностей.
Мені здається, я працював усе життя для них.
З глибокою радістю я передаватиму й далі свої знання дітям, поки в моїх грудях б’ється людське серце.
Незабаром він помер. Він був такий старий і так багато зробив, що ніхто за ним не плакав і смерть його відгукнулась у серцях потомків самою лиш тихою задумою вдячності й глибокої пошани до високого подвигу людського життя.
Йому поставлять пам’ятник. Він буде вирізьблений не похилим, яким він був на старості, а прямий і відвертий, з непокритою головою, лагідно замислений і засмучений від пізнання. В простягнутих вперед руках його будуть плоди — його дар людству. І на граніті його п’єдесталу буде написано:
Добрій людині.
