Карташов. Чому?
Кічунов. Тому, що доведеться тоді викинути ПІВЖИТТЯ-своєї праці.
Карташов. Не думаю. Я вважаю, що Мічурін несвідомо, можливо, але безумовно суперечить Дарвінові. К і ч у н о в. Захисник Дарвіна! Всі засміялись.
Пашкевич. По-моєму, Мічурін продовжує Дарвіна. Дарвін пояснив еволюцію…
Кічунов. А він хоче її творити! Йде… (Виходить, почувши дзвоник.)
Пашкевич. І наш обов’язок йому допомогти! Треба підтримати його. Подумати тільки — десь в страшній самотності, у глушині народжується людина!
Кічунов (у дверях). Панове! Пан Мічурін. (Входить Мічурін.) Пан Мічурін, ось ваші друзі.
Мічурін. Вибачте, спізнився.
Дочка Пашкевича. Панове, одна хвилина!
Дружина Пашкевича. Панове, прошу вас. Новий рік! Тут через вас, пане Мічурін, ціла битва.
Пашкевич. Панове! Остання хвилина сторіччя. Бачу мільйони людських очей, спрямованих у майбутнє. Двадцятий вік! Що принесе він науці? Росії? Людству? В цю хвилину урочистих сподівань звернемо свої погляди до народу, оглянемо вік минулий. Яку дивовижну силу виявив у ньому російський народ при наявності навіть найжахливіших умоз! Гігант Пушкін, чарівник Глинка, Гоголь, Лермонтов, Некрасов, великий Толстой!
Студенти. Чайковський, Мусоргський, Крамськой, Рєпін, Бєлінський, Герцен, Пашкевич. Чернишевський — великий демократ, “справжня честь Росії”. Сеченов, Мечников, Тімірязев, Павлов, Менделєєв — гордість світової науки і наша російська гордість. Радісно від численності, могутності і різноманітності талантів, народжених Росією XIX століття! Наповніть бокали. За народ! За геній народу! Нехай же наступне двадцяте століття несе нашій батьківщині повний розквіт і свободу. Хай збудиться Росія. Хай розправить крила і високо піднімуться всі її степові й гірські орли і понесуть славу вітчизни у всі майбутні століття, не минущу, а вічну, як писав Чернишевський, на благо всьому людству. За вас, мислителі, вигнанці з кафедр, з батьківщини, горді в’язні і пророки майбутнього! Чим ніч темніша, тим яскравіші зорі! З новим століттям!
Починаючи з слів: “За вас, мислителі…”, годинник б’є дванадцяту.
Дочка Пашкевича. Як все стало урочисто! Я відчуваю, що стою на земній кулі, на планеті, і вона летить… Нове століття! Щось велике приходить в наше життя.
Кічунов. Так. Сьогодні ніч великих передчуттів і високих бажань. ‘
Студенти. За високі бажання!..
Пашкевич. Тост гостю. Іване Володимировичу, ваші бажання?
Мічурін. Багато які бажання хвилюють мене, тобто одне бажання, я хотів сказати, панове, саме для цього випадку… Гм…
Всі. Яке?
Мічурін. Я хотів би в цьому столітті посягнути якоюсь мірою на світовий порядок.
Карташов. Дуже скромно! Пашкевич. Чому? Будь ласка.
Мічурін. Дев’ятнадцять віків наших століть спостерігає людина таємничу мінливість у природі під впливом мінливих навколишніх умов. Але якщо я повстану, так би мовити? Повстану і створю мінливість у природі за своїм бажанням? Я маю на увазі створення запланованих спадкових змін.
Студенти. Браво, браво!
Сівцев. Ач, куди сягнув!
Карташов. Так само красиво, як і неможливо. Пашкевич. Тихше, панове!
Мічурін. Що посміє зрівнятися тоді з могутністю народу? Коли праця на землі стане творчістю, мистецтвом! І все, все стане іншим.
Студенти. Браво, браво!
Студенти ведуть Мічуріна до рояля. Одна з дівчат почала грати.
Карташов. Власне, чому все обов’язково повинно стати іншим? Іншим — ще не означає більш досконалим.
Дружина Пашкевича. Панове, не сперечатись (До Мічуріна.) Прекрасно.
Сівцев. Так. Для новорічного спічу це занадто, але для століття, раз на сто років,— можливо.
Студент. Пане Мічурін, те, що ви сказали,— прекрасно! Ви напишете книгу, таку, щоб прозвучала на весь світ.’
Мічурін. Ну, до книги мені ще далеко.
Дочка Пашкевича. Що ви! Ви знаєте, що сказав батько? Він сказав, що ви створюєте нову науку землеробства,
Мічурін. Ну, що ви. Дякую вам.
Студент. Скажіть, звідки у вас це розуміння?
Мічурін. Від батька й діда. Я вирощую рослини з чотирьох років. Все життя сиджу на грядці й дивлюся вниз.
Кічунов (очевидно, на адресу Карташова). Багато хто дивиться вниз.
Пашкевич. Так. Тільки один бачить калюжу, інші — зорі. Іван Володимирович бачить…
Дочка Пашкевича. …зорі!
Мічурін. Я бачу сни. Поринаю в спостереження… так. Тільки ці сни, признатись, поки що дуже важко заробляти. Іноді один сон в п’ять років зробиш, а то й того менше. За ваше здоров’я!
Пашкевич. За ваші сни!
Студенти. За зорі!
Дочка Пашкевича. З новим століттям, панове!
Минуло чотирнадцять років. Почалась важка імперіалістична війна чотирнадцятого року. Все, що робилось, писалось, говорилось у світі,— все, здавалось, проходило непоміченим повз Мічуріна: як важко діставався хліб і чай, як виростали діти, як відчай не раз стукав у двері і незлагода томила душу домочадців.
Всі ці роки він просидів на грядках, схилившись над витворами рук своїх. Іноді він надовго поринав у такий глибокий роздум, що його будили, як сонного, і тоді він прокидався.
— Це ти, Сашо? От дивно. Який мені снився прекрасний сон.
— Ну?
— Якесь весілля у нас. І ми видаємо заміж дочку. А вона — вишня. І якісь співи, й музика, музика. Потім дивлюся, а вона не вишня, а японська черемха.
— Напевно, ти думав щось.
— Я спав. Почекай,— це в нас що — сьогодні чи завтра?
— Це ще сьогодні.
— Дивно. Сьогодні?— Мічурін спохмурнів.— Ну, що тобі ще?
— Війну оголошено!— сказала Олександра Василівна.
— Війна? Ну, що ж зробиш!
— Німеччина оголосила війну. Вільгельмі
— Ах, Вільгельм! Який Вільгельм? Це той, німецький? Ну, нічого, Росія — країна німцестійка…
Мічурін підвівся й подивився на захід.
Розжарене призахідне сонце забарвило весь світ символічним кривавим кольором. Небом пропливали пошматовані вітрами клапті багрових хмар.
Підійшов Буренкін.
— Здрастуйте, Іване Володимировичу! Мічурін здивовано глянув на Буренкіна.
— Почекайте, почекайте, почекайте…
— Дуже важливі події сталися в світі.
— Почекайте…
— Сьогодні вперше за двадцять п’ять років вам нема листів.
— Чого нема?
— Листів. Порушився кровообіг життя.
Минуло ще два роки.
— Доброго ранку, Іване Володимировичу!
— Доброго ранку, Кузьмичу!— сказав він Буремкіну.— Які вісті?
— Погані. Син пропав безвісти в Карпатах.
— Шкода. Ще які?
— Захворіла дочка. Вже я тепер не листи, а хвороби розношу та сум.
Мічурін випростався й застиг здивований.
— Так, значить, я піду,— сказала Олександра Василівна. Вона була чимсь дуже стривожена.— Годині о четвертій ти пообідаєш? Що ти на мене так дивишся?
— У мене скляна голова. Я відсутній. Зрозуміла? Що тобі треба?
— Не забудь пообідати о четвертій.
— Та ну його, цей обід. Я краще трави тут наїмся.
— Іване… Ви бачите, Федоре Кузьмичу,— звернулась Олександра Василівна до Буренкіна.
— Іди-но сюди… Ти подивися, що робиться. Бачиш?..— Мічурін зрізав два сіянці й підвівся від грядки. Показавши дружині ці сіянці, він мовчки кинув їх на землю.
— Знов нема?
— Нема. Помилка.
— Виходить, всі ці роки пішли марно?
— Як це марно? Я ж сказав — нема. Це дуже багато, люба моя. О, я тепер знаю, що треба робити.
— Але…
— Що але?— майже простогнав раптом Мічурін.
— Нічого.
— Помилка! Це дуже багато, люба моя. Адже тисячі дурнів, отаких, як я, століття повторюють її. А через що? Через косність розуму, через кволість духу. Терентій!
— Іду!
— Акліматизація… Яка дурниця! І знаю ж, що нічого не вийде, і сію. Яка сила інерції захована в людині, Сашо! Не сердься, рідна. Я, здається, знову щось не так сказав… Ось вони, південні паничі. Скільки відбору, скільки догляду. Вимерзли…— Мічурін з презирливою усмішкою показав дружині й Буренкіну вимерзлі сіянці відбірних південних порід, які мали акліматизуватись.
— Вовка скільки не годуй, а він усе в ліс дивиться,— сказав, підійшовши, Терентій.— Я ж бо вам казав, киньте, кажу, бо все одно дарма… Господи, чого ви на мене так дивитесь? Ну, не я вам казав, ви мені казали.
— Професор.
— Пху, прости господи!
— Що ж робити?— спитала Олександра Василівна.
— Я творитиму нові дерева,— сказав Мічурін, і вимовлені слова несподівано мовби підняли його над землею й розкрили перед ним неймовірно ясну видимість. До нього прийшло нарешті довгождане розуміння…— Абсолютно нові! Годі! Природа… Досить мені її подачок. Я людина, Сашо! І не хочу курити перед нею фіміам. Людина повинна створити нові рослини, кращі за природу.
— Ти кажеш мені це чи не в сотий раз.
— То було не те. То було інше, а це інше.
— Так, дуже добре.
— Спасибі. Мені більш нічого не треба.
— Тільки ти заспокойся. Дивись, птиці летять.— Олександра Василівна підвела голову.— Боже мій, летять…
— Нічого. Годі. Все збагнув!— Мічурін дивився вниз, на весняні калюжки, й бачив у них небо.
— Так… Так, значить, я піду сповідатись,— сказала Олександра Василівна.
— Іване Володимировичу, кажуть, в місті холера,— сказав Буренкін.
— Нехай собі говорять!— машинально відповів Мічурін. Олександра Василівна й Буренкін ззирнулись.
Потім вона пішла. І вже ніколи більше в саду вона не була.
Вона стояла в притворі церкви в отця Христофора Протасьєва, перед сповіддю, бліда, схвильована.
— Нащо ви терзаєте мою душу? Нащо гнобите?.. В голосі Олександри Василівни почувся протест.
— В останній раз!— підвищив голос Христофор.
— Що я можу? Квола жінка.
— Блудодійні й богоогидні схрещування древес і злаків божих сіють у народі плевели безвір’я й безбожжя! Смуту!
— Неправда. Нащо ви говорите ці слова? Ви освічена людина. Ви стільки прочитали книжок. Це несправедливо! Що ми вам зробили? Бачить бог!
— Так. Не тільки бачить, але й карає нас десницею своєю — наслав на нас війну, холеру!
— Ні. Не це у вас на думці. Ні. Що вам треба від нас?
— Іди!— гримнув Христофор, втупивши в неї злісний погляд.— Іди й оповісти востаннє, щоб я не прокляв учредителя Содома й Гоморри в божому саду.
— Неправда! Він святий!
— Замовкни, блуднице!
— Що мені робити, що мені робити?— простогнала, зломившись, Олександра Василівна й, зібравши, здавалось, останні сили, попросила:— Не давіть мене цими страшними словами. Ви ж наш знайомий. Скажіть мені живим словом, ну що мені робити, господи!
— Сьогодні ж забороніть схрещувати, або я ні за що далі не відповідаю,— сказав Христофор побутовим словом.— Я служу. Зрозуміли? Або будете прокляті.
Вона вийшла з церкви смертельно пополотніла від страшного потрясіння і поволі пішла.
Пройшла один провулок, другий… Поступово їй почало здаватись, що загроза прокляття вже обернулась на справжнє прокляття і, як холера, її смертельний вплив почав позначатись на чоловікові, що був для неї в цьому суворому житті чисто всім. Вона прискорила ходу. Вийшовши за місто, вона кинулась бігти, важко і голосно дихаючи. Вона захворіла. їй вчувався грізний спів. Від того, що вона довго бігла, їй здалось, що дерева в саду захитались і кімната, в якій працював Мічурін, теж захиталась і затріщала. Впали з стін годинники, будильник і все, що висіло, стояло на полицях, поличках, переховувалось у скриньках, і сам Мічурін упав додолу й почав корчитись у смертельних муках під безперестанне гудіння дзвону, як на сполох, і спів анафемського реквієму.
Раптом все вщухло. Перед нею був сад, звичайний, незайманий їх сад, мічурінський. Але вона вже не бачила його. Озираючись на всі боки, вона кинулась на вузенький місток, але не добігла до краю, захиталась і впала у воду. Десь закричали. Хтось побіг.
Вона лежала на постелі мовчки, помічена вже печаттю смерті. Мічурін працював поруч у своєму кабінеті.
— Сашо!
— Так…
— Сьогодні вночі до мене прийшло натхнення, і я записав його з такою, приміром, ясністю, як пишуться… ну, закони.
— Так.
— Прочитаю тобі початок. Слухай. (З’являється в дверях. Читає.) “Ми живемо в одному з етапів часу безупинного створення природою нових форм живих організмів, але через короткозорість не помічаємо цього…”
— Так.
