Мічурін. Ні. Чого ж?
Олександра Василівна. Вони сказали, що вони щасливі. Боже мій!.. Ти чув, що вони сказали?.. Вони сказали — це надзвичайно.
— Так, це грандіозно,— сказав Майєрс і потиснув збентеженому Мічуріну руку. В голосі невтомного шукача рослин звучало таке справжнє почуття, що навіть перекладач схвилювався.
— Це грандіозно своєю силою, глибиною задуму й перспективами,— казав Майєрс.— Признатись, я ще не все зрозумів. Але я вперше відчув, що може людина! Це майже надприродно.
Берд схвильований був трохи по-іншому. Його вразила не сама ідея, не поле благородних битв людини-творця з природою. Берд був людиною іншого складу, діловою людиapіo, як любив він говорити про себе. В саду Мічуріна він угледів великий бізнес і вже навіть прикинув у думках усі можливості цього сміливого починання для фермерів Північних Штатів і Канади.
— Так, це надзвичайно,— сказав він шанобливо.— Я приїхав сюди, щоб передати вам подяку всіх садоводів Канади за вашу вишню. Цього року в Канаді вимерзли всі вишні. Лишилась тільки ваша. Це знаменито! Адже правда?
Перекладач повторює фразу за фразою.
Мічурін. Так? Я дуже радий.
Олександра Василівна. Ну, як тобі не соромно? Не можна ж так, Іване.
Мічурін. Зажди. Я говорю — я дуже радий. Терпіти не можу ніжних сортів.
Перекладачко Берда). Він говорить… Взагалі він… Йому щось не подобається.
Берд. Уелл. Містер Мічурін, поясніть, однак, чому ми не бачимо ваших лабораторій? Де ваші робітники?
Перекладач перекладає фразу за фразою.
Майєрс. Так. Невже ваш уряд…
Мічурін. Мій уряд садовою справою не цікавиться.
Берд. Дуже дивно і безглуздо.
Саме в цей час до співбесідників швидко підійшов чиновник особливих доручень, що прибув від тамбовського губернатора. Спинившись перед професором Майерсом, він поспішливо почав рапортувати:
— За указом його імператорської величності государя імператора Миколи Олександровича…
— Прошу вас. Що ви хочете?— зніяковів професор Майєрс.
— …маю честь вручити вам, пане Мічурін…
— Пліз… Ось Мічурін,— сказав перекладач. Чиновник сторопіло обернувся до Мічуріна. Для цього йому довелося зробити поворот праворуч, два кроки вперед і почати промову спочатку.
— За указом його величності государя імператора Миколи…
— Що-о?— 3 тихої і навіть млявої людини Мічурін обернувся раптом на розлюченого бійця. Але він подолав гнів, що спалахнув так несподівано, й застиг у такій напруженій позі, ніби йому прибили ступню цвяхом. Чиновник стояв на зламаній лілії.
— …государя імператора Миколи Олександровича, маю честь вручити вам, пане Мічурін…
— Що вам треба?
— …орден святої Анни третього ступеня!
Мічурін взяв орден і, ховаючи його, сказав чиновникові ввічливо й тихо, силкуючись навіть посміхнутись, щоб гості нічого не помітили.
— Слухайте. По-перше, дякую государеві. По-друге, стійте й не ворушіться, бо інакше я… ображу вас дією… Чорт вас забери, де ви стоїте? Обережно! Ви наступили мені на серце!
Розгублений чиновник зробив непевний рух.
— Обережно!
— Вибачте…
— Терентію, проведи пана… Ось, полюбуйтесь,— сказав він американцям, коли чиновник пішов. Лілія була зламана при самому корені.
— Який жаль! Це фіалкова лілія, панове, унікум. Бачите… А запах! Відколи світ існує, люди не знають запаху лілії. І знаєте чому? Його не було.
— Абсолютно вірно. Лілії не пахнуть або пахнуть гниллям.
— А от понюхайте, а?— Мічурін пожвавішав.
— О-о, містер!
— Тож-то.
— Чудово!
— Це справжня епопея,— сказав Мічурін.— Я вивів її з жовтої і шарлахової лілії Тунберга. Гібриди першого й другого поколінь, в третьому поколінні з’явились поодинокі лілові екземпляри, пилок чорний і, як бачите, цей запах. Чотири нових ознаки! Я взявся ліпити нову рослину, створювати нову породу. Беру для схрещування рослини різних видів і навіть думаю спробувати — різних родів… І, по можливості, з різних віддалених місцевостей.
— Чому?
— Зараз поясню.
В суміжному саду, за кущами, спираючись на пліт, трубкою приставивши до вуха широку долоню, весь обернувшись на слух, роззявивши рот навіть, стояв отець Христофор. Він стояв тут уже давно, від початку відвідин. Почувши останні слова Мічуріна, Христофор перехрестився.
— Послухайте мене, містер Мічурін,— сказав рішуче Уоллес Берд.— Я все зрозумів. Це не ваш масштаб. Ви загинете тут. Вам місце в Америці.
— Ні.
— Іване Володимировичу…— з докором обізвалась дружина, побоюючись раптової категоричності й різкості цього “ні”.
— Помовч…
— Подумайте,— сказав Майєрс.
— Бачите, професоре,— сказав Мічурін.— Це місце м
Я його знаю. Тут робив мій батько, дід. Звичайно, для досліджень цікаво мати весь світ.
— Ну, звичайно.
— Хвилиночку…
— Пардон.
— Так. Потрібен весь світ, щоб збагнути до кінця цей мій сад отут.— Мічурін постукав палицею по землі.
— Подумайте.
— Ні, ні. Я залишусь тут.
— Іване Володимировичу…
— Я тут чекатиму, поки не вийде по-моєму.
Мічурін подивився на сад. Його обличчя набрало звичайного виразу заклопотаності й суворого замислення.
— Тут, панове, розрахунок на досвід і терпіння. А терпінням я запасся на сто років!
— Містер Мічурін, я вам ще раз кажу,— ваше місце в Америці,— сказав Берд, коли перекладач замовк.— Ми цій справі надамо нашого розмаху. Весь цей сад ми навантажимо на пароплав.— Берд говорив з такою спокійною певністю, начеб сад уже вантажили на пароплав.
Мічурін заперечливо похитав головою.
— Ви побачите, як живе в нас містер Бербанк. Ви будете мати вісім тисяч доларів на рік, лабораторії, сто помічників!— Берд пішов в атаку.— Я куплю все це!
— Ні,— спокійно відмовив Мічурін.
— Вам шкода розлучатись з цим ландшафтом? Гаразд. Ми вам зробимо в Америці такий самий.
— Ні.
— Гаразд. Я зрозумів все і кажу відверто: ви більше Бербанка.
— Не знаю. Не міряв,— сказав Мічурін і звернувся до Майєрса:— У Бербанка тепло. Встромив ломаку в землю — цвіте. Моя стихія — північ. Холод. Плодоносний світ я посуваю на північ. А це — головне.
— Десять тисяч!— сказав Берд.
Майєрсу було, мабуть, соромно за свого товстосума. Він був справжній вчений, закоханий в науку. Йому хотілось відвернути розмову.
— Це надзвичайно!— сказав він Мічуріну, ще раз оглядаючись на сад.— Я об’їхав усю планету. Я бачив рослинний світ, але найголовніше про нього я збагнув тут.
— Ви золота людина,— не витримав Берд.— Я кажу відверто.
— Я руська людина,— тихо сказав Мічурін.— І нема таких ні грошей на світі, панове, ні пароплавів, які могли б підняти мене. Як же я вивезу сад? Адже це батьківщина моя, це справа мого народу. У мене вже сотні наслідувачів. Ні, це не те, панове…
Берд. Подумайте.
Перекладач. Що ви робите! Ви втрачаєте бізнес.
Мічурін. Ні, ні. Це не та розмова. Це мене пригнічує. Годі.
Олександра Василівна. Іване, адже вони нічого не сказали. Вони сказали — подумайте.
Мічурін. А я їм скажу: нехай приїжджають через двадцять років. І хай не пригнічують мене своїми грошима, хай їм чорт… (До перекладача.) Це ти їм вдома перекладеш.
Берд. Що він сказав?
Перекладач. Я… Він говорить… Я не зовсім зрозумів.
— Містер Мічурін, ще…— сказав Берд.
— Ні… Навіщо ж?
— Містер Мічурін сказав, що в нього інший інтерес.
— О, вибачте. Дуже шкода. Американці почали прощатись.
Раптом пролунав постріл. Мічурін подивився в напрямі саду й, попрощавшись поспіхом з гостями, зник у саду.
Сторож Терентій біг з дробовиком, який ще курів, навздогін за дітьми. Невблаганні садові пірати — хлопчаки — падали з яблунь, скакали через огорожу й тікали, збиваючи куряву на дорозі.
Перехопившись через тин, Мічурін погнався за хлопцями. Ось він майже наздогнав одного.
— Ай-ай-ай!.. Не буду!..— злякано вереснуло білоголове хлоп’я.
— О-о! Я тобі…— Мічурін спіткнувся й упав на курну дорогу.
Змучений і втомлений стояв він біля веранди перед зламаною лілією.
Смеркало. В саду було тихо, як у покинутому царстві. Олександра Василівна сиділа на лавочці в глибокій і гіркій задумі. Американців уже не було.
Мічурін довго дивився їм услід, як дивиться самотній остров’янин в безмежжя морської далини, де зникає корабель з білими вітрилами надії. І раптом він цілком ясно відчув себе на земній кулі в цій загубленій далеко від широких шляхів глушині. Ним опанував напад гнітючої туги й терпкої гіркоти. Він озирнувся.
— Чого ти на мене дивишся? Ну, чого?
— Нічого,— тихо відповіла дружина.
— Нічого? Що — нічого? Ну?
— Облиш мене, дай спокій.
— Облиш ти мене в спокої. Я знаю тебе. В Америку захотілось!
— Ти збожеволів. Хто тобі сказав?..
У Олександри Василівни навернулись сльози.
— Чого ти плачеш? Ну, чого ти плачеш?
— Ох,— Олександра Василівна відвернулась, затуливши лице руками.— Нерозумна ти людина…
— Що? Повтори, що ти сказала? Ну, повторіть мені, що ви сказали!..
— Облиште мене… Не кричіть…
— Я не кричу, я стогну! Ой-ой-ой! Яку лілію розтоптали, ох!.. Терентій!— Мічурін схилився над лілією й почав обережно обгортати її землею, бинтувати, підв’язувати. Потім, заспокоївшись, подивився на Олександру Василівну й посміхнувся:— Ну, годі плакати, Сашо, чуєш? Поплакала й досить… Ну її, ту Америку… подумаєш!.. А як я їм добре сказав, пригадуєш? Приїздіть, кажу, через двадцять років. Терентію! Ага, давай, давай його!— скрикнув раптом Мічурін, побачивши, що Терентій тягне заводіяку яблучних злодюжок — десятирічного хлопця.
Побачивши Мічуріна, хлопець заборсався в руках Терентія, як тигреня, заборсав ногами, руками, головою, коліньми, закричав, заверещав, і в такому стані з великими труднощами приніс його Терентій на руках і поставив перед Мічуріним і його дружиною. З Терентія градом котився піт,— такий дужий і спритний був хлопець і таким великопристрасним був його відчай. Хтозна-скільки тривала б ця боротьба, коли Мічурін не крикнув на хлопця:
— Цить!
Хлопець вмить замовк. Розкривши рот і очі, з яких все ще ринули дитячі сльози, він застиг у гіркому заціпенінні перед грізним хазяїном яблук.
— Ходім чай пити,— сказав тихо, зовсім по-дружньому Мічурін і повів хлопця в кімнату.
В маленькій їдальні Мічурін посадовив хлопця Павлушу за стіл. Олександра Василівна почала наливати чай з самовара, поставленого Терентієм на середину стола.
— От такий пройдисвіт був батько, такі й діти. У, звірюка!
— Не сопи, годі. Дивись на мене!— сказав Мічурін хлопцеві.— Бити не буду. Ану, подивлюсь, чого це в тебе живіт такий великий.
Мічурін видобув з-за пазухи в Павлуші яблуко.
— От бачиш? Це що? Ну? Чого ж ти мовчиш? Що це?
— Яблуко.
— Яке?
— Кисле.
— Зелене.
— Ох, негідник!— не витримав Терентій.
— Помовч.
— Ну й мовчу.
— Ну й мовчи!— скипів раптом Мічурін.
Терентій махнув рукою, ненависно й люто глянувши-на хлопця.
— Мовчу.
— Терентій!!!
— Пху, господи… Ну що? Ну, Терентій!
— Помовч… що, теж в Америку закортіло?
— Та на біса вона мені, ваша Америка. Самі не поїхали, от тепер злоститесь на всіх.
— Що? Що ти сказав?
— Мовчу.
Мічурін подивився на Терентія вкрай сповненим люті поглядом, але Терентій — що робило йому честь — витримав цей погляд. Це була непередавана мовчазна дуель двох трудівників, що глибоко люблять один одного, двох чесних і благородних людей, в яких у повсякденному житті було на жаль, безліч причин не бути ні лагідними, ні добрими.
— Про що ж я хотів сказати?.. Ага… Так… Це яблуко,— звернувся Мічурін до хлопця, ніби щойно повернувся з далекої подорожі,— це найдосконаліший плід землі, хлопче. Дивись, яка краса, яка благородна форма. Який скарб, як добре заховала природа сім’я життя… Це цілий світ. От. А ти зруйнував цей світ, зіпсував його,
Мічурін розрізав яблуко ножем і дав половину хлопцеві.
Хлопець тримав у руці “півсвіту”, і якесь невиразне заціпеніння, немовби передчуття розуміння, скувало його рухи^ Не змигнувши, широко розплющеними дитячими очима дивився він на вченого.
— Дивись,— сказав Мічурін серйозно й проникливо,— цьому яблуку нема ціни. Розумієш? З насіння цих яблук я виведу таке дерево, якого світ не знав… За ним вже з-за кордону приїздять. Але я — ні. Я все це для тебе готую. Але зараз це ще не готове. Зрозумів? Прийде час — все віддам. Приготую, поставлю столи на весь сад…
— Дурниці,— сказав Терентій.
— Терентію!
— Господи!— перехрестився Терентій.
— Скажи всім хлопцям,— лагідно проказав Мічурін до Павлуші,— що це все для вас, для майбутнього. Ну от… Так… Ну, а коли вже невидержка,— крадьте у батюшки.
— У батюшки красти гріх,— сказав Павлуша.
— Пусте! Я тобі більше скажу. Батющині яблука, вони, я гадаю, ні на що інше не годящі. На, пий чай. Бери повидло… Ну, на… Чому ж ти не береш? Ну?
Але хлопець знітився, загорлав не своїм голосом і прожогом вискочив з кімнати. Терентій кинувсь навздогін.
