Перебігши сад, Павлуша перестрибнув через огорожу в кущі, де чекав на нього цілий гурт його вірних друзів. Відбігши зід огорожі кроків на сто, гурт спинився біля річки послухати розповідь Павлуші.
— Ну що, дуже бив?— запитав у Павлуші білявий хлопчик.
— Здорово, мабуть, попало?
— Не бив. Аж ніяк не бив. Ху!..
— Не бреши!
— Ось тобі хрест! Ти, каже, біжи до батюшки красти… Ху!..
— От старий чаклун!
— А я кажу, в батюшки гріх красти.
— Ну?
— Еге ж. То він тоді як глянув на мене та як набрав повидла, того, що мати купує щурів труїти, та як покладе передо мною, та як гаркне на мене — їж! А я як крикну, та як скочу, та прожогом у вікно! Та як побіжу! І-іх! А він як закричить — всіх, каже, вас перетрую! Он що…
— Ех! От вусатий!
— А що він про батющині яблука казав?
— Каже, крадьте у нього. Від батюшки гріха не буває. Це все брехні, каже.
— Бреше вій, довговусий.
— Бреше, тарганюка!
— Бреше! Мати казала, що в батюшки тільки-но зачепи, зразу рука всохне.
— Та ну…
— От тобі й ну…
Терентій на веранді змішував парникову землю різних сортів. Край відчиненого вікна майстерні Мічурін, буркочучи, сідав до робочого столика лагодити годинники. Столик Мічуріна був захаращений різним потрібним для роботи інструментом і частинами годинникових механізмів.
— Ех, даремно ви в Америку не погодились, Іване Володимировичу,— зітхнув Терентій,— їй-богу, даремно. Я б од цих дияволів не тільки що в Америку, в Японію заїхав.
— Не твоє діло,— сказав Мічурін, не розгинаючись.
— Та не моє, звичайно, а шкода… Всі в Козлові з заздрості повиздихали б…
Олександра Василівна подала рукою знак Терентієві і він замовк.
Мічурін узявся лагодити годинник. Перемішуючи парникову землю, Терентій стиха заспівав.
— Годі співати, співак.
А от і не покину,— розсердився Терентій.— Що за кара господня. Не ходи, не грюкай, не дихай, не співай, не випивай! Не було такої угоди.
— Не співай,— сказав Мічурін, стиснувши зуби.— Мені іноземці країну лають, а відповісти нема чого. Зрозумів? Не співай, прошу тебе.
— А чому не співати? — сказав Христофор, ступивши на поріг.— Радіти треба всьому дому. Співати й звеселятися Іване Володимировичу. Возвеличили ви град наш Козлов… Олександро Василівно, з кавалером вас царської милості орденів..
. — Спасибі,— сказала Олександра Василівна.
— Хто тут? — спитав Мічурін, не оглядаючись.
— Отець Христофор…— почулись голоси Христофора й дружини.
— Що треба отцю Христофору? З приводу годинника…
— Неправда. Годинник буде готовий через два дні, ви це знаєте.
— Іване Володимировичу!
— Чого вам треба?
— Ну, припустимо, просто зайшов.
— Попи просто не заходять. Нікого не хрестимо, не ховаємо… Підслухувати прийшли, отець Христофор?! Вивідувати?!
— Іване Володимировичу…— втрутилась дружина.
— Помовч!
— Іване Володимировичу,— сказав Христофор. Я прийшов з’ясувати дещо.
— З’ясувати! Скажіть, яка складна натура!—Мічурін саркастично посміхнувся.
— Не смійтесь, Іване Володимировичу, не смійтесь.— Отець Христофор сідає в кріслі біля стола.— Двадцять п’ять років тому був я не отець Христофор, а звичайнісінький семінарист.
— Чув… А зараз ви звичайнісінький піп.
— Дозвольте, не зовсім, не зовсім… Ні, послухайте. Отже, так ось, кінчив навчання, вірував, молився і викохував свій сад. Але от прочитав я пана Дарвіна, віра моя, як би це сказати…
— Вилетіла в трубу,— перехопив Мічурін.— Світ стоїть без бога. А вам треба було служити, брати місце, в акцизники йти не хотілось, вчитись ліньки…
— Не перебивайте мене, Іване Володимировичу. Ви заважаєте мені викладати думки.
— Які думки? Хіба це думки?
— Почекайте.
— Ніколи мені чекати. Я зайнятий. До речі, ви самі заважаєте мені слухати вас.
— Як це? Чим саме?
— Повільним викладанням. І потім усі ваші так звані думки я давно знаю.
— Ні, ви послухайте,— сказав самовдоволено отець Христофор, який приготувався, видно, до довгої й серйозної розмови.
— Ну?
— Так… І от довелось мені одного разу прочитати Грегора Менделя, який схрещував…
— …Зелений і жовтий горох і довів, що спадкова речовина непізнаванна й неприступна ніяким впливам ззовні?
— Саме так.
— Далі.
— Ну от,— саджаю, перевіряю й переконуюсь, що ознаки, справді, виявляються в потомстві в незмінному стані. І щороку біля грядки утверджується моя віра в бога.
— А чому бог у вас щозими сад виморожує?
— Клімат!
— Клімат? — і Мічурін подивився іронічно на Христо-фора.— А чому в мене не виморожує? Клімат! Лінощі розуму й косність, а не клімат! Ось погляньте! — і Мічурін тицьнув прямо під ніс Христофорові малюнок персика.— Персик. Бачите?
— Ну?
— Так ось він у мене буде рости під Тамбовом.
— Персик? Під Тамбовом?
— Так.
Яким це чином?
— Беру монгольський бобовиик і схрещую з американським мигдалем — амігдалюс давідіаиа. А потім…
— Це блуд, а не персик!
— Що?
— Іване Володимировичу, не кощунствуйте.. Не обертайте божого саду на дім розпусти!— скрикнув отець Христофор гнівним, тремтливим голосом і, швидко піднявшись з крісла, став у позу викривача.
— Ех, темнота!— сказав Мічурін докірливо.
— Не спокушайте мене. Ви змій! Ви розбещуєте народ! Олександро Василівно, Терентію! Ось нечестивий Дарвін!
— Куди мені до Дарвіна.
— О, я бачу вас! Бачу, хто скеровує вашу руку, щоб збезчестити господню землю, пречисту матір всього живого й зростаючого…
— Заждіть, мислителю,— Мічурін відклав набік годинника й подивився на Христофора.— Коли вже ви завели мову про землю, так дозвольте вам сказати, що земля в житті рослини ніколи повністю не відігравала ролі матері. Земна куля скоріш батько, ніж мати.
— Як? То хто ж тоді мати?— взявся за бороду отець Христофор.
— Хто мати? Зовнішнє середовище природи. Ось хто Воно і^ є справжньою матір’ю-вихователькою. Розуміти треба. Треба мати фантазію.
— Але дозвольте…
— Нічого не дозволю!— Мічурін розсердився.— Сядьте, богомольцю.
— Іване Володимировичу! Ви вчиняєте розпусту в природі, створеній господом богом,— хвилювався Христофор.
— Знаєте, краще б бог…
—— Чекайте, не перебивайте мене!
Не перебивайте ви мене!
Я кажу!
— Я кажу і не перебивайте мене, чуєте? —Хто вас перебиває?
— Не перебивайте мене! Нічого ви в природі не розумієте або брешете!
— Ні, знаєте, нехай я не розумію, але я все-таки скажу вам, оце от,— Христофор показав на малюнок персика,— це так само безглуздо, неможливо, нісенітно й гріховно, як у тваринному царстві спаровувати собак з щуками.
— Гарне порівняння,— усміхнувся Мічурін.— Справді це дуже віддалені види, але, знаєте, по суті цього, мабуть що, не з вами мені розмовляти.
— Ах, он як!
— Он як! От виведу нове персикове дерево й напишу до Академії наук.
— Це справа не Академії наук, а святійшого синоду,— сказав Христофор.
— Сашо, ти чуєш?— звернувся Мічурін до дружини.
— Іване Володимировичу, істинно говорю вам,— наближається час. Маю листа… Грізна справа в святійшому синоді!
— Так… Розумію,— сказав Мічурін.— Он воно що! Та знайте, я теж у святійший синод напишу!
— Що?— занепокоївся раптом Христофор.
— Я напишу, що ви не вірите в бога.
— Як, як, як?
— Іване Володимировичу!
— Сашо, помовч!
— Боже мій!..
— Олександро Василівно, будьте свідком!
— Чого свідком?— Мічурін устав і підійшов до Христофора.— Ви, священнослужителю, заявили мені, прихожани-нові, в моєму домі, що ви в бога не вірите!
— Коли? Адже я казав про помилки юності!!—злякався отець Христофор.
— Киньте. Це не повертається. Що з воза впало, те пропало. Нема у вас бога! Пустопорожня ви людина. Синодський чиновник у рясі, та й усе. Вчений! Горох розводить!
— Не смійте!
— Він не вірить у персик! Він ні в що не вірить!
— Доброго здоров’ячка, Іване Володимировичу!— пролунав голос листоноші.
— Тихше, йди сюди.
Листоноша мовчки, навшпиньки підійшов до Терентія й принишк.
— Он я-ак! Он як! Так, так,— Христофор блідий і чимось страшний.
— Так! У Менделя шукаєш бога! Не допоможе!
— Олександро Василівно, Терентію!— пополотнів Христофор.— Ох, який ти злий! Ти пригноблюєш ближніх!
— Я слугую дальнім.
— Ти раб своїх пристрастей і помилок!
— Я вільний. І якщо моя думка блукає в сумнівах, віра моя в науку живе й рухається, як всесвіт.— Мічурін майже впритул підійшов до отця Христофора й спитав тихим низьким голосом:— Хто ти? Чому, коли я бачу тебе, мене завжди опановує пригнічення, нудьга, кволість?
— А-а… От-от-от!
— Зачекай, я не про те. Я не хочу лагодити твого годинника. Іди собі.
— Іване Володимировичу! Доволі,—розгубився отець Христофор.— Погарячкували, й годі,
— Ідіть. Вам не потрібний годинник. Ваш час нерухомий. Ви вічні, як косність.
— Іване…
— Облиште мене. Облиште.
Отець Христофор узяв свого старого зіпсованого годинника й швидко вийшов з кімнати.
— Заспокойте ваші нерви, Іване Володимировичу,— сказав листоноша Федір Кузьмич Буренкін.— Добридень! З добрим ранком вас, з добрими вістями!
— Здрастуйте! Сідайте, Федоре Кузьмичу.
— Плюньте ви на них. Ви погляньте, скільки кореспонденції приніс. Вся пошта аж гуде,— радів Буренкін, риючись у старій шкіряній сумці.
Мічурін усміхнувся. Він дуже любив цього скромного трудівника, завжди привітного й доброзичливого. Він звик до його задушевного голосу, до його шкіряної сумки, до окулярів у металевій оправі, що здавались абсолютно зайвими на кінчику носа, і шанував його уподобання іноземних слів, які частенько вживались не до речі.
Федір Кузьмич був не простим листоношею. Тридцять років розносив пошту його покійний батько Кузьма, і сам він розносить її ось уже чверть століття.
— Пустити б мене навколо світу просто по меридіану, скільки б то вже разів я додому повертався,— жартував сам із себе Федір Кузьмич, розносячи по людях вістки про життя-буття, про померлих на чужині батраків, про вбитих воїнів, виплакані сльози. Носив панам газети, журнали й листи, а простим людям здебільшого листівки, які часом тут-таки сам і читав на прохання неписьменних адресатів і брав участь у їх обговоренні, в здогадах і міркуваннях і навіть у складанні відповіді. Не любив він носить телеграм, як не люблять їх одержувати прості люди, боячись наглого нещастя. Любив він журнали —”Ниву”, “Вестник знания”. Взагалі він любив свою професію й ніколи не почував себе простим рознощиком пошти. Він був громадським діячем.
Мав він велику дружну сім’ю, яку він також любив, а улюбленим його адресатом був Мічурін. З яких тільки місць не приходили йому листи!
— Сьогодні, Іване Володимировичу, ми з вами побили рекорд. Шістдесят листів, шість бандеролей і чотири закордонних, о! Прямо з сумкою забирайте — все ваше. А ви хвилюєтесь! Таж усі оці попи, купці, справники — повірте, ось до ста років доживуть, а ніхто ніколи не писав і не напише їм ні однісінького такого поважного листа. Ви подивіться-но — Персія, їй-богу, бачите? А ось Англія чи Голландія, зараз, почекайте… Ось марка, король який. А ви хвилюєтесь та злоститесь.
— Ну, спасибі.
— Стривайте,— радів Федір Кузьмич.— Це ще не все. Тут ще Америка є, на пошті мені казали…
— Та ну?
— Є. Де ж це вона? Ага, ось. Паняночка з свічкою. Це вона, Америка. Що їй треба від Івана Володимировича, запитує. Олександро Василівно, наша бере! Всім розказуватиму!
В одному з конвертів Іван Володимирович знайшов кілька насінин.
— Алтайські,— сказав Мічурін.
Буренкін дивився на них захоплено, як на дорогоцінні самоцвіти.
— Дайте мені на хвильку потримати. Ось воно, сім’ячко. Чи ж думало ти, що потрапиш до Івана Володимировича, принесеш свою таємницю? Ну, рости, рости, добро пожалувати. Побачимо, чим ти нас порадуєш…
