Мічурін і Олександра Василівна ззирнулись. Ніколи, мабуть, не знати листоноші Буренкіну,, яку велику радість, скільки сили принесли в цей дім прості його слова.
— Спасибі, Федоре Кузьмичу,— сказала Олександра Василівна.— Буде радість.
— Буде. Неодмінно! До таких людей, як ви, радість мусить прийти за законом.
— Спасибі.
— І вам спасибі, панове, від усіх добрих людей,— сказав Буренкін.— А марочки прошу подарувати мені на спомин.
— Будь ласка,— сказав Мічурін.— Колекцію збираєте?
— Іване Володимировичу,— голос Буренкіна трохи, здавалось, затремтів.— Життя прожити — не поле перейти. Коли ми з вами помремо, я хочу, щоб діти мої бачили, що їх батько недаремно переходив життєве поле. Я оці ваші марки в рамці під склом повішу! Бувайте здорові…
Федір Кузьмич пішов, а Мічурін з дружиною довго дивились услід йому, боячись обернутись одне до одного, щоб не викрити своє глибоке зворушення.
Сумною чередою тяглись роки злигоднів і наполегливої праці. Все, що можна було продати, було продане, всі заробітки вичерпані, кожна копійка врахована, й, нарешті, дійшли висновку — так далі жити не можна.
— Найжахливіше, признаюсь тобі, Сашо,— сказав Мічурін дружині,— знаєш у чому? Все те, що ми вгатили в добування насіння, в землю, сіянці й досліди,— це навіть не половина, не чверть справи. Найдорожче і найважче попереду.
Олександра Василівна мовчки вносила в маленьку оранжерею сіянці. Це було ранньою весною. Мічурін нахилився над молодою рослиною, замислений і сумний, наче лікар над хворою дитиною.
— Ні! До персика нам, видно, ще далеко. Сашо, запиши: дикий мигдаль з персиком не схрещується.
Олександра Василівна. Я це записую вже п’ять років.
Мічурін. Ще раз запиши: дикий мигдаль з персиком не схрещується. Пошукаємо обхідних шляхів. Хто ж винний тут: я чи персик? Звичайно, я. Не вистачає майстерності спостереження. (Уважно розглядаючи сіянці) А ці вимерзли.
Олександра Василівна. От бачиш, я ж казала тобі…
Мічурін. Тільки, будь ласка, без зауважень.
Олександра Василівна. Які зауваження? Я нічого не сказала, господи!
Мічурін. Почекай. Я кажу, вони знову вимерзли. Значить, цілком допустимо, що мені дуже важко. Зрозуміла?
Олександра Василівна. Ну…
Мічурін. Так ось, розуміти треба, а не зразу: “говорила та говорила”.
Олександра Василівна. Ну, мовчати я теж не буду!
Мічурін. Ні, ти все-таки помовч. Дай мені висловитись. Олександра Василівна. Ну, висловлюйся, ораторе. Смішно.
Мічурін. Так, я, мабуть, смішний серед цих тисячолітніх заростей ніким не зрозумілих закономірностей. Вельмишановні пані і вельмишановні пани. Якщо вам важко зі мною, залиште мене. Я трохи відкрив лише вузеньку щілинку в таємницю природи і вже бачу, який кволий я і жалюгідний. Ну, що я знаю?
Олександра Василівна. Не наговорюй. Ти знаєш більше за всіх.
Мічурін. Добре. Поки що я знаю лише одно: цей сад нікуди не годиться.
Олександра Василівна. Що?
Мічурін. Я відмовляюсь від цього саду.
Олександра Василівна. Ти збожеволів. Ти пам’ятаєш, що іноземці казали? В світі нічого подібного нема.
Мічурін. Багато вони тямлять, твої іноземці.
Олександра Василівна. Ну, звичайно, в тебе всі дурні й бездари. І сам ти ніколи і нічим не задоволений.
Мічурін. Сашо, я прошу пожаліти мене, а не критикувати. Цей сад я вирішив перенести в інше місце.
Олександра Василівна. Та вже ж раз переносили…
Мічурін. Не туди перенесли… Доведеться ще раз (Пауза.) Що ти мовчиш?
Олександра Василівна. Я згодна.
Мічурін. Ну, от. Хвалити бога, за багато років хоч це зрозуміла.
Олександра Василівна. Тобі не соромно?
Мічурін. Рідна моя! Навіть не те що соромно, голову б розтрощив об дерево, так я собі набрид. Ну що мені робити, коли бракує прозорливості збагнути зразу?! Адже грунт масний. От вони виросли швидко і замерзли, барчуки. А ми розплачуємось за їх швидкий ріст.
Олександра Василівна зрозуміла, що долю саду вирішено безповоротно і що немає в світі вже нічого, що могло б змінити його намір.
— А куди ж переносити?— тихо запитала вона, дивлячись на чоловіка з покірливою усмішкою.
— Куди? В Донську Слободу,— пожвавішав Мічурін.— Там цей казнокрад Агапов продає ділянку. Чудовий грунт — пісний, піщаний, ярки, мочари. Там вони в мене не вередуватимуть.
— Але ж там вода заливає.
— І добре. Там, коли вже щось виживе,— то це вже буде дерево, а не тепличний паразит. До речі, там і сарайчик є. На перший час є де жити.
— А гроші? На самому хлібі сидимо. Діти!
— Я думаю про дітей.
— Що ти думаєш?
— Я думаю, що, може, одній людині в державі простять не клопотатися про них. Я думаю про дітей. Про кого ж мені думати?— тихо проказав Мічурін, не чуючи тяжкого стогону дружини.— Все, що ми робимо з тобою, робимо для дітей. Колись вони прийдуть у наш сад. Я думаю…
— Усе думаєте, все мрієте,— почувся раптом гучний, трохи хриплий голос із-за куща, слідом за яким з’явився і той, що казав,— козловський справник Семен Семенович Хрєнов. Це був вгодований справник ноздрьовського типу , років п’ятдесяти, багрово-рожевий, сивий, весь просякнутий тютюново-алкогольним духом, завжди чи то напівп’яний, чи напівтверезий, весельчак і балакун для знайомих і каїн для підлеглих.
У витягнутій вперед руці він тримав поводок мисливського собаки, в правій — ремінець. З підперезаного величезного живота звисав важкий ягдташ, повний дичини. Крім того, добрий десяток качок висів у нього просто з-під пояса, круг всеї постаті. Патронташ, ремінці, киси, свистки, ланцюжки й болотні чоботи, разом з погонами і форменими ґудзиками,— все надавало йому вигляду картинного й дуже бравого.
— Моє шанування, панове!
— Здрастуйте.
— Боже, яка благодать!— Хренов весело оглянув дерева.— Ось де, справді, завжди свято, так це у вас, Іване Володимировичу. “Ельдорадо” 7!
— Чи не можна без глузування…
— Образились на “Ельдорадо”. Хе! Але ж це обивателі заради лихого слова охрестили ваш сад, самі, можливо, не розуміючи змісту… Олександро Степанівно, чи не хочете двійко? Чудові качечки.
— Ні.
— Я вас прошу. Не ображайте мисливця. Тубо!
— Ні, ні.
— Боже мій, от ненавиджу ці принципи! Ну, хочете, на міну? Признатись, того й зайшов.
— Не розумію.
— За травичкою монгольською…
— Ах, клематіс? Зараз,— Олександра Василівна вийшла.
— Боже, яка розкіш! Настійка на цій траві — це китайська медицина. В Америці такої нема. Клянусь! Фу-у! Де вона? Тубо! Тубо!.. Це медицина, особливо після юшки з йоржів. Сьогодні ми на луках порозкошували. Знаєте, як це? Господи! Беруть йоржів, відварюють. Потім починають їх проціджувати й вичавлювати, вичавлюють, щоб усе, що є, до краплиноньки… Ух!.. Голуб’ята мої!.. Тубо! Далі, коли все вже вичавиться…
— Припиніть. Ви щось хотіли мені сказати? Хрєнов схаменувся й відразу змінив тон.
— Я вам багато чого хотів сказати. Але ви людина противна, колюча, як йорж, бог вас покарав, тому я помовчу.
— Не нарікаю й не чекаю на похвалу.
— Ні, чому? Ви розумний, все ваше листування з закордоном і з вашими прихильниками я знаю, і все, що ви робите, теж знаю, оскільки це мені належить. Тільки нічого з цього не вийде. Країна наша темна. “Фрукти — в народ”. Які фрукти? Був би хліб!
— Не єдиним хлібом …
— Знаю. Гордощі вас заїли, от що. Зарозумілість, незгодливість! Ви подивіться на мене. Ось я справник. Гордості в мене ні на шеляг нема. А вже кому б, здається…
— Я не гордий, я зосереджений.
— Так. Воно й видно… Тубо! Так. Потім базікаєте даремно.
— Що?
— Нащо ви отцю Христофору думки відкриваєте? Він людина лукава, кар’єрист. Чорт його зна, що він напише про вас у синод. Не дивіться на мене так. Ви думаєте, справник, то вже сучий син? Я знаю, ви мене казнокрадом звете, Ноздрьовим, Собакевичем1 . Кажіть, називали?
— Не криюсь!
— Так! А який я Собакевич? Хіба що собак люблю. Погана ви людина. Розпусна. Ви незабаром скажете, що світ, цей прекрасний, чудовий світ…— тут справник простяг руки вгору і так патетично трусонув широко розведеними долонями, що всі його качки затряслись круг пояса, ніби от-от знімуться й полетять,— що він теж побудований не так.
— Не так.
— А по-моєму, так! Я, звичайно, розумію, що можна дещо там з чимось… Сам скінчив класи, але ж не можна до неподобства. Це… це опозиція!
— Це не опозиція, а властивість моєї вдачі.
— Як?
— Все, чого я в житті торкаюсь, я намагаюсь поліпшити,— сказав Мічурін засмучено.
— Воно й видно,— засміявся справник.— Куди ж бо й ліпше! Ой боже мій… Ну, то от що: кінець. За травку спасибі. А сад, повірте мені, здайте в казну, Міністерству землеробства, хай воно влаштує розсадник, от і працюйте в ньому. Принаймні будете забезпечені й якусь там травичку з травичкою, квіточку з квіточкою, це вже ваша справа,— доб’єтесь. Попросіть.
— Прошу три роки.
— Читав. Погано просите. Це не прохання, а прожекти.
— Мені потрібні умови для праці.
— Вам потрібні умови, а мені потрібна служба, а не цей кавардак у природі на державні гроші. Дуже вам вдячний, Маріє Сергіївно. (Виходить.)
— Олександра Василівна!— гнівно виправив його Мічурін.
— Пардон… Тубо!..— гаркнув Хрєнов, і собака потяг його з саду.
Наступного року Мічурін переніс свій сад у Донську Слободу, влаштувавши його, таким чином, на бажаному суворому грунті. Це була титанічна праця. Скільки було викопано ям, скільки замішано грязі, скільки поту пролито,— про це вони згадували з дружиною довгі роки, дивуючись невичерпній своїй силі й міцності волі.
Та не скоро ще ця виснажлива праця принесла радість своїм трудівникам. Важкі випробування падали на їх голови одне за одним, не даючи ні спокою, ні спочину.
Більша половина дерев загинула під час пересаджування, багато саджанців загинуло у весняну повідь. Злидні стали на порозі.
Мічурін здався. Порадившись з губернським інспектором землеробства Марфіним, людиноїр розумною й благородною, він звернувся до міністерства по допомогу.
Довго блукала доповідна записка Мічуріна по канцелярії департаменту землеробства. Переслідуваний нуждою, Мічурін, нарешті, не витримав і через два з половиною роки почав сам оббивати пороги міністерських канцелярій, наражаючись на глузування чиновників через свій непоказний вигляд.
1-й чиновник. Панове, гібрид іде. 2-й чиновник. В другу кімнату. 3-й чиновник. Ваші твердження малоймовірні. 4-й чиновник. Слухайте. Але ж це ганьба. Які гібриди? Що за гібриди? Ви стара людина, соромтесь! 5-й чиновник. Ми не можемо вас субсидувати. Мічурін. Чому?
5-й чиновник. У вас нема посилань на авторитети. Це не має прецедентів у науці.
Мічурін. То й добре… Тепер наука їх матиме.
5-й чиновник. Скажіть це комусь іншому.
Начальник стола. Хто вас прислав сюди?
Мічурін. Слухайте, коли те, що я задумав, здійсниться…
Начальник стола. Я вас питаю, хто вас до мене направив?
Мічурін. Мене направив тамбовський інспектор землеробства пан Марфін.
Начальник стола. Марфін?
Мічурін. Так. Марфін, академік Пашкевич, професор Кічунов… Послухайте, коли все те, що я задумав, справдиться, ви розумієте, що це буде?
Начальник стола. Пана Марфіна буде звільнено з посади. Пане Марфін, вас звільнено.
Марфін. За що?
Начальник стола. За зухвале втручання не в свої справи. Ви стільки років протягаєте цю найпідозрілішу людину. Мало того, що він займається чортзна-чим, ви хочете, щоб він поширював цю розпусту в природі на державні субсидії? Як вас розуміти?
Марфін. Але ж це зовсім не те…
Начальник стола. Ви вільні.
У академіка Пашкевича під Новий рік зібралися гості: професори, їхні дружини і діти, студенти. Стрілку наближалась до дванадцятої.
Входить схвильований професор Кічунов.
Кічунов. Панове, справа Мічуріна набуває зовсім неприпустимого, ганебного характеру. Сьогодні департамент землеробства відмовив йому в допомозі.
Сівцев. Ганьба!
Карташов. Жахливо!
Дочка Пашкевича. Ганьба… Яка ганьба!.. Ну, що ж це робиться!
Кічунов. Місяць оббиває пороги! О чиновні, про-гнилі душі! “Які гібриди, що за гібриди, соромтесь”, “В іншу кімнату!”
Дочка Пашкевича. І він іде?.. Кічунов. Іде! В іншу, в іншу, в іншу! Місяць! Одна тільки людина вступилася. Карташов. Хто саме?
Кічунов. Інспектор Марфін. Уявіть, приїжджав з Тамбова. Так от за це при мені його викинули з міністерства. “Пане Марфін, ви звільнені з посади інспектора”.—”За що?”—”За втручання не в свої справи. Ви стільки років протаскуєте цього суб’єкта. Мало того, що він ‘займається чортзна-чим, ви ще хочете, щоб він розводив цю розпусту в природі на державні гроші!” (Загальний гомін обурення.) Хвилинку. Тоді я не витримав: послухайте, кажу, що ж це робиться? Адже Мічурін — найвидатніший наш селекціонер-оригінатор. Перший у світі. Це наша російська гордість! Ух, подивились би ви, як підвелася” з-за стола чиновницька пиха, щедрінський органчик: “Прошу вас не попрікати мене гордістю. У мене теж є гордість! Він відмовився виконувати наші умови”. Я встав і кажу: він хоче займатися наукою. Грюкнув дверима. Будьте ви прокляті, думаю. Йду. Зустрічаю його в коридорі — аж змарнів!
Дочка Пашкевича. Мічурін?
Кічунов. Так.
Дочка Пашкевича. Боже мій! Треба було запросити його до нас на Новий рік! Кічунов. Запросив.
Пашкевич. Дякую вам. Я завжди захоплююсь вашим благородством. Що ж він не йде?
Дочка Пашкевича. Здається, дзвоник? (Виходить.)
Пашкевич. Мене не тільки департамента обурюють, панове…
Кічунов. Розумію. Коли навіть у Канаді, де вимерзли всі вишні і залишилась одна тільки — Мічуріна, наша! Коли половина земної кулі має, нарешті, можливість плодівництва на новій науковій нашій, російській основі, чому мовчать деякі наші “жерці”, охоронці мощей природи?
Сівцев. Жахливо, панове!
Карташов. Я обурений бездушністю департаменту. Проте я хотів зауважити, що Мічурін як практик, який не має спеціальної, теоретичної освіти…
Кічунов. І слава богу. Майже всі великі відкриття зроблені такими. Я стверджую, що його практика — вища за наші теоретичні знання. Вона має не тільки позитивні якості загальності, але в безпосередній дійсності, від якої ви, Євгене Григоровичу, відірвані, пробачте.
Карташов. Я не згоден.
Кічунов. Звичайно, вам страшно визнати його погляди.
